Блага творець
Уже больше года как почти каждый день я хожу с коляской по этой улице – в Севастопольский парк, гулять с ребенком. Досадую на тысячу лет неремонтированный тротуар, но всё же иду здесь, в тени деревьев, по соседству с позванивающими трамваями, а не по параллельному проспекту Гагарина, чтоб лишний раз не дышать выхлопными газами, да и просто побыть в тишине… Только недавно узнала, как эта крохотная улочка называется, довольно смешно – улица Ляшко-Попеля. Но если название её знают многие горожане, то очень мало кому известно, кто такой этот самый… со смешной фамилией.
А звали его на самом деле не Ляшко, а Лешко-Попель, Иван Васильевич. И в начале прошлого века в Екатеринославе, наверное, не было человека, который о нём бы не слышал. В сентябре 2010 исполнилось 150 лет со дня его рождения, но не помню, чтобы кто-то в СМИ об этом говорил. Вот только город дп юа откликнулся очерком. А здесь написать о нём стоит, потому что к благотворительности как творению блага он имел самое непосредственное отношение.
Родился он 5 сентября (17 по старому стилю) в Белоруссии, в г. Рогачёве Могилёвской губернии. Закончил Могилёвскую гимназию, затем естественный отдел Петербургского университета, а потом поступил на третий курс военно-медицинской академии. История умалчивает о том, когда именно он решил стать доктором, но соученики его рассказывали, как Ваня ещё в гимназии любил «возиться с беднотой»: то приведёт домой нищую старушку и хлопочет о том, чтобы отправить её в больницу, то подкармливает уличных мальчишек. Случалось, и обманывали его . «Ну, что ж? — спокойно говорил он. — Пусть лучше я ошибусь в своем мнении о бедняке, чем бедняк в своих надеждах на меня, на возможную от меня помощь».
Ваня давал уроки младшим товарищам по гимназии и к старшим классам сделался заправским репетитором. Правда, в отличие от других репетиторов, он находил уроки за небольшую плату, а с кем-то занимался и вовсе даром. «Что ж бедному малышу делать? — смущённо пояснял Попель, когда смеялись над его доходами. — Неужели, если у его отца нет лишних десяти рублей в месяц, так ему и терять лишний год напрасно. Бедному-то, брат, время еще дороже, чем богатому».
Так же скромно зарабатывал он и став студентом. «В больших деньгах соблазну много, - шутил он. - Станешь много получать – всякая блажь в голову полезет. Меньше получать для души полезнее».
В военно-медицинской академии количество уроков пришлось сокращать – заниматься приходилось очень много, но Ваня не роптал. «Если бы я был профессором, — говорил он, — я бы гонял студентов-медиков без всякой пощады. Помилуйте, доктору вверяется самое дорогое, — жизнь человека. Какие тут снисхождения. Требуются точные и полные знания».
И учась в академии, он всё так же продолжал выискивать по окраинам города бедных больных, чтобы помочь им. Если же те из страха и невежественности отказывались от необходимой операции, давал полтинник или рубль и так «покупал» их согласие.
На четвёртом курсе он курировал в клинике тяжело больную, бедную кухарку. Надежды на выздоровление почти не было, женщина понимала это и очень страдала: после её смерти девятилетний сын остался бы совершенно один. «Тебе было бы легче, если б твой мальчик был устроен?» - спросил молодой доктор. «Родной мой, да я бы тогда умерла с молитвой к Богу, с миром на сердце!» - «Так не бойся, тётка Ирина, я возьму твоего Костю». На другой день женщина умерла, а Иван Васильевич привёл Костю к своей квартирной хозяйке. Мальчик спал в тесной каморке Лешко-Попеля, на сундуке, а за обеды его Иван Васильевич платил 6 рублей в месяц из своего тощего студенческого кошелька.
В ноябре 1986 года Лешко-Попель окончил академию, и был направлен врачом в Екатеринослав, в резервный батальон. Он прослужил здесь верой и правдой 15 лет до самого дня своей смерти. «Эти 15 лет были временем непрестанного горения», - пишет о докторе журнал «Православное обозрение».
С 7 часов утра он вёл у себя приём. К нему толпились бедняки, рабочие, мастеровые, нищие евреи. Иван Васильевич каждого успевал осмотреть, выписать рецепт, а иногда и дать денег на лекарства. После приёма отправлялся на визиты. Пешком, а позже на велосипеде из конца в конец города, без отдыха, часто без обеда. Пациенты часто предлагали сесть с ними за стол. «Некогда», - отговаривался доктор. Ему и вправду было некогда: столько больных, и ко всем хотелось успеть. Он возвращался домой поздно, совершенно измученный, а ночью порой опять раздавался звонок и звали к больному, куда-нибудь на окраину, через балку…
Практика у Лешко-Попеля была большая и у богатых. Но всё, что он зарабатывал там, отдавал бедным.
Однажды пришла на приём бледная девочка – малокровие. Доктор прописывает железо перед едой. «А перед чаем можно? – спрашивает она. – Мы с мамой никогда не обедаем, только чай с хлебом пьём». Доктор тут же передал матери три рубля на мясо. А потом два месяца семья каждый день получала мясо из мясной лавки – заплатил Иван Васильевич.
Позвали доктора к кузнецу, страдающему ревматизмом. В холодной сырой хибарке, где вода стекает со стен, лечиться бесполезно… И Лешко-Попель находит для семьи кузнеца сухую квартиру, оплачивает за полгода вперёд.
Одной бедной больной доктор заявляет, что обязательно нужно принимать ванну два раза в день, а без этого нечего и думать о выздоровлении. Женщина пришла в отчаянии – она последнюю кастрюлю недавно заложила, откуда у неё ванна. Иван Васильевич ушёл и через некоторое время вернулся на извозчике, сидя бочком, рядом с ним белела новая ванна.
Другую девушку мать повезла в Харьков к профессорам. Те нашли чахотку в последней степени. Сообщили матери, но больную расстраивать не стали: прописали лечение и отправили домой в Екатеринослав. Девушка заявила, что другого доктора, кроме как Лешко-Попеля, и видеть не хочет. Доктор жил на другом конце города и денег на извозчиков в семье не было… Мать пошла к Ивану Васильевичу и попросила прийти разок, чтобы ободрить больную. Доктор пришёл. Девушка обрадовалась, как ребёнок: «Вот мне уже легче». С тех пор Иван Васильевич заходил каждый день до самой смерти девушки, не взяв за это ни гроша. Та, задыхаясь от кашля, говорила: «Не беспокойся, мама, это пустяки. Разве ходил бы доктор каждый день, если б надежды не было?» «Зачем вы тратите на нас напрасно столько времени?» - переживала мать, провожая Ивана Васильевича. «Не напрасно, если можно дать больной хоть сколько-нибудь радости», - был ответ.
Ради этой радости он был готов на многое. В одной семье он часто лечил слабенького ребёнка. Малыш очень привязался к доброму доктору. Однажды поздно вечером Иван Васильевич застал такую картину: мальчик слаб, но возбуждён и не хочет ложиться, а сон ему необходим. Врач снял сюртук и сапоги, лёг вместе с ребёнком и стал рассказывать сказку, напевать песенку. Наконец малыш угомонился. «Спит, теперь и мне можно идти спать», - сказал усталый доктор.
У одного из его больных, офицера, была большая семья и скромное жалованье… Пришёл час, когда не оказалось ни копейки на оплату обучения в гимназии дочери офицера. И Лешко-Попель отправился к начальнице гимназии, тоже одной из своих пациенток, с ходатайством об освобождении девочки от оплаты. Начальница пообещала, что попробует что-нибудь сделать. Через три дня начальница почувствовала себя не совсем хорошо и попросила доктора заехать вечерком. Он приехал около 11 часов вечера усталый, бледный, доведённый чуть ли не до обморока. Начальница поспешила обрадовать доктора: «Вашей девочке удалось устроить стипендию!» Осмотрев больную, доктор засобирался. «Куда же вы? Передохните немного, на вас лица нет!» - стала сокрушаться женщина. «Простите, некогда. Надо обрадовать родителей». – «Да ведь они на другом конце города! Уезжайте спать. Завтра скажете». - «Нет, - возразил Иван Васильевич. Надо сейчас ехать. На одну ночь беспокойства у них меньше будет».
Однажды материальная благодарность от пациентки оказалось такой, что доктору не пришлось ни отказаться от неё, ни отдать беднякам. Одна знакомая больная старушка, со средствами, попросила Ивана Васильевича, постоянно ездившего по городу, присмотреть ей где-нибудь тихий уютный домик с садом, тысяч на десять. Он присмотрел, старушка купила домик. Через некоторое время она умерла. По завещанию домик оказался отписан Лешко-Попелю.
Но недолго ему с семьёй удалось спокойно пожить в этом доме. Лешко-Попелю было 43 года, когда он заразился от пациента и получил заражение крови. Товарищи-врачи не отходили от его постели, выписали из Харькова знаменитого профессора, но больному становилось всё хуже. 13 (25) декабря 1903 года он умер. Незадолго до этого, уже после причащения он говорил: «Вот и конец. И всё сделано для последней дороги. Смерть. Не то жалко, что умираю, а что много дела остаётся. Поработать бы ещё», - и слабо улыбался.
Смерть его потрясла весь город. Ко гробу день и ночь стекались сотни людей, а на похороны собралось больше 10 тысяч человек – Екатеринослав ещё не видел такого сборища. Полиция не решилась запретить шествие людей, провожавших Ивана Васильевича в последний путь.
В день похорон толпа бедняков, почти нищих, ожидая выноса тела, увидела венки: от товарищей-врачей, от сослуживцев-военных, от благодарных пациентов… «А мы что ж? – сказал кто-то. – Ведь он был наш доктор. Что ж, мы его с пустыми руками пойдём провожать? Надо и от нас венок». Пустили шапку по кругу, туда посыпались копейки, пятаки… Набралось два рубля с лишним. Пошли в магазин и попросили венок. Но самый дешёвый стоил много больше. Вышел хозяин, спросил, кому венок. «Ивану Васильевичу». – «Дайте им хороший венок, - распорядился хозяин. – И сделайте надпись, как они просят: «Дорогому доктору от благодарных бедняков».
После смерти врача журналист А. Осипов писал тогда на страницах газеты «Приднепровский край»: «Собрали на похороны, собрали на памятник, но уже на последних панихидах раздавались голоса, что ему можно было бы поставить памятник не только на могиле, но и в городе, на одной из его улиц. И если бы эта мысль не умерла, а действительно осуществилась, то Екатеринослав имел бы единственный на всю Россию памятник. Его поставили бы не ученому, не гению, не полководцу — его поставили бы доброму человеку».
Вспомните о докторе-подвижнике, человеке великой души, проезжая в «единичке» мимо Севастопольского парка…
Ольга Левченко
www.pomogaem.com.ua
Вже більше року як майже кожен день я ходжу з коляскою по цій вулиці - в Севастопольському парку, гуляти з дитиною. Прикро, що тротуар неремонтований вже тисячу років, але все ж іду тут, у тіні дерев, по сусідству з трамваями, що подзвонюють, а не по проспекту Гагаріна, що знаходиться паралельно, щоби зайвий раз не дихати вихлопними газами, та й просто побути в тиші... Тільки недавно дізналася, як ця крихітна вуличка називається, досить смішно - вулиця Ляшко-Попеля. Але якщо назву її знають багато городян, то дуже мало кому відомо, хто такий цей самий... з кумедним прізвищем.
А звали його насправді не Ляшко, а Лешко-Попель, Іван Васильович. І на початку минулого століття в Катеринославі, напевно, не було людини, яка про нього б не чула. У вересні 2010 виповнилося 150 років з дня його народження, але не пам'ятаю, щоб хтось у ЗМІ про це говорив. Ось тільки місто дп юа відгукнувся нарисом. А тут написати про нього варто, тому що до благодійності як творінню блага він мав найбезпосередніше відношення.
Народився він 5 вересня (17 за старим стилем) в Білорусії, в м. Рогачова Могилевської губернії. Закінчив Могилевську гімназію, потім природний відділ Петербурзького університету, а потім вступив на третій курс військово-медичної академії. Історія замовчує про те, коли саме він вирішив стати лікарем, але співучні його розповідали, як Ваня ще в гімназії любив «возитися з біднотою»: то приведе додому злиденну стареньку і клопочеться про те, щоб відправити її в лікарню. «Ну, що ж? - Спокійно говорив він. - Хай краще я помилюся в своїй думці про бідняка, ніж бідняк у своїх надіях на мене, на можливу від мене допомогу».
Ваня давав уроки молодшим товаришам по гімназії і до старших класів зробився справжнім репетитором. Правда, на відміну від інших репетиторів, він знаходив уроки за невелику плату, а з кимось займався і зовсім даром. «Що ж бідному маляті робити? - Зніяковіло пояснював Попель, коли сміялися над його доходами. - Невже, якщо в його батька немає зайвих десяти рублів на місяць, так йому і втрачати зайвий рік марно. Бідному-то, брат, час ще дорожчий, ніж багатому».
Так само скромно заробляв він і ставши студентом. «У великих грошах спокусі багато, - жартував він. - Станеш багато отримувати - всяка примха в голову полізе. Менше отримувати для душі корисніше».
У військово-медичної академії кількість уроків довелося скорочувати - займатися доводилося дуже багато, але Ваня не нарікав. «Якби я був професором, - говорив він, - я б ганяв студентів-медиків без жодної пощади. Помилуйте, доктору довіряється найдорожче, - життя людини. Які тут поблажливості. Потрібні точні й повні знання».
І навчаючись в академії, він все так само продовжував вишукувати по окраїнах міста бідних хворих, щоб допомогти їм. Якщо ж ті зі страху і недосвіченості відмовлялися від необхідної операції, давав рубль і так «купував» їх згоду.
На четвертому курсі він вів в клініці тяжко хвору, бідну куховарку. Надії на одужання майже не було, жінка розуміла це і дуже страждала: після її смерті дев'ятирічний син залишився б абсолютно один. «Тобі було б легше, якщо б твій хлопчик був влаштований?» - Запитав молодий лікар. «Рідний мій, та я б тоді вмерла з молитвою до Бога, з миром на серці!» - «Так не бійся, тітко Ірино, я візьму твого Костю». На другий день жінка померла, а Іван Васильович привів Костю до своєї квартирної господині. Хлопчик спав у тісній комірчині Лешко-Попеля, на скрині, а за обіди його Іван Васильович платив 6 рублів в місяць з свого худого студентського гаманця.
У листопаді 1986 року Лешко-Попель закінчив академію, і був направлений лікарем до Катеринославу, у резервний батальйон. Він прослужив тут вірою і правдою 15 років до самого дня своєї смерті. «Ці 15 років були часом невпинного горіння», - пише про доктора журнал «Православний огляд».
З 7 години ранку він вів у себе прийом. До нього юрмилися бідняки, робітники, жебраки євреї. Іван Васильович кожного встигав оглянути, виписати рецепт, а іноді і дати грошей на ліки. Після прийому вирушав на візити. Пішки, а пізніше на велосипеді з кінця в кінець міста, без відпочинку, часто без обіду. Пацієнти часто пропонували сісти з ними за стіл. «Потім», - віднікувався лікар. Йому й справді було ніколи: стільки хворих, і до всіх хотілося встигнути. Він повертався додому пізно, абсолютно змучений, а вночі часом знову лунав дзвінок і звали до хворого, абикуди на околицю, через балку...
Практика у Лешко-Попеля була велика і у багатих. Але все, що він заробляв там, віддавав бідним.
Одного разу прийшла на прийом бліда дівчинка – залізодефіцитна анемія. Лікар прописує залізо перед їжею. «А перед чаєм можна? - Питає вона. - Ми з мамою ніколи не обідаємо, тільки чай з хлібом п'ємо». Лікар негайно передав матері три карбованці на м'ясо. А потім два місяці сім'я щодня отримувала м'ясо з м'ясної крамниці - заплатив Іван Васильович.
Покликали доктора до коваля, що страждав на ревматизм. У холодній сирій халупці, де вода стікає зі стін, лікуватися марно... І Лешко-Попель знаходить для сім'ї коваля суху квартиру, оплачує за півроку вперед.
Одній бідній хворий доктор заявляє, що обов'язково потрібно приймати ванну двічі в день, а без цього годі й думати про одужання. Жінка прийшла в розпачі - вона останню каструлю недавно заклала, звідки у неї ванна. Іван Васильович пішов і через деякий час повернувся на візнику, сидячи бочком, поруч з ним біліла нова ванна.
Іншу дівчину мати повезла до Харкова до професорів. Ті знайшли сухоти останнього ступеня. Повідомили матері, але хвору турбувати не стали: прописали лікування і відправили додому до Катеринослава. Дівчина заявила, що іншого доктора, крім як Лешко-Попеля, і бачити не хоче. Доктор жив на іншому кінці міста і грошей на візників в родині не було... Мати пішла до Івана Васильовича і попросила прийти разок, щоб підбадьорити хвору. Доктор прийшов. Дівчина зраділа, як дитина: «Ось мені вже легше». З тих пір Іван Васильович заходив щодня до самої смерті дівчини, не взявши за це ні гроша. Та, задихаючись від кашлю, говорила: «Не турбуйся, мама, це дрібниці. Хіба ходив би доктор кожен день, якщо б надії не було?» «Навіщо ви витрачаєте на нас марно стільки часу?»- Переживала мати, проводжаючи Івана Васильовича. «Не даремно, якщо можна дати хворий хоч скільки радості», - була відповідь.
Заради цієї радості він був готовий на багато що. В одній родині він часто лікував слабеньку дитину. Малюк дуже прив'язався до доброго доктора. Одного разу пізно ввечері Іван Васильович застав таку картину: хлопчик слабкий, але збуджений та не хоче лягати, а сон йому необхідний. Лікар зняв сюртук і чоботи, ліг разом з дитиною і став розповідати казку, наспівувати пісеньку. Нарешті малюк вгамувався. «Спить, тепер і мені можна йти спати», - сказав втомлений лікар.
В одного з його хворих, офіцера, була велика сім'я і скромна платня... Прийшов час, коли не виявилося ні копійки на оплату навчання в гімназії дочки офіцера. І Лешко-Попель відправився до начальниці гімназії, теж однієї зі своїх пацієнток, з клопотанням про звільнення дівчинки від оплати. Начальниця пообіцяла, що спробує що-небудь зробити. Через три дні начальниця відчула себе не зовсім добре і попросила доктора заїхати ввечері. Він приїхав близько 11 години вечора втомлений, блідий, доведений мало не до непритомності. Начальниця поспішила порадувати доктора: «Вашій дівчинці вдалося організувати стипендію!» Оглянувши хвору, доктор почав збиратися. «Куди ж ви? Передихніть трохи, ви ж втомлений!» - стала журитися жінка. «Вибачте, потім. Треба порадувати батьків». - «Та вони на іншому кінці міста! Їдьте спати. Завтра скажете». - «Ні, - заперечив Іван Васильович. Треба зараз їхати. На одну неспокійну ніч у них менше буде».
Одного разу матеріальна подяка від пацієнтки виявилося такою, що доктору не довелося ні відмовитися від неї, ні віддати біднякам. Одна знайома хвора старенька, з коштами, попросила Івана Васильовича, постійно їздив по місту, придивитись їй де-небудь тихий затишний будиночок з садом, тисяч на десять. Він придивився, старенька купила будиночок. Через деякий час вона померла. За заповітом будиночок належав Лешко-Попеля.
Але недовго йому з родиною вдалося спокійно пожити в цьому будиночку. Лешко-Попелю було 43 роки, коли він заразився від пацієнта і отримав зараження крові. Товариші-лікарі не відходили від його ліжка, виписали з Харкова знаменитого професора, але хворому ставало все гірше. 13 (25) грудня 1903 року він помер. Незадовго до цього, вже після причащання він говорив: «От і кінець. І все зроблено для останньої дороги. Смерть. Не те шкода, що вмираю, а що багато справ залишається. Попрацювати б ще», - і слабо посміхався.
Смерть його вразила все місто. До гробу день і ніч стікалися сотні людей, а на похорони зібралося більше 10 тисяч чоловік - Катеринослав ще не бачив такого зборища. Поліція не зважилася заборонити хода людей, які проводжали Івана Васильовича в останню путь.
У день похорону натовп бідняків, майже жебраків, очікуючи, коли винесуть тіло, побачила вінки: від товаришів-лікарів, від товаришів по службі - військових, від вдячних пацієнтів... «А ми що ж? - Сказав хтось. - Адже він був наш лікар. Що ж, ми його з порожніми руками підемо проводжати? Треба і від нас вінок». Пустили шапку по колу, туди посипалися копійки, п'ятаки... Набралося два карбованці з гаком. Пішли в магазин і попросили вінок. Але найдешевший коштував багато більше. Вийшов господар, запитав, кому вінок. «Івану Васильовичу». - «Дайте їм хороший вінок, - розпорядився господар. - І зробіть напис, як вони просять: «Дорогому лікарю від вдячних бідняків».
Після смерті лікаря журналіст А. Осіпов писав тоді на сторінках газети «Придніпровський край»: «Зібрали на похорон, зібрали на пам'ятник, але вже на останніх панехидах лунали голоси, що йому можна було б поставити пам'ятник не тільки на могилі, але і в місті, на одній з його вулиць. І якби ця думка не вмерла, а дійсно здійснилася, то Катеринослав мав би єдиний на всю Росію пам'ятник. Його поставили б не вченому, не генію, не полководцю - його поставили б добрій людині».
Згадайте про доктора-подвижника, людині великої душі, проїжджаючи в «одиничці» повз Севастопольського парку ...
Ольга Левченко
www.pomogaem.com.ua