Подивися їм в очі. Записки священика про життя навиворіт
Чему могут научить священника обитатели детского дома, да еще не простого, а коррекционного? Что дает ему многолетняя дружба с умственно отсталыми детьми? И вообще, какую помощь могут оказать больные — здоровым? Об этом рассказывает иерей Игорь Йовбак, настоятель храма в честь иконы Божьей Матери «Милостивая» при Полотняно-Заводском доме-интернате в деревне Старки Калужской области.
***
Все началось с джаза, как это ни странно звучит. Самая первая наша беседа с директором детского дома, Натальей Александровной, была краткой и очень располагала к тому, чтобы оказаться последней. Наталья Александровна за чашкой чая сказала без обиняков: «Короче, нам этого всего не надо. Не надо никаких батюшек. Мы уже насмотрелись на них, живем рядом с ними, видим, как они ведут себя. Так что, не обижайтесь, но...» Что на это ответить? Я грустно прихлебывал чай и косил глазом на шикарный синтезатор, стоявший в углу директорского кабинета. Не удержался — спросил, откуда инструмент. Она почему-то смутилась и сказала, что раньше была директором школы искусств. А я не преминул похвастаться, что у меня тоже музыкальное образование и я тоже люблю Рахманинова и Дебюсси. Попросил разрешения, сел за клавиши и сыграл что-то джазовое, кажется пьесу Дэйва Брубека. Ну и, конечно, после этого разговор у нас пошел совсем по-другому: родственные же души оказались, музыканты же оба! Оказалось, что она вовсе не против священников и храма в детском доме. Просто, когда мы начали беседу, она не верила, не могла поверить, что это вообще можно осуществить на практике. Там же полная разруха была постсоветского периода, когда никому ничего не надо было, все заброшено, рушилось потихоньку. Старые здания со сгнившими коммуникациями, с разваливающимися стенами, вываленными дверями, разбитыми окнами... Вот так все и началось. Мы в тот раз, после чая и джаза, отслужили первый свой молебен. И стали вместе молиться, чтобы Господь как-то управил со строительством храма при детдоме. И нашлись люди, которые проявили желание нам помочь. Да и как могло быть иначе? Это ведь не обычный детский дом. Наши дети… Они прекрасные просто. Они нас могут даже большему научить, чем мы их. Там такая чистота души проявляется, такая искренность… Тот, кто с ними хотя бы раз пообщался, уже никогда не будет прежним.
***
Вообще, известный многим батюшкам практический вопрос: как исповедовать этих ребят? На мой взгляд — никак. Потому что это — младенцы. Несмотря на то что некоторым из них уже по 20 лет, взрослые вроде бы юноши. Тем не менее у них сознание трехлетних детей, а младенцев не исповедуют. Хотя я никогда не отказываю, если кто-то из них подходит исповедаться. Но это совсем другое сознание, не то что у обычных взрослых людей или подростков.
Однажды я сидел в коридоре на диванчике, ко мне подошел мальчик и спросил: «Батюшка, если я загляну в совесть, в душу Христа, и посмотрю, что там есть, это хорошо или плохо?» Я говорю: «Конечно, хорошо. Ты только когда посмотришь в душу Христа, не забудь поделиться впечатлениями со мной, потому что мне тоже интересно, что ты там увидишь». А он посмотрел на меня, оглянулся, чтобы удостовериться, что никого рядом не было, и тихонечко на ухо сказал: «Я тебе не расскажу. Я тебе нарисую пророческие рисунки».
***
Для людей, сомневающихся в вере, я всегда рассказываю реальную историю, которой сам был поражен. Cреди ребят есть несколько очень сильно «нарушенных» детишек, у которых отсутствуют даже элементарные рефлексы. Они слепоглухонемые, у них нет абсолютно никакого контакта с окружающими, даже тактильные ощущения отсутствуют. И вот, когда я захожу с Чашей в палату, ребенок, который с внешним миром ну вообще никак не связан, вдруг начинает улыбаться. Зрения нет, слуха нет, обоняния нет, ничего нет, вкусовые рецепторы не работают… А он поворачивается в сторону Чаши и улыбается, воспринимая кровь Христову, тело Христово душой. И так — каждый раз. Тут психология и физиология уже ничего, полагаю, объяснить не смогут.
***
Иногда просто слезы наворачиваются от общения с этими детьми. Как-то подошел ко мне Паша. Он — дауненок, говорить толком не умеет. Но он подошел ко мне, сложил руки под благословение, наклонился и сказал всего два слова: «Мама. Плохо». Я говорю: «Маму как зовут?» Он — «Оля». И опять складывает руки, благословение берет. Просит, значит, чтобы я помолился за его мать. Ребята начинают объяснять, что вот, у него есть мама Оля, и она к Паше не приезжает. А он стоит, смотрит на меня со сложенными под благословение руками и плачет...
***
Да, эти дети больные. Они не могут жить, как все, их очень тяжело адаптировать к жизни в социуме. Но в чем причина их беды, почему так получилось? Думаю, причина — в нас. Эти дети несут на себе печать греховности нашего общества. Мы грешим, а дети наши страдают за нашу неправильную жизнь, за наше неправильное духовное состояние. Их болезнь — реальное отображение жизни современного мира. Ведь неслучайно люди обычно не хотят даже смотреть в эту сторону: боятся увидеть свое. Нет, это даже не страх. Это — стыд. Им стыдно смотреть нашим ребятам в глаза. Потому что они, здоровые, грешат, живут в свое удовольствие, а изнанка этой их жизни — вот она, здесь, у нас...
***
Мне очень нравятся здешние сотрудники. Фантастические люди! Например, был приятно удивлен, когда ко мне подошел врач, сотрудник детского дома, и, глядя в глаза, сказал: «Батюшка, я хотел бы читать еженедельно акафист Божьей Матери. Вы меня можете благословить?» Это же так важно, что у людей возникает потребность в духовной жизни. И среди сотрудников он не один оказался верующий, кстати.
Вообще, это Божьи люди, я считаю. Потому что люди с другим настроем просто не пойдут сюда работать. Просто не пойдут. А тут — дядьки такие, преподаватели… Сами берут в руки молотки, ножовки, и вместе с ребятами полы перестилают, вставляют окна — вообще все вместе делают!
Недавно в детском доме был праздник — День социального работника. Меня пригласили, потому что я тоже в каком-то смысле социальный работник. И ребята вместе с персоналом все вместе приготовили совершенно удивительную программу. Это не просто на 30 минут какие-то выступления самодеятельности, это — полноценный полуторачасовой концерт, где был и спектакль, и хореографические номера, и музыкальные. А ведь у этих ребятишек в диагнозе написано — «необучаемый», «труднообучаемый»… А они взяли и выучили длиннющие тексты в спектакле, они исполняли песни, они танцевали — все по-настоящему! И, что меня особенно радует, сотрудники тоже принимали участие в этих номерах. Все были одеты в шикарные костюмы, которые взрослые шили вместе с детьми. И на сцене они тоже выступают вместе с детьми! Был номер шикарнейший, когда главный инженер этого учреждения, такой солидный дядечка, вышел в костюме кота и ходил по сцене, мышек ловил — детишек-малышат. Просто песня! В сущности, это не коллектив педагогов и детей, а одна большая семья. И я очень рад, что тоже попал в эту семью. Я бы вообще остался тут жить, если честно.
***
Как-то мы пригласили к себе на приход сотрудников и детей из детского дома. Отслужили Литургию, кто захотел — все исповедались, причастились. А после устроили такие дружеские посиделки. Ребята из детского дома подготовили какие-то праздничные номера, поздравления. И когда дети начали читать стихи о Боге, о вере, все мои прихожане как один — стояли и тихо плакали. Не потому, что им было жалко этих детей, нет! Просто рядом с ними как-то особенно ясно становится, что мы-то все, хотя и верующие, а всё равно живем как-то ловча, приспосабливаясь, всё равно нет у нас той евангельской прямоты и простоты. А у них она есть.
***
Когда люди начинают жаловаться на свою жизнь, что вот, мол, и это у меня плохо, и это у меня не так, и тут у меня проблема, — я их не утешаю, а предлагаю им поехать со мной в детский дом. Не для того чтобы показать, что бывает еще хуже, а совсем наоборот. Приезжая в детский дом, люди наполняют свои сердца радостью. И это помогает выживать в наших трудных условиях. Честно скажу, я тоже такой. Если бы не эти дети, наверное, уже сто раз уныние бы накрыло. Самое главное, чему они меня учат, — любовь. Вот они умеют любить по-настоящему — Бога и ближнего. Много сейчас слов в Церкви, много разной критики нашего служения. Но я считаю, что самая главная опасность для священника сегодня — это потеря любви. Храмы можно построить, купола позолотить, добиться успеха, известности, любви прихожан. Но если ты сам не умеешь любить, то все это ничего вообще не стоит. Вот и езжу к детишкам — учусь у них.
***
Это, действительно, Божья милость к таким детям. Здоровому человеку приходится многолетний труд приложить, чтобы, пропустив через ум какие-то положения веры, сердечно их принять. А у этих ребят в силу того, что они обделены умом, все происходит намного проще: они получают тот же результат, только сразу и в такой полноте, что диву даешься.
Представляю, как восхитятся атеисты, если все это прочитают. Скажут, наверное: «Вот, оказывается, кто такие образцовые верующие — это дауны, «нарушенные» дети!» Только, на мой взгляд, по большому счету не те люди больны, которые в силу обстоятельств Христа принимают без ума, сердцем. А те, которые, имея здоровый ум, Бога не принимают вообще.
Наталья Александровна Буланова, директор Полотняно-Заводского детского дома-интерната в деревне Старки, Калужской области:
Я вижу сейчас, что храм нужен не только детям, но и сотрудникам. Пусть коротенькие службы, скорее, службы-разговоры, беседы, но тем не менее мы стараемся проводить постоянно. Потому что выгорают люди. Работать с больными детьми очень тяжело. Порой у персонала не хватает нервов, могут кого-то и шлепнуть впопыхах, за руку дернуть, прикрикнуть. Все это понятно. Человек есть человек. Но теперь у каждого есть возможность пойти в храм, покаяться, попросить у Бога терпения.
Как руководитель, могу сказать со всей ответственностью — после открытия храма жизнь у нас стала намного спокойнее. И это не просто так вдруг появилось. Я помню времена, когда только пришла сюда. Сколько же сил мы тогда положили на борьбу с грубостью тех же санитарок, с нецензурщиной… Нет, никто не избивал детей, конечно. Но сгоряча шлепнуть или обругать — могли запросто. Сейчас мы создали в учреждении атмосферу искреннего сочувствия нашим детям. Но одними административными методами этого достичь было бы невозможно. Ну оставишь один раз сотрудника без зарплаты, другой раз, третий… Уволишь, наконец. Следующий придет на его место, и — все сначала. А сейчас батюшка с нашими людьми столько разговаривал, столько бесед проводил — конечно, это очень сильно повлияло на нравственный климат в коллективе. В людях появилось уважение — и к детям, и к своей работе.
А еще мне запомнилось вот что. У нас был праздник недавно. Идет концертная программа. Выступают малыши, пляшут танец мышат. И после номера, когда уже смолкли аплодисменты, вдруг мальчик Витя подбежал к батюшке, обнял его, поцеловал и побежал дальше. У наших детей ведь нету рамок, они откровенны в своих порывах. Такой поступок — выражение большой любви. А ее заслужить всегда непросто.
Чого можуть навчити священика мешканці дитячого будинку, та ще не простого, а корекційного? Що дає йому багаторічна дружба з розумово відсталими дітьми? І взагалі, яку допомогу можуть надати хворі - здоровим? Про це розповідає ієрей Ігор Йовбак, настоятель храму на честь ікони Божої Матері «Милостива» при полотняно-Заводському будинку-інтернаті в селі Старкі Калузької області.
***
Все почалося з джазу, як це не дивно звучить. Найперша наша розмова з директором дитячого будинку, Наталею Олександрівною, була короткою і дуже мала у своєму розпорядженні до того, щоб виявитися останньою. Наталія Олександрівна за чашкою чаю сказала без натяків: «Коротше, нам цього всього не треба. Не треба ніяких батюшок. Ми вже надивилися на них, живемо поряд з ними, бачимо, як вони поводяться. Так що, не ображайтеся, але ... »Що на це відповісти? Я сумно сьорбав чай і косив оком на шикарний синтезатор, що стояв у кутку директорського кабінету. Не втримався - запитав, звідки інструмент. Вона чомусь зніяковіла і сказала, що раніше була директором школи мистецтв. А я не забув похвалитися, що у мене теж музичну освіту і я теж люблю Рахманінова та Дебюссі. Попросив дозволу, сів за клавіші і зіграв щось джазове, здається п'єсу Дейва Брубека. Ну і, звичайно, після цього розмова у нас пішов зовсім по-іншому: родинні ж душі виявилися, музиканти ж обидва! Виявилося, що вона зовсім не проти священиків і храму в дитячому будинку. Просто, коли ми почали бесіду, вона не вірила, не могла повірити, що це взагалі можна здійснити на практиці. Там же повна розруха була пострадянського періоду, коли нікому нічого не треба було, все закинуто, валилося потихеньку. Старі будівлі зі зігнилого комунікаціями, з розвалюється стінами, виваленими дверима, розбитими вікнами ... Ось так все і почалося. Ми в той раз, після чаю та джазу, відслужили перший свій молебень. І стали разом молитися, щоб Господь якось управив з будівництвом храму при дитбудинку. І знайшлися люди, які проявили бажання нам допомогти. Та й як могло бути інакше? Це ж не звичайний дитячий будинок. Наші діти ... Вони прекрасні просто. Вони нас можуть навіть більшого навчити, ніж ми їх. Там така чистота душі проявляється, така щирість ... Той, хто з ними хоча б раз поспілкувався, вже ніколи не буде колишнім.
***
Взагалі, відомий багатьом батюшкам практичне питання: як сповідувати цих хлопців? На мій погляд - ніяк. Тому що це - немовлята. Незважаючи на те що деяким з них вже по 20 років, дорослі начебто юнаки. Тим не менше у них свідомість трирічних дітей, а немовлят не сповідують. Хоча я ніколи не відмовляю, якщо хтось з них підходить висповідатися. Але це зовсім інша свідомість, не те що у звичайних дорослих людей або підлітків.
Одного разу я сидів у коридорі на диванчику, до мене підійшов хлопчик і запитав: «Батюшка, якщо я загляну в совість, в душу Христа, і подивлюся, що там є, це добре чи погано?» Я кажу: «Звичайно, добре. Ти тільки коли подивишся в душу Христа, не забудь поділитися враженнями зі мною, бо мені теж цікаво, що ти там побачиш ». А він подивився на мене, озирнувся, щоб пересвідчитися, що нікого поруч не було, і тихесенько на вухо сказав: «Я тобі не розповім. Я тобі намалюю пророчі малюнки ».
***
Для людей, які сумніваються у вірі, я завжди розповідаю реальну історію, якій сам був вражений. Cреди хлопців є кілька дуже сильно «порушених» діточок, у яких немає навіть елементарних рефлекси. Вони сліпоглухонімі, у них немає абсолютно ніякого контакту з оточуючими, навіть тактильні відчуття відсутні. І ось, коли я заходжу з Чашею в палату, дитина, яка із зовнішнім світом ну взагалі ніяк не пов'язаний, раптом починає усміхатися. Зору немає, слуху немає, нюху немає, нічого немає, смакові рецептори не працюють ... А він повертається в бік Чаші і посміхається, сприймаючи кров Христову, тіло Христове душею. І так - кожен раз. Тут психологія і фізіологія вже нічого, вважаю, пояснити не зможуть.
***
Іноді просто сльози навертаються від спілкування з цими дітьми. Якось підійшов до мене Паша. Він - дауненок, говорити толком не вміє. Але він підійшов до мене, склав руки під благословення, нахилився і сказав лише два слова: «Мамо. Погано ». Я кажу: «Маму як звуть?» Він - «Оля». І знову складає руки, благословення бере. Просить, значить, щоб я помолився за його матір. Хлопці починають пояснювати, що ось, у нього є мама Оля, і вона до Паші не приїжджає. А він стоїть, дивиться на мене зі складеними під благословення руками і плаче ...
***
Так, ці діти хворі. Вони не можуть жити, як усі, їх дуже важко адаптувати до життя в соціумі. Але в чому причина їх біди, чому так вийшло? Думаю, причина - в нас. Ці діти несуть на собі печатку гріховності нашого суспільства. Ми грішимо, а діти наші страждають за нашу неправильне життя, за наше неправильне духовний стан. Їхня хвороба - реальне відображення життя сучасного світу. Адже невипадково люди зазвичай не хочуть навіть дивитися в цю сторону: бояться побачити своє. Ні, це навіть не страх. Це - сором. Їм соромно дивитися нашим хлопцям в очі. Тому що вони, здорові, грішать, живуть у своє задоволення, а виворіт цієї їхнього життя - ось вона, тут, у нас ...
***
Мені дуже подобаються тутешні співробітники. Фантастичні люди! Наприклад, був приємно здивований, коли до мене підійшов лікар, співробітник дитячого будинку, і, дивлячись в очі, сказав: «Батюшка, я хотів би читати щотижня акафіст Божої Матері. Ви мене можете благословити? »Це ж так важливо, що у людей виникає потреба в духовному житті. І серед співробітників він не один виявився віруючий, до речі.
Взагалі, це Божі люди, я вважаю. Тому що люди з іншим настроєм просто не підуть сюди працювати. Просто не підуть. А тут - дядьки такі, викладачі ... Самі беруть в руки молотки, ножівки, і разом з хлопцями підлоги перестилають, вставляють вікна - взагалі всі разом роблять!
Нещодавно в дитячому будинку було свято - День соціального працівника. Мене запросили, бо я теж в якомусь сенсі соціальний працівник. І хлопці разом з персоналом всі разом приготували абсолютно дивовижну програму. Це не просто на 30 хвилин якісь виступи самодіяльності, це - повноцінний півторагодинний концерт, де був і спектакль, і хореографічні номери, і музичні. Але ж у цих дітлахів у діагнозі написано - «нездібних», «труднообучаемий» ... А вони взяли і вивчили довжелезні тексти у виставі, вони виконували пісні, вони танцювали - все по-справжньому! І, що мене особливо радує, співробітники теж брали участь в цих номерах. Всі були одягнені в шикарні костюми, які дорослі шили разом з дітьми. І на сцені вони теж виступають разом з дітьми! Був номер шикарнейший, коли головний інженер цієї установи, такий солідний дядечко, вийшов у костюмі кота і ходив по сцені, мишок ловив - діточок-малишат. Просто пісня! По суті, це не колектив педагогів і дітей, а одна велика сім'я. І я дуже радий, що теж потрапив в цю сім'ю. Я б взагалі залишився тут жити, якщо чесно.
***
Якось ми запросили до себе на прихід співробітників і дітей з дитячого будинку. Відслужили Літургію, хто захотів - всі сповідалися, причастилися. А після влаштували такі дружні посиденьки. Хлопці з дитячого будинку підготували якісь святкові номери, поздоровлення. І коли діти почали читати вірші про Бога, про віру, всі мої парафіяни як один - стояли і тихо плакали. Не тому, що їм було шкода цих дітей, ні! Просто поруч з ними якось особливо ясно стає, що ми-то все, хоча і віруючі, а все одно живемо якось ловчих, пристосовуючись, все одно немає у нас тієї євангельської прямоти і простоти. А у них вона є.
***
Коли люди починають скаржитися на своє життя, що ось, мовляв, і це в мене погано, і це в мене не так, і тут у мене проблема, - я їх не втішаю, а пропоную їм поїхати зі мною в дитячий будинок. Не для того щоб показати, що буває ще гірше, а зовсім навпаки. Приїжджаючи в дитячий будинок, люди наповнюють свої серця радістю. І це допомагає виживати в наших важких умовах. Чесно скажу, я теж такий. Якби не ці діти, напевно, вже сто разів зневіру б накрило. Найголовніше, чого вони мене вчать, - любов. Ось вони вміють любити по-справжньому - Бога і ближнього. Багато зараз слів в Церкві, багато різної критики нашого служіння. Але я вважаю, що найголовніша небезпека для священика сьогодні - це втрата любові. Храми можна побудувати, куполи позолотити, домогтися успіху, популярності, любові прихожан. Але якщо ти сам не вмієш любити, то все це нічого взагалі не варто. Ось і їжджу до дітлахів - вчуся у них.
***
Це, дійсно, Божа милість до таких дітей. Здоровій людині доводиться багаторічну працю докласти, щоб, пропустивши через розум якісь положення віри, серцево їх прийняти. А у цих хлопців в силу того, що вони обділені розумом, все відбувається набагато простіше: вони отримують той же результат, тільки відразу і в такій повноті, що диву даєшся.
Уявляю, як захопляться атеїсти, якщо все це прочитають. Скажуть, напевно: «Ось, виявляється, хто такі зразкові віруючі - це дауни,« порушені »діти!» Тільки, на мій погляд, за великим рахунком не ті люди хворі, які в силу обставин Христа приймають без розуму, серцем. А ті, які, маючи здоровий розум, Бога не приймають взагалі.
Наталія Олександрівна Буланова, директор полотняно-Заводського дитячого будинку-інтернату в селі Старкі, Калузької області:
Я бачу зараз, що храм потрібен не тільки дітям, а й співробітникам. Нехай коротенькі служби, швидше, служби-розмови, бесіди, але тим не менше ми намагаємося проводити постійно. Тому що вигоряють люди. Працювати з хворими дітьми дуже важко. Часом у персоналу не вистачає нервів, можуть когось і шльопнути похапцем, за руку смикнути, прикрикнути. Все це зрозуміло. Людина є людина. Але тепер у кожного є можливість піти в храм, покаятися, попросити у Бога терпіння.
Як керівник, можу сказати з усією відповідальністю - після відкриття храму життя у нас стала набагато спокійніше. І це не просто так раптом з'явилося. Я пам'ятаю часи, коли тільки прийшла сюди. Скільки ж сил ми тоді поклали на боротьбу з грубістю тих же санітарок, з нецензурщиною ... Ні, ніхто не бив дітей, звичайно. Але зопалу шльопнути або вилаяти - могли запросто. Зараз ми створили в установі атмосферу щирого співчуття нашим дітям. Але одними адміністративними методами цього досягти було б неможливо. Ну залишиш один раз співробітника без зарплати, інший раз, третій ... звільнили, нарешті. Наступний прийде на його місце, і - все спочатку. А зараз батюшка з нашими людьми стільки розмовляв, стільки бесід проводив - звичайно, це дуже сильно вплинуло на моральний клімат в колективі. У людях з'явилося повагу - і до дітей, і до своєї роботи.
А ще мені запам'яталося ось що. У нас було свято недавно. Йде концертна програма. Виступають малюки, танцюють танець мишенят. І після номера, коли вже змовкли оплески, раптом хлопчик Вітя підбіг до батюшки, обійняв його, поцілував і побіг далі. У наших дітей адже нету рамок, вони відверті у своїх поривах. Такий вчинок - вираз великої любові. А її заслужити завжди непросто.