Складні питання
Джерело: Летидор
З
незалежних від моєї сім'ї причин я ріс дуже самостійною дитиною. І
вже у другому чи третьому класі ходив додому сам, благо треба було тільки двір
перейти. Щоб
ключ від квартири не загубився, батьки вішали мені його на шию. Я носив
його під сорочкою і нікому не показував. До того
часу, поки одного разу нас не повели фотографуватися.
Сталося
це дуже несподівано (втім, схоже все в моєму дитинстві відбувалося несподівано
- мабуть все ж справа в мені). Просто
замість якогось уроку нас повели на п'ятий поверх, в якійсь кабінет, де вже
стояв величезний прожектор і метушився дядько з фотоапаратом. Всіх
дітей саджали на табуретку, фотограф довго пояснював кожному куди треба
повернути голову. Потім клацав і на
місце дитини приходив інший. Коли
я сів на цю табуреточку і став вивертати шию, як говорив фотограф, з-під коміра
сорочки виліз мотузочок від ключа. Вчителька,
яка стояла за спиною фотографа в один тигровий стрибок опинилася поруч. "Тюттерін,
це що в тебе - хрестик?" - В жаху видихнула вона.
І
навіть маленькому мені було видно, яке полегшення вона відчула, виявивши що це
ключ. Я
нічого не знав про хрестики і для чого вони потрібні, але вже тоді зрозумів, як
це небезпечно і круто - носити хрестик. Може навіть
крутіше, ніж курити чи їздити на мотоциклі.
Зараз,
озираючись назад, я розумію, що моє шанобливе ставлення до Церкви почало
формуватися саме тоді, з цього розуміння. З такої простої речі, як
мотузочок на шиї. І
з того, що ніхто потім не відповів на мої запитання про хрестик - ні батьки, ні
педагоги.
Діти
ділять світ, людей і поняття на хороше і погане. Виростаючи,
багато хто розуміє що світ трохи складніший, ніж чорно-білий. Однак
при цьому заводять у себе в голові іншу, теж досить умовну диференціацію:
починають ділити смисли, речі й поняття на високі і низькі. Є ніби як важливі, сакральні
теми. Є поверхневі,
одномоментні. На
другі дорослі готові говорити годинами. На перші, як правило, тільки
випивши.
У
дітей же такого розділення немає - для них практично всі речі гідні негайної
пильної уваги: колір шпалер, загробне життя, властивості крапельки води,
причини, з яких собака нюхає дерева, Бог, варення, зрада - все це може стояти в
одному ряду і навіть в одному
реченні. Без
усякого наміру когось образити. Так
моя донька одного разу в чотири роки задрімала в таксі, а прокинувшись
запитала, що таке баланс між добром і злом. Таксист крякнув.
Я такі питання
називаю "хук праворуч". Вони
бентежать. Тільки
зараз ти вчив її правильно застібати сандалики, а тепер вже повинен пояснювати
про цей самий баланс. Як?
Універсального
рецепту тут, напевно, немає. Треба кожного разу якось
викручуватися. Але
важливо розуміти, що все, що ми можемо зробити як батьки, так і як педагоги -
це вчасно відповісти на поставлене запитання, не упустити цей момент. І
тільки так ми можемо вплинути на становлення особистості - встигнувши вчасно зі
своєю відповіддю. Не
знаю на краще це чи на гірше, швидше за все ніяк, але у батьків був реальний
шанс вплинути на мій світогляд, коли я прийшов до них з цим питанням про
хрестик. Я вже не
пам'ятаю як точно, але вони тоді просто пішли від відповіді.
Ще дуже важливо
це питання не пропустити. Воно може бути не
таким непомітним. Я
якось їхав у машині зі старшою донькою. У
сім'ї було все недобре і я малодушно чекав слушної нагоди поговорити з нею. І
тут вона каже: "Тату, можна тебе запитати про щось важливе". Я
негайно притискаюся до узбіччя, вимикаю музику і повертаюся до неї.
- Так, звичайно. Про що ти хотіла поговорити?
-
Чому люди не кидають сміття в урни, а кидають на вулиці?
Господи - думаю: Ти
серйозно?! Урни?! А
вголос бурмочу щось про лінь, про те, що дуже мало урн, про відсутність
виховання - якщо чесно не дуже навіть пам'ятаю про що. Головне -
повертаю розмову і виїжджаю назад на вулицю. І тут вона вимовляє
те, що я так хотів почути. "Ну
чому, - говорить вона, - люди ж знають, як чинити добре, а все одно при цьому обирають
погане?"
Це дуже важливе
питання, смислоутворююче. І має пряме
відношення до нашого сьогодення. Але
я його пропускаю, бо був неготовий до таких глобальних висновків щодо урн. Як бачите, я досі про це
шкодую.
Втім, можливо, я все
ускладнюю. Дитина
часто задає питання не дл того, щоб почути відповідь, а тому що у неї є своя
власна версія. Тому
перш ніж відповідати, я намагаюся (правда, часто забуваю) запитати у відповідь:
"А ти сама як думаєш?" Відповіді можуть вас здивувати.
Однак,
мені здається для нас самих не менш важливо відповісти на важливі, на нашу
думку питання. Може навіть
більш важливо, ніж дітям ці відповіді почути. Хоча, звичайно, ми
далеко не завжди маємо ці відповіді.
Рано вранці стук босих
ніг по підлозі.
- Тато, а нам дадуть
зібрати чумодани?
Вона
ніколи не говорить "Доброго ранку", просто нічого не допомагає її
привчити.
- Тато, а нам дадуть
зібрати чумодани?
Ці
"чумодани" вона повторює слідом за вовком з "Ну, постривай"
і категорично відмовляється говорити правильно.
- Тато, а нам дадуть
зібрати чумодани?
- Малюк, які валізи?
-
Бабуся вчора сказала, що коли ми помремо - ми всі поїдемо на небо. Я хочу
дізнатися, нам дадуть зібрати чумодани, взяти іграшки?
Це все,
що ти хочеш знати цим чудовим ранком?
Дмитро Тюттерін