Не робота, а стан душі

С ней легко смеяться и легко говорить серьезно. Знаете, есть люди, с которыми вообще очень легко. Не потому, что они легкомысленны. Наоборот, они тонко чувствуют людей и хорошо знают жизнь, включая самые темные ее стороны. Все знают, все понимают, но не озлобляются, не надевают трагических масок. Короче, Настя чудесный человек и отличный собеседник.

«Все началось, когда я нашла свою первую работу. Мне платили 300 гривен, как сейчас помню. И десятую часть своей зарплаты я откладывала, долго, кажется, год или два. Зарплата росла, накопилось 5000 гривен. Тогда я стала узнавать, где в городе есть онкобольные дети. Как ни странно, это оказалось не так легко выяснить, даже знакомый из исполкома не смог мне помочь. А потом я наткнулась на сайт donor.org.ua. Вышла на двух больных девочек из Днепра - Дашу и Софию. Мама одной из них дала мне телефон волонтера, который приезжал к детям в онкологию рисовать с ними. Конечно, и я загорелась заниматься тем же – я ведь архитектор по образованию, сам Бог велел, как говорится… Полгода я ездила в больницу рисовать, потом видя постоянную острую нужду родителей в материальной помощи, решила попробовать помочь.

Мы организовали выставку детских рисунков в театре Горького. Собрали 20 тысяч гривен, и еще 20 тысяч дала одна женщина на инфузионный насос для больницы.

С тех пор стала заниматься сбором средств. Потом наступил период, месяца три, когда стало совсем тяжело, и я перестала этим заниматься. А потом Андрей позвал меня сюда…»

«Сюда» - это в Днепропетровскую областную благотворительную организацию «Сияние радуги». Отец Андрей – ее руководитель. А еще священник и приемный отец девятерых детей. «Сияние радуги» началось всего 4 года назад с группки волонтеров, помогавших малышам-отказникам в детских больницах, и, с другой стороны, нескольких приемных родителей, желавших создать клуб себе подобных, чтобы обмениваться опытом и поддерживать друг друга. Сейчас организация выросла и окрепла так, что даже не верится. И продолжает развиваться. Действуют программы: «Здоровый ребенок» - поддержка тяжелобольных детей и отказников, детских медицинских учреждений; «Центр поддержки семьи» - поддержка приемных семей, детских домов семейного типа, помощь в социальной адаптации выпускников государственных интернатов, поддержка семей, оказавшихся в сложных жизненных обстоятельствах; «Мне нужна семья!» - содействие развитию семейных форм воспитания детей-сирот и детей, лишенных родительской опеки; «Волонтерский центр» - привлечение, подготовка волонтеров и организация волонтерской деятельности.

Настя, конечно, отвечает за все проекты, касающиеся тяжелобольных деток.

«Сейчас я не так часто общаюсь непосредственно с детьми. С детскими больницами давно налажен контакт: они звонят и просят расходные материалы и лекарства, в которых есть срочная нужда. Иногда, редко, просят что-то для конкретного ребенка, описывают ситуацию. Я заказываю медикаменты и расходники, преимущественно в тех аптеках, где у нас есть хорошая скидка. Оборудование чаще всего закупаем там, куда нас направит больница.

Общаюсь, случается, с тяжелобольными детьми, которых постоянно курирует наш фонд, с больными ДЦП, например. Их я чаще всего знаю, да. Онкобольных детей много знаю. В январе умер один из них, Саша. Я как-то особенно была к нему привязана. Он был такой… настоящий мужчина. Это всегда было видно, трудно даже объяснить, в чем проявлялось. Я говорила ему: «Ты когда вырастешь, за тобой барышни табуном будут бегать». На последний Новый год спонсоры принесли всем подарки – конфеты, конечно. Саша обрадовался, благодарил, шутил, что сестренка будет воровать конфеты. А потом, когда гости вышли, признался, что вообще не любит сладкое и не ест конфеты.

Ему было очень плохо последнее время. Когда заканчивалось действие укола, а до следующего было полчаса-час, Сашке туго приходилось. Придешь к нему, а он скулит тихонечко, и стыдно ему за то, что не может скрыть свою боль. Я не была у него на похоронах. Была встреча в тот день, да и тяжело было морально…

Переживаю ли я, когда не удается собрать деньги на срочное лечение? Я в последнее время сделала такой для себя вывод: если деньги должны быть – они будут. Нам вот к концу недели нужно отправить в Трускавец троих деток с ДЦП. А денег практически нет. Они лежат на счетах других деток, которым лечиться нужно гораздо позже. Но воспользоваться ими для «срочников» я не имею права. Вот летом положили 1000 гривен для отказников больницы №3. А нужд у больницы не было – до самого января. Полгода эта сумма бессмысленно болталась в воздухе. Поэтому мы и просим переводить денежку на проект, а не для конкретного ребенка или конкретной больницы… Так вот, о «срочниках». Пришла в начале недели женщина и принесла 500 долларов. И вчера - другая, с такой же суммой. Без звонка и предупреждения. Просто прочитала на сайте мой «крик» о помощи и принесла. Отказалась даже назвать фамилию. Есть у нас постоянный жертвователь Андрей. Он собирает деньги, а потом раз в 2-3 месяца приносит крупные суммы. И знаешь, когда совсем как-то плохо, с утра все пошло не так, да еще в маршрутке кто-то на ногу наступил, думаю: «А вот вчера мне звонил спонсор Дима, обещал помочь на операцию ребенку…» Сразу как-то легче становится.

Вечером, когда замолкает вечно трезвонящий телефон, когда уже не придет с просьбой ни одна мама, когда закончена возня с бумажной отчетностью, Настя пишет свои «крики» о помощи. Выбирает того, чья дата отъезда на реабилитацию приближается, или того, кому срочно нужны дорогие медикаменты. Или просто сообщает, что сейчас трое или четверо ребят, которым нужно помочь не завтра, а уже вчера, и выбрать кого-то из них совершенно невозможно.

Сегодня я, выходя из маршрутки, обнаружила на тротуаре мужчину без сознания, изо рта шла пена. Его видели десятки прохожих, кто-то вызвал неотложку, но кроме меня, только одна девушка осталась дождаться скорой и попытаться помочь человеку. Он пришел в себя и даже не помнил, что с ним приключилось, пришлось убеждать его поехать в больницу обследоваться… А с девушкой мы разговорились. Знаешь, кто она? Волонтер «Верности»! («Верность» - днепропетровская группа защиты бездомных животных). Это я к тому, что если человек волонтер, то он помогает везде. Это идет изнутри, просто как неотъемлемая потребность.

Бывает, волонтерами становятся не просто от филантропического взгляда на мир. Когда жизнь гнет человека в бараний рог и он понимает, что остался бы совершенно один в беспросветном мраке, если бы не эти ребята из благотворительного фонда… он начинает и сам помогать другим.

Когда требуется срочно отвезти в больницу медикаменты или подгузники, ищем волонтера с машиной, который бы мог помочь. Наша служебная машина чаще всего занята где-нибудь на выезде, не менее важном. Публикуем объявление на форуме, и обычно сразу находятся помощники. А в последний раз что-то никто не рвался. И вот позвонила во вторник одна мама умершего ребенка, предложила электроотсос, ведь кому-то он необходим, а им уже не нужен. Повесила трубку, а потом набрала номер опять: «Ой, я совсем забыла: вам же нужно было медикаменты в больницу отвезти. Я отвезу!»

Я слушаю Настю и думаю, что она существует в каком-то совсем особенном мире. Мире, где со смертью здороваются за руку. Где мамы, недавно похоронившие детей, способны думать о других, живых детях. Где врачи сообщают вдруг об улучшениях, когда не было никакой надежды. Где не пожелавшие представиться люди способны передать для незнакомого ребенка сумму в долларах с несколькими нулями. Где всерьез, не шутя, отдают десятину из своих доходов. Где происходят такие вещи, которые очень хочется назвать громким словом «чудо».

 Беседовала Ольга ЛЕВЧЕНКО

www.pomogaem.com.ua

Я знаю Настю не надто довго. Здається, я познайомилася з нею на заняттях у школі лікарняних клоунів. Я повинна була написати про цю школу статтю. Настя там була, по-моєму, найбільш здатною ученицею. Вдягти на обличчя абсолютно щиру посмішку їй було ще простіше, ніж клоунський ніс на гумці.

З нею легко сміятися і легко говорити серйозно. Знаєте, є люди, з якими взагалі дуже легко. Не тому, що вони легковажні. Навпаки, вони тонко відчувають людей і добре знають життя, включаючи самі темні його сторони. Все знають, все розуміють, але не озлоблюються, не надягають трагічних масок. Коротше, Настя прекрасна людина й відмінний співрозмовник.

«Все почалося, коли я знайшла свою першу роботу. Мені платили 300 гривень, як зараз пам'ятаю. І десяту частину своєї зарплати я відкладала, довго, здається, рік або два. Зарплата зростала, накопичилося 5000 гривень. Тоді я стала дізнаватися, де в місті є онкохворі діти. Як не дивно, це виявилося не так легко з'ясувати, навіть знайомий із виконкому не зміг мені допомогти. А потім я натрапила на сайт donor.org.ua. Вийшла на двох хворих дівчаток з Дніпра - Дашу і Софію. Мама однієї з них дала мені телефон волонтера, який приїжджав до дітей в онкологію малювати з ними. Звичайно, і я загорілася займатися тим же - я ж архітектор за освітою, сам Бог велів, як кажуть ... Півроку я їздила в лікарню малювати, потім бачачи постійну гостру потребу батьків у матеріальній допомозі, вирішила спробувати допомогти.

Ми організували виставку дитячих малюнків в театрі Горького. Зібрали 20 тисяч гривень, і ще 20 тисяч дала одна жінка на інфузійний насос для лікарні.

З того часу стала займатися збором коштів. Потім настав період, місяці три, коли стало зовсім важко, і я перестала цим займатися. А потім Андрій покликав мене сюди ... »

«Сюди» - це в Дніпропетровську обласну благодійну організацію «Сяйво веселки». Отець Андрій - її керівник. А ще священик і прийомний батько дев'ятьох дітей. «Сяйво веселки» почалося всього 4 роки тому з групки волонтерів, які допомагали малюкам-відмовникам у дитячих лікарнях, і, з іншого боку, декількох прийомних батьків, які бажали створити клуб собі подібних, щоб обмінюватися досвідом і підтримувати один одного. Зараз організація зросла і зміцніла так, що навіть не віриться. І продовжує розвиватися. Діють програми: «Здорова дитина» - підтримка тяжкохворих дітей та відмовників, дитячих медичних закладів; «Центр підтримки сім'ї» - підтримка прийомних сімей, дитячих будинків сімейного типу, допомога в соціальній адаптації випускників державних інтернатів, підтримка сімей, які опинилися в складних життєвих обставинах; «Мені потрібна родина!» - сприяння розвитку сімейних форм виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування; «Волонтерський центр» - залучення, підготовка волонтерів та організація волонтерської діяльності.

Настя, звичайно, відповідає за всі проекти, що стосуються тяжкохворих діток.

«Зараз я не так часто спілкуюся безпосередньо з дітьми. Із дитячими лікарнями давно налагоджений контакт: вони телефонують і просять витратні матеріали та ліки, в яких є термінова потреба. Іноді, рідко, просять щось для конкретної дитини, описують ситуацію. Я замовляю медикаменти та витратні матеріали, переважно в тих аптеках, де у нас є хороша знижка. Устаткування найчастіше закуповуємо там, куди нас направить лікарня.

Спілкуюся, трапляється, з тяжкохворими дітьми, яким постійно допомагає наш фонд, із хворими на ДЦП, наприклад. Їх я найбільше знаю, так. Онкохворих дітей багато знаю. У січні помер один з них, Саша. Я якось особливо була до нього прив'язана. Він був такий ... справжній чоловік. Це завжди було видно, важко навіть пояснити, в чому виявлялося. Я казала йому: «Ти коли виростеш, за тобою панянки табуном будуть бігати». На останній Новий рік спонсори принесли всім подарунки - цукерки, звичайно. Саша зрадів, дякував, жартував, що сестричка буде красти цукерки. А потім, коли гості вийшли, зізнався, що взагалі не любить солодке й не їсть цукерки.

Йому було дуже погано останнім часом. Коли закінчувалася дію уколу, а до наступного було півгодини-годину, Сашкові дуже важко доводилося. Прийдеш до нього, а він скиглить тихенько, і соромно йому за те, що не може приховати свій біль. Я не була у нього на похороні. Була зустріч у той день, та й важко було морально ...

Чи переживаю я, коли не вдається зібрати кошти на термінове лікування? Я останнім часом зробила такий для себе висновок: якщо гроші мають бути - вони будуть. Нам ось до кінця тижня потрібно відправити в Трускавець трьох діток з ДЦП. А грошей практично немає. Вони лежать на рахунках інших діток, яким лікуватися потрібно набагато пізніше. Але скористатися ними для «строковиків» я не маю права. От влітку поклали 1000 гривень для відмовників лікарні № 3. А потреб у лікарні не було - до самого січня. Півроку ця сума безглуздо бовталася в повітрі. Тому ми й просимо переводити гроші на проект, а не для конкретної дитини або конкретної лікарні ... Так от, про «строковиків». Прийшла на початку тижня жінка і принесла 500 доларів. І вчора - інша, з такою ж сумою. Без дзвінка і попередження. Просто прочитала на сайті мій «крик» про допомогу і принесла. Відмовилася навіть назвати прізвище. Є у нас постійний жертводавець Андрій. Він збирає гроші, а потім раз на 2-3 місяці приносить великі суми. І знаєш, коли зовсім якось погано, з ранку все пішло не так, та ще в маршрутці хтось на ногу наступив, думаю: «А ось вчора мені дзвонив спонсор Діма, обіцяв допомогти на операцію дитині ...» Відразу якось легше стає.

Увечері, коли замовкає вічно невгамовний телефон, коли вже не прийде з проханням жодна мама, коли закінчена метушня з паперовою звітністю, Настя пише свої «крики» про допомогу. Вибирає того, чия дата від'їзду на реабілітацію наближається, або того, кому терміново потрібні дорогі медикаменти. Або просто повідомляє, що зараз троє або четверо хлопців, яким потрібно допомогти не завтра, а вже вчора, і вибрати когось із них зовсім неможливо.

Сьогодні я, виходячи з маршрутки, побачила на тротуарі чоловіка без свідомості, з рота йшла піна. Його бачили десятки перехожих, хтось викликав швидку, але крім мене, тільки одна дівчина залишилася дочекатися швидкої й спробувати допомогти людині. Він прийшов до тями і навіть не пам'ятав, що з ним сталося, довелося переконувати його поїхати в лікарню обстежитися ... А з дівчиною ми розговорилися. Знаєш, хто вона? Волонтер «Вірності»! («Вірність» - дніпропетровська група захисту бездомних тварин). Це я до того, що якщо людина волонтер, то вона допомагає скрізь. Це йде зсередини, просто як невід'ємна потреба.

Буває, волонтерами стають не просто від філантропічного погляду на світ. Коли життя згибає людину в баранячий ріг і вона розуміє, що залишився б абсолютно один у безпросвітній темряві, якби не ці люди з благодійного фонду ... вона починає й сама допомагати іншим.

Коли потрібно терміново відвезти в лікарню медикаменти або підгузники, шукаємо волонтера з машиною, який би міг допомогти. Наша службова машина найчастіше зайнята де-небудь на не менш важливому виїзді. Публікуємо оголошення на форумі, і зазвичай відразу знаходяться помічники. А в останній раз щось ніхто не рвався. І ось зателефонувала у вівторок одна мама дитини, яка вже померла, запропонувала електровідсмоктувач, адже комусь він необхідний, а їм уже не потрібен. Повісила трубку, а потім набрала номер знову: «Ой, я зовсім забула: вам же потрібно було медикаменти в лікарню відвезти. Я відвезу!»

Я слухаю Настю і думаю, що вона існує в якомусь зовсім особливому світі. Світі, де зі смертю вітаються за руку. Де мами, які нещодавно поховали дітей, здатні думати про інших, живих дітей. Де лікарі повідомляють раптом про поліпшення, коли не було ніякої надії. Де люди, які не побажали навіть представитися, здатні передати для незнайомої дитини суму в доларах із декількома нулями. Де всерйоз, не жартуючи, віддають десятину зі своїх доходів. Де відбуваються такі речі, які дуже хочеться назвати гучним словом «диво».