«Первинний запит людини — щоб злочин був названий злочином». Правозахисниця Юлія Сегеда про сексуальне насильство під час війни
19 июня в мире отмечают Международный день борьбы с сексуальным насилием, связанным с конфликтом. С самого начала российской агрессии сексуальное насилие используется как инструмент устрашения и контроля над гражданскими людьми и военнопленными.
Почему сексуальное насилие во время войны рассматривается как отдельное военное преступление? Почему пострадавшие часто молчат годами? Какую помощь они могут получить и можно ли достичь справедливости?
Об этом мы поговорили с Юлией Сегедой – адвокатом, правозащитницей, руководительницей ОО «Лига украинских правозащитников».
В конце этого текста вы найдете контакты для обращения за помощью.
Ольга Левченко: Почему о сексуальном насилии, связанном с конфликтом (СНПК), говорят отдельно от темы сексуального насилия вообще?
Юлия Сегеда: Из всего перечня военных преступлений сексуальное насилие является одним из самых чувствительных.
В статьях Уголовного кодекса 152-156 говорится о преступлениях, связанных с половой свободой и неприкосновенностью. Их контекст – удовлетворение полового влечения.
Сексуальное насилие, связанное с конфликтом, – не о половом влечении. Его проявления, факторы, контекст говорят о том, что это преступление против человечности. Оно употребляется как метод контроля, унижения, как орудие и метод ведения войны.
Уже в 2014 году ко мне обращались женщины с оккупированных территорий Донецкой и Луганской областей. Они рассказывали об изнасиловании, пытках, о том, как им вырезали трезубцы на теле, при этом называли «укропками», заставляли петь гимн Украины.
То есть насилие применялось не из-за сексуального влечения. Оно было связано с украинской идентичностью человека, оно являлось инструментом войны.
Именно поэтому СНПК требует особого подхода к расследованию.
Мы хотим, чтобы мир знал, какие ужасы происходят на территории Украины в этом вооруженном конфликте, как нарушаются законы войны. Но даже при этом следует помнить, что мы не должны видеть пострадавших от насилия как объект, от которого мы ожидаем показаний.
Нет, наша работа – о помощи человеку, о спасении.
– Есть ли еще принципиальные отличия между СНПК и другими преступлениями сексуального характера?
– Отличия в контексте преступлений, способах документирования, проведение следствия.
К примеру: для большинства преступлений сексуального характера существуют сроки давности. После их истечения человека уже невозможно привлечь к ответственности.
Военные преступления сроки давности не имеют. Виновных можно привлечь к ответственности через 20, 30 или 50 лет.
Отличается статистика: от сексуального насилия вне контекста войны больше страдают женщины. В преступлениях СНПК количество пострадавших мужчин и женщин не слишком отличается, потому что учитывает военнопленных, перенесших пытки.
И, наконец, работа с пострадавшими: они нуждаются в осторожном, травмоориентированном подходе.
– Вы работаете и с женщинами, и с мужчинами?
– С женщинами и мужчинами, взрослыми и детьми.
В моей практике есть дела, по которым именно дети были признаны пострадавшими от СНПК.
Есть кейс, когда женщина после изнасилования родила ребенка. Согласно украинскому законодательству и международным стандартам этот ребенок также признается потерпевшим от военного преступления.
СНПК – это не только изнасилование. К примеру, принудительное обнажение также является формой сексуального насилия, связанного с конфликтом.
В 2022 году люди, выезжавшие с оккупированных территорий, были вынуждены раздеваться на блокпостах. Многие из них не воспринимают себя как пострадавших от СНПК, хотя с точки зрения права это именно оно.
Так что реальное количество пострадавших значительно больше официальной статистики.
– С какими запросами к вам обращаются люди? Чего они в первую очередь ищут?
– У них очень сильный запрос на справедливость.
Мы часто думаем, что главный вопрос – это денежные компенсации. На самом деле первый и самый важный запрос состоит в том, чтобы преступление было названо преступлением, а человек был признан пострадавшим.
Для психологического восстановления очень важно, чтобы человек получил сатисфакцию, чтобы почувствовал, что справедливость восстановлена.
Репарации, компенсации и наказание виновных тоже важны. Но обычно о возможности получить средства пострадавшие узнают уже от меня.
Моя главная задача – дать человеку понять: мы вас слышим, мы вам верим и мы готовы помочь. Я прежде всего говорю своим клиентам: я буду рядом с вами на пути к установлению справедливости.
– К чему следует быть готовыми людям, решившим сообщить о преступлении?
– Сегодня стандарты расследования СНПК построены так, чтобы максимально уменьшить повторную травматизацию, чтобы человек рассказал свою историю только один раз.
Для этого допрос тщательно готовится, фиксируется на видео. Затем эти материалы используются для проведения следственных действий и экспертиз. Тогда потребности в повторном опросе нет.
К сожалению, на практике система еще не всюду работает идеально.
Я писала в соцсетях о случае, когда пришла вместе с пострадавшей от сексуального насилия в отделение полиции. Вход был огорожен сеткой, и уже там нас спросили, с чем мы пришли. Если бы рядом не было меня, женщине пришлось рассказывать свою историю прямо на улице.
Такие ситуации становятся дополнительным препятствием для обращения за помощью.
Поэтому я всегда стараюсь организовать процесс так, чтобы минимизировать для человека контакты с системой, которые могут его повторно травмировать.
– С какими наибольшими трудностями сталкиваются люди, пережившие сексуальное насилие во время войны? Почему многие пострадавшие не решаются обращаться за помощью?
– Наше общество по-прежнему опирается на стереотипы.
Пострадавшие часто боятся осуждения. Вместо поддержки они слышат вопросы типа: «Что ты там делала ночью?», «Как была одета?».
Человек видит, что может не получить защиты и поддержки, а столкнуться с обвинениями, почувствовать вину.
Сексуальное насилие – очень личная и чувствительная тема. А когда оно накладывается на условия войны, оккупации или плена – это еще больше тормозит желание людей рассказывать об этом. Иногда они начинают говорить о пережитом только спустя годы.
Часто они ищут вину в себе, думают: «Я не так поступил, не там оказался», «Надо было поступать иначе». Помню женщину, которая убеждала меня: «Меня изнасиловали потому, что я не сопротивлялась».
Но расследование СНПК обязательно учитывает контекст. В ее дом пришли вооруженные люди. У них была власть, оружие и контроль над ситуацией.
В делах о СНПК мы вообще не исследуем вопрос о согласии. Человек в условиях оккупации, плена или вооруженного принуждения не может дать свободное и осознанное согласие.
У нас очень много пострадавших, которые не идентифицируют себя как пострадавшие. Хочется, чтобы они помнили: если вы не сопротивлялись – это не делает вас виновными и не отменяет факта насилия.
– Рекомендуете ли вы людям психологическую помощь?
– Да, и я даже считаю ее более первоочередной, чем юридическую.
Говорить о ситуации насилия сложно. Путь к восстановлению справедливости в определенной степени ретравматизирует, хотя мы делаем максимум, чтобы избежать повторной травматизации.
И все равно, рассказывая, человек будет снова возвращаться в эти события.
Это действительно непросто – обратиться в правоохранительные органы. Такие действия требуют определенной ресурсности. Именно поэтому поддержка психолога чрезвычайно важна.
К следственным действиям привлекается психолог. Если человек уже работает со специалистом, имеющим опыт в теме травмы и насилия, он может стать участником следственных действий вместе с ним.
– Возможно ли привлечь виновных к ответственности?
– Да, в моей практике приговоры, где виновники были признаны виновниками.
Дела рассмотрены в украинском суде в отсутствие обвиняемых, это не препятствует привлечению к ответственности. Виновные объявляются в международный розыск.
Человек может плохо помнить этих людей: только общие черты. Современные методики позволяют установить личности виновных.
Но важно, что по делам военных преступлений может понести ответственность не только непосредственно виновный, но и командующие и даже политическое руководство. Руководство РФ не просто оправдывает, а поощряет насилие как способ ведения войны.
– Что известно о репарациях для пострадавших от СНПК?
–Сегодня работает Международный реестр убытков, в котором есть отдельная категория СНПК.
В Украине также принят закон о защите лиц, пострадавших от СНПК. Он предполагает получение промежуточных репараций.
Ранее уже действовал пилотный проект, в рамках которого люди получали промежуточные репарации в три тысячи евро. Сейчас идет разработка нормативных актов, которые обеспечат дальнейшее функционирование этого механизма.
– Как вы считаете, что должно измениться в украинском обществе и в работе государственных институтов?
– В первую очередь, мы должны забыть о стереотипах. Если люди ожидают осуждения, им еще труднее обратиться за помощью и рассказать о преступлении.
Общество должно показать людям, пережившим сексуальное насилие: мы готовы вас услышать, поддержать и не винить. То, что произошло с вами, – это преступление.
Очень важно, чтобы и система была к этому готова. Мы много говорим о травмоориентированном подходе, но нам еще есть над чем работать.
У меня был случай, когда пострадавшей позвонили по телефону из следственного отдела и начали разговор на русском языке. Для человека, пережившего оккупацию и насилие со стороны российских военных, это стало сильным триггером, она действительно испугалась.
– Есть ли среди ваших клиентов люди, которые потом сказали: «Я правильно сделал или сделала, что обратилась за помощью»?
– На самом деле практически все.
Почти каждый человек говорит мне примерно одно и тоже: «Я боялась обращаться, думала, что это будет травматично. Но сейчас чувствую, что я на верном пути». Люди ощущают определенное облегчение.
Я очень внимательно отношусь к тому, чтобы минимизировать риск повторной травмы.
В то же время, я знаю случаи, когда люди обращались к правоохранителям самостоятельно, без поддержки специалистов, и после негативного опыта отказывались продолжить этот путь.
– Что бы вы хотели сказать людям, пережившим сексуальное насилие во время войны, но до сих пор молчат?
– Я хочу пожелать им достижения справедливости. Хочу пожелать найти специалиста, который поможет пройти этот путь.
– Куда можно обратиться за помощью?
Я советую обращаться к организациям, имеющим опыт работы с пострадавшими от СНПК, а также пользоваться официальными каналами связи на сайтах Офиса Генерального прокурора и Министерства социальной политики. Рекомендую также канал в Телеграммах о репарациях для СНПК: «Репарации для Украины».
Человек может выбрать любой удобный ему способ обращения. Это может быть не только личная встреча или телефонный разговор, но и переписка или анонимное обращение в Интернете.
Главное – знать, что вы не остались с этой проблемой наедине.
______
Контакты для обращения:
Офис Генерального прокурора:
+38 096 755 02 40
https://warcrimes.gov.ua/
ОО «МАРТИН-Клуб»:
+38 099 632 7701
ОО «Лига украинских правозащитников»
+38 096 557 75 35
http://ukrliga.com.ua/
https://www.facebook.com/LigaUAdefenders
Канал «Репарации для Украины»:
t.me/reparations4UA
19 червня у світі відзначають Міжнародний день боротьби з сексуальним насильством (СНПК), пов’язаним із конфліктом. Від початку російської агресії сексуальне насильство використовується як інструмент залякування та контролю над цивільними людьми й військовополоненими.
Чому СНПК розглядають як окремий воєнний злочин? Чому постраждалі часто мовчать роками? Яку допомогу вони можуть отримати і чи можливо досягти справедливості?
Про це ми поговорили з Юлією Сегедою — адвокаткою, правозахисницею, керівницею ГО «Ліга українських правозахисників».
Наприкінці цього тексту ви знайдете контакти для звернення по допомогу.
Ольга Левченко: Чому про сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом (СНПК), говорять окремо від теми сексуального насильства взагалі?
Юлія Сегеда: З усього переліку воєнних злочинів сексуальне насильство є одним із найчутливіших.
У статтях Кримінального кодексу 152-156 йдеться про злочини, пов’язані зі статевою свободою і недоторканістю. Їхній контекст – задоволення статевої пристрасті.
Сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом, – не про статеву пристрасть. Його прояви, фактори та контекст свідчать про те, що це злочин проти людяності. Воно використовується як спосіб контролю, приниження, як зброя та спосіб ведення війни.
Вже у 2014 році до мене зверталися жінки з окупованих територій Донецької та Луганської областей. Вони розповідали про зґвалтування, катування, про те, як їм вирізали тризуби на тілі, при цьому називали «укропками», примушували співати гімн України.
Тобто насильство застосовувалося не через сексуальний потяг. Воно було пов’язане з українською ідентичністю людини, воно було інструментом війни.
Саме тому СНПК потребує особливого підходу до розслідування.
Ми хочемо, щоб світ знав, які жахіття відбуваються на території України у цьому збройному конфлікті, як порушуються закони війни. Але навіть при цьому маємо пам’ятати, що ми не можемо бачити постраждалих від насильства як об’єкт, від якого ми очікуємо покази.
Ні, наша робота – про допомогу людині, про порятунок.
— Чи є ще принципові відмінності між СНПК та іншими злочинами сексуального характеру?
— Відмінності у контексті злочинів, способах документування та слідства.
До прикладу: для більшості злочинів сексуального характеру існують строки давності. Після їх спливу людину вже неможливо притягнути до відповідальності.
Воєнні злочини строків давності не мають. Винних можна притягнути до відповідальності через 20, 30 чи 50 років.
Відрізняється статистика: від сексуального насильства поза контекстом війни більше страдають жінки. У злочинах СНПК кількість постраждалих чоловіків та жінок не сильно відрізняється, бо враховує військовополонених, які проходять через тортури.
І нарешті, робота з постраждалими: вони потребують обережного, травмоорієнтованого підходу.
— Ви працюєте і з жінками, і з чоловіками?
— З жінками й чоловіками, дорослими й дітьми. У моїй практиці є справи, у яких саме діти були визнані постраждалими від СНПК.
Є кейс, коли жінка після зґвалтування народила дитину. Відповідно до українського законодавства та міжнародних стандартів ця дитина також визнається потерпілою від воєнного злочину.
СНПК — це не лише зґвалтування. Наприклад, примусове оголення також є формою сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом. У 2022 році люди, які виїжджали з окупованих територій, були змушені роздягатися на блокпостах. Багато хто з них не сприймає себе як постраждалого від СНПК, хоча з точки зору права це саме воно.
Отже реальна кількість постраждалих значно більша за офіційну статистику.
— З якими запитами до вас звертаються люди? Чого вони шукають насамперед?
— У них дуже сильний запит на справедливість.
Ми часто думаємо, що головне питання — це грошові компенсації. Насправді перший і найважливіший запит полягає в тому, щоб злочин був названий злочином, а людина була визнана постраждалою.
Для психологічного відновлення надзвичайно важливо, щоб людина отримала сатисфакцію, щоб відчула, що справедливість відновлено.
Репарації, компенсації та покарання винних також важливі. Але зазвичай про можливість отримати кошти постраждалі дізнаються вже від мене.
Моє головне завдання — дати человеку зрозуміти: ми вас чуємо, мы вам віримо і ми готові допомогти. Я перш за все кажу своїм клієнтам: я буду поруч із вами на шляху до встановлення справедливості.
— До чого варто бути готовими людям, які вирішили повідомити про злочин?
— Сьогодні стандарти розслідування СНПК побудовані так, щоб максимально зменшити повторну травматизацію, щоб людина розповіла свою історію лише один раз.
Для цього допит ретельно готується, фіксується на відео. Потім ці матеріали використовуються для проведення інших слідчих дій та експертиз. Тоді потреби в повторному опитуванні нема.
На жаль, на практиці система ще не всюди працює ідеально.
Я писала в соцмережах про випадок, коли прийшла разом із постраждалою від сексуального насильства до відділку поліції. Вхід був обгороджений сіткою, і вже там нас запитали, з чим ми прийшли. Якби поруч не було мене, жінці б довелося розповідати свою історію просто на вулиці.
Такі ситуації стають додатковою перешкодою для звернення по допомогу.
Саме тому я завжди намагаюся організувати процес так, щоб мінімізувати для людини контакт із системою, який може її повторно травмувати.
— З якими найбільшими труднощами стикаються люди, які пережили сексуальне насильство під час війни? Чому багато постраждалих не наважуються звертатися по допомогу?
— Наше суспільство досі спирається на стереотипи.
Постраждалі часто бояться осуду. Замість підтримки вони чують запитання на кшталт: «Що ти там робила вночі?», «Як була одягнена?».
Людина бачить, що може не отримати захисту й підтримки, а натомість зіткнутися зі звинуваченнями, відчути провину.
Сексуальне насильство – дуже особиста і чутлива тема. А коли воно накладається на умови війни, окупації чи полону, – це ще більше гальмує бажання людей розповідати про це. Часто вони починають говорити лише через роки.
Іноді люди шукають провину в собі, думають: «Я не так вчинив, не там опинився», «Треба було діяти інакше». Одна жінка переконувала мене: «Мене зґвалтували тому, що я не чинила опір».
Але розслідування СНПК обов’язково враховує контекст. До її помешкання прийшли озброєні люди. Вони мали владу і повний контроль над ситуацією.
У справах про СНПК мы взагалі не досліджуємо питання згоди. Людина в умовах окупації, полону чи збройного примусу не може надати вільну й усвідомлену згоду.
У нас є дуже багато постраждалих, які не ідентифікують себе як постраждалі. Хочеться, щоб вони пам’ятали: якщо ви не чинили опір – це не робить вас винними і не скасовує факту насильства.
— Чи рекомендуєте ви людям психологічну допомогу?
— Так, і я навіть вважаю її більш першочерговою, ніж юридичну.
Говорити про ситуацію насильства важко. Шлях до відновлення справедливості певною мірою ретравматизуючий, хоча ми робимо максимум, щоб уникнути повторної травматизації.
Та все одно, розповідаючи, людина буде знов повертатися в ті події.
Це дійсно непросто – звернутися до правоохоронних органів. Такі дії потребують певної ресурсності. Саме тому фахова підтримка психолога є надзвичайно важливою.
До слідчих дій залучається психолог. Якщо людина вже працює з фахівцем, який має досвід у темі травми та насильства, – саме він може стати учасником слідчих дій разом із нею.
— Чи можливо притягнути винних до відповідальності?
— Так, у моїй практиці є вироки, де винуватці були визнані винуватцями.
Справи розглянуті в українському суді у відсутності звинувачуваних, це не перешкоджає притягненню до відповідальності. Винні оголошуються у міжнародний розшук.
Людина може погано пам’ятати кривдників: лише загальні риси. Сучасні методики дозволяють встановити їх особи.
Але у справах воєнних злочинів може понести відповідальність не тільки кривдник, а й керівні органи: командувачі й навіть політичне керівництво. Керівництво РФ не просто виправдовує, а заохочує насильство, як спосіб ведення війни.
— Що відомо про репарації для постраждалих від СНПК?
— Сьогодні працює Міжнародний реєстр збитків, у якому є окрема категорія СНПК.
В Україні також ухвалено закон про захист осіб, постраждалих від СНПК. Він передбачає отримання проміжних репарацій.
Раніше вже діяв пілотний проєкт, у межах якого люди отримували проміжні репарації в розмірі трьох тисяч євро. Зараз триває розробка нормативних актів, які забезпечать подальше функціонування цього механізму.
— Що, на вашу думку, має змінитися в українському суспільстві та в роботі державних інституцій?
— Насамперед ми маємо забути про стереотипи. Якщо люди очікують осуду, їм ще важче звернутися про допомогу і розповісти про злочин.
Суспільство має показати людям, які пережили сексуальне насильство: ми готові вас почути, підтримати і не звинувачувати. Те, що сталося з вами, — це злочин.
Дуже важливо, щоб і система була до цього готова. Ми багато говоримо про травмаорієнтований підхід, але нам ще є над чим працювати.
Нещодавно в мене був випадок, коли постраждалій зателефонували зі слідчого підрозділу та почали розмову російською мовою. Для людини, яка пережила окупацію та насильство з боку російських військових, це стало сильним тригером, вона справді злякалася.
— Чи є серед ваших клієнтів люди, які згодом сказали: «Я правильно зробив або зробила, що звернулася по допомогу»?
— Насправді всі. Майже кожна людина говорить мені приблизно одне й те саме: «Я боялася звертатися, думала, що це буде травматично. Але зараз відчуваю, що я на вірному шляху». Люди відчувають певне полегшення.
Я дуже уважно ставлюся до того, щоб мінімізувати ризик повторного травмування. Водночас я знаю випадки, коли люди зверталися до правоохоронців самостійно, без підтримки фахівців, і після негативного досвіду відмовлялися продовжити цей шлях.
— Що б ви хотіли сказати людям, які пережили сексуальне насильство під час війни, але досі мовчать?
— Я хочу побажати їм досягнення справедливості. Хочу порадити знайти фахівця, який допоможе пройти цей шлях.
— Куди можна звернутися по допомогу?
— Я раджу звертатися до організацій, які мають досвід роботи з постраждалими від СНПК, а також користуватися офіційними каналами зв'язку на сайтах Офісу Генерального прокурора та Міністерства соціальної політики. Рекомендую також канал у Телеграм про репарації для СНПК: «Репарації для України».
Людина може обрати будь-який зручний для неї спосіб звернення. Це може бути не тільки особиста зустріч чи телефонна розмова, а й листування або анонімне онлайн-звернення.
Головне — знати, що ви не залишилися з цією проблемою наодинці.
Контакти для звернення
Офіс Генерального прокурора:
+38 096 755 02 40
https://warcrimes.gov.ua/
ГО «МАРТІН-Клуб»:
+38 099 632 7701
ГО «Ліга українських правозахисників»
+38 096 557 75 35
http://ukrliga.com.ua/
https://www.facebook.com/LigaUAdefenders
Канал «Репарації для України»:
t.me/reparations4UA
