Чи можна читати листування підлітка, щоб уберегти його від небезпеки?
В сети распространяется текст журналистки Татьяны Доцяк об украинских подростках, которых вербуют россияне для осуществления террористической деятельности.
Его опубликовали на своих страницах десятки тысяч людей, и не удивительно: он начинается с будоражащей, эмоциональной фразы, которая стопроцентно привлекает внимание: «15-летний подросток в течение недели изготавливает взрывчатку дома и никто из родителей об этом не догадывается…»
В тексте есть важный месседж: призыв к родителям как можно больше говорить с детьми. Но есть и такой пассаж в начале:
«Скажите, когда вы последний раз заглядывали в ящик из-под игрушек или прерывали детский шкаф в поисках чего-нибудь запретного? Читаете ли вы переписку ребенка? Это ведь ненормально, скажете вы, постоянно подозревать своего ребенка!
Абсолютное большинство родителей, чьи дети сотрудничали с российскими спецслужбами, не знали об этом».
Выглядит так, как будто пост намекает взрослым, что они недостаточно контролируют своих детей – надо делать это тщательнее! Формулировка «когда вы последний раз заглядывали…» как бы призывает очнуться и в конце концов начать выполнять свой долг: проверить детские вещи и сообщения в телефоне ребенка.
Действительно ли тотальный контроль – часть родительского долга?
Насколько нравственно и правильно родителям проверять телефон подростка и читать его личную переписку?
С этим вопросом мы обратились к психологине Светлане Паниной. Ниже приводим ее комментарий; мы только добавили подзаголовки в структурные части текста.
Что предписывает закон?
«Прежде чем придавать любому вопросу моральную, этическую или психологическую окраску, можно поинтересоваться, а что у нас уже есть по закону? Многие вопросы отпадают, если руководствоваться правилами, обязательными для выполнения.
Но вопрос в том, что в отношении детей, как наиболее уязвимой и до сих пор наименее защищенной категории населения, эти законы нарушаются в первую очередь. Такова очень грустная реальность. Так что психолог может добавить немногим больше того, что уже записано в главных государственных документах.
К примеру, Конституция Украины предусматривает незыблемую тайну переписки. Государство имеет исключительное право нарушать эту тайну, если речь идет о предотвращении уголовных преступлений. В том числе и нарушающих права детей.
Что касается прав детей, у них также есть право на тайну разговоров и переписки, об этом свидетельствует Конвенция о правах детей, ратифицированная у нас еще с 1991 года.
Когда наша страна выбрала путь быть страной свободных людей цивилизованного мира, первое, к чему мы присоединились, - это общее видение базовых и неотъемлемых прав человека и ребенка в частности. Это важно. Потому что Закон об охране детства требует от родителей воспитывать ребенка в уважении к праву и налагает на государство обязанность защищать эти права.
Так имеет ли право взрослый человек читать переписку подростков?
Статья 16 Конвенции о правах ребенка напоминает нам следующее: «Ни один ребенок не может быть объектом произвольного или незаконного вмешательства в осуществление его права на личную и семейную жизнь, неприкосновенность жилья, тайну корреспонденции или незаконного посягательства на его честь и достоинство. Ребенок имеет право на защиту закона от такого вмешательства или посягательства».
Но Закон Украины об охране детства больше акцентирует внимание на том, что ребенок имеет право свободно получать информацию, а любые ограничения могут быть осуществлены исключительно в интересах ребенка, когда этим интересам что-то угрожает.
У родителей, как и у любых других взрослых или детей, нет права для тайного или открытого нарушения тайны общения и переписки.
А как же забота о безопасности детей?
Но тот же закон предусматривает, что именно родители несут ответственность за создание условий для безопасного детства. Давайте посмотрим, является ли нарушение тайны переписки механизмом создания безопасности?
Если родители подозревают, что ребенок очутился в опасности, они должны в первую очередь сообщить об этом ответственным органам. Ибо опасность создает не сам факт переписки, а уголовные намерения и действия преступника, создающего эту опасность.
Статья первая закона об охране детства, четко указывает, что, например, вербовка – это жестокое обращение с ребенком. Поэтому человек, предлагающий несовершеннолетнему лицу то, за что ребенок не может отвечать, уже находится за пределами закона. И ребенку уже нанесен ущерб.
То есть, если родители читают переписку подростков для того, чтобы предотвратить преступление против ребенка, они сами нарушают закон, так как действуют без согласия ребенка и без обращения в государственные учреждения, регламентирующие исключительные обстоятельства, когда нарушение тайны переписки происходит для защиты интересов ребенка или для предотвращения вреда, который может нанести ребенок другим людям.
Сфера ответственности государства и сфера ответственности взрослых
Кстати, у ребенка есть право обратиться к государству, когда нарушают его права. Но, к сожалению, механизмы такой помощи в нашем государстве отсутствуют. А права детей нарушаются на каждом шагу. И, к сожалению, не только преступниками страны-агрессора, собственными правонарушителями, но и очень часто учителями, родителями, родственниками, часто по незнанию общих положений.
Единственное, что может быть превенцией такой опасности – это выполнение законов об охране детства на уровне государства в первую очередь. Именно государство ответственно за предоставление механизмов для выполнения законов, ибо, например, предоставление родителям информационной поддержки – это обязанность государства.
А уже во вторую очередь говорим о том, что обязанность взрослых, которые окружают ребенка, - выполнение законов в отношении ребенка.
Родители – это не полицейские. Родители имеют право не давать даже суду показаний, которые могут причинить вред ребенку при рассмотрении дела. Потому что родительства не может быть без доверия – доверия ребенка к родителям. Это доверие очень тяжело завоевать и очень легко разрушить.
Что могут сделать родители для безопасности ребенка?
Как психолог, работающий с людьми, подвергшимися насилию в детстве и во взрослом возрасте, я могу сказать: первая мишень преступника – это ребенок, у которого нет доверительных отношений с родителями, мало друзей, проблемы в общении с окружающими.
Если у подростка нет друзей, которых он может пригласить к себе в гости, у него гораздо больше шансов стать жертвой кибер-преступлений.
Банальные советы – уважайте ребенка, стройте отношения задолго до подросткового возраста, предоставляйте возможность сохранять тайну переписки, но излучайте готовность выслушать, не осуждать и помочь.
И обращайтесь к службам, общественным организациям, которые помогают детям преодолевать жизненные сложности, за информацией, поддержкой, помощью.
Если вы считаете, что жизни или здоровью вашего ребенка угрожает опасность, не перекладывайте ответственность за спасение ребенка на ребенка. Обратитесь к специалистам по детской и подростковой безопасности для получения инструкций и плана действий.
И помните главное правило отцовства: мы должны защищать детей от опасности, но при этом не должны быть источником опасности сами».
Мережею розповсюджується текст журналістки Тетяни Доцяк про українських підлітків, яких вербують росіяни для здійснення терористичної діяльності.
Його поширили десятки тисяч людей, і не дивно: він починається зі збурливої, емоційної фрази, яка стовідсотково привертає увагу: «15-річний підліток тиждень виготовляє вибухівку вдома і ніхто з батьків про це не здогадується…»
У тексті є важливий меседж: заклик до батьків якомога більше говорити з дітьми. Але є і такий пасаж на початку:
«Скажіть, коли ви востаннє заглядали в ящик з-під іграшок або переривали дитячу шафу в пошуках чогось забороненого? Чи читаєте ви листування дитини? Це ж ненормально, скажете ви, постійно підозрювати свою дитину!
Абсолютна більшість батьків, чиї діти співпрацювали з російськими спецслужбами, не знали про це».
Схоже, що пост натякає дорослим, що вони замало контролюють своїх дітей – треба робити це ретельніше! Формулювання «коли ви востаннє заглядали…» нібито закликає схаменутися і врешті-решт почати виконувати свій обов’язок: перевірити дитячі речі й повідомлення в телефоні дитини.
Чи дійсно тотальний контроль є частиною батьківського обов’язку?
Наскільки етично та правильно батькам перевіряти телефон підлітка та читати його особисте листування?
З цим питанням ми звернулися до психологині Світлани Паніної. Нижче наводимо її коментар; ми лише додали підзаголовки до структурних частин тексту.
Які настанови дає закон?
«Перш ніж надавати будь-якому питанню морального, етичного або психологічного забарвлення, можна поцікавитися, а що в нас уже є за законом? Багато питань відпадає, якщо керуватися правилами, що є обовʼязковими для виконання.
Але питання в тому, що стосовно дітей, як найбільш вразливої та досі найменьш захищеної категорії населення ці закони порушуються в першу чергу. Це дуже сумна реальність. То ж психолог може додати не набагато більше того, що вже записано в головних державних документах.
Наприклад, Конституція України передбачає непорушну тайну листування. Держава має виняткове право порушувати цю тайну, якщо справа йде про запобігання кримінальним злочинам. В тому числі і таким, що порушують права дітей.
Щодо прав дітей, в них так само є право на таємницю розмов та листування, про це свідчить Конвенція про права дітей, що в нас ратифікована ще з 1991 року.
Коли наша країна обрала шлях бути країною вільних людей цивілізованого світу, перше, до чого ми долучилися - це спільне бачення про базові та невідʼємні права людини, і дитини зокрема. Це важливо. Бо Закон про охорону дитинства вимагає від батьків виховувати дитину в повазі до права та накладає на державу обовʼязок захищати ці права.
То ж чи має право доросла людина читати листування підлітків?
Стаття 16 Конвенції про права дитини нагадує нам наступне: «Жодна дитина не може бути об’єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання».
Але Закон України про охорону дитинства більше акцентує увагу на тому, що дитина має право вільно отримувати інформацію, а будь-які обмеження можуть бути здійснені винятково в інтересах дитини, коли цім ітнересам щось загрожує.
В батьків, як і в будь-якіх інших дорослих чи дітей немає права для таємного або відкритиго порушення таємниці спілкування та листування.
А як же піклування про безпеку дітей?
Але той же самий закон передбачає, що саме батьки несуть відповідальність за створення умов для безпечного дитинства. Давайте подивимося, чи є порушення таємниці листування механізмом саме створення безпеки?
Якщо батьки підозрюють, що дитина опинилася в небезпеці, вони повинні в першу чергу повідомити про це відповідальні органи. Бо небезпеку створює не сам факт листування, а крімінальні наміри та дії злочинця, що створює цю небезпеку.
Стаття перша закону про охорону дитинства, чітко вказує, що, наприклад, вербування – це жорстоке поводження з дитиною. Тож людина, яка пропонує неповнолітній особі те, за що дитина не може відповідати, вже знаходиться за межами закону. І дитина вже зазнала шкоди.
Тобто, якщо батьки читають листування підлітків за для того, щоб запобігти злочину проти дитини, вони самі порушують закон, бо діють без згоди дитини та без звернення до державних установ, що регламентують виняткові обставини, коли порушення таємниці листування відбувається для захисту інтересов дитини або для запобігання шкоди, яку може нанести дитина іншим людям.
Сфера відповідальності держави і сфера відповідальності дорослих
До речі, в дитини є право звернутися до держави, коли порушують її права. Але, на жаль, механізми такій допомоги в нашої державі відсутні. А права дітей порушуються на кожному кроці. І, на жаль, не тільки злочинціями країни-агресора, власними правопорушниками, але й дуже часто вчителями, батьками, родичами, часто через незнання загальних положень.
Єдине, що може бути превенцією такої небезпеки, - це виконання законів про охорону дитинства на рівні держави в першу чергу. Саме держава відповідальна за надання механізмів для виконання законів, бо, наприклад, надання батькам інформаційної підтримки - це обовїязок держави.
А вже в другу чергу говоримо про те, що обов’язок дорослих, які оточують дитину, - виконання законів стосовно дитини.
Батьки – це не поліціянти. Батьки мають право не надавати навіть суду свідчень, що можуть завдати шкоди дитині при розгладянні справи. Бо батьківства не може бути без довіри - довіри дитини до батьків. Цю довіру дуже важко завоювати й дуже легко порушити.
Що можуть зробити батьки, щоб убезпечити дитину?
Як психолог, що працює з людьми, які зазнали насильства в дитинстві та в дорослому віці, я можу сказати: перша мішень злочинця - це дитина, в якої нема довірливих стосунків з батьками, небагато друзів, проблеми в спілкуванні з іншими.
Якщо в підлітка нема друзів, яких він може запросити до себе в гості, в ньго набагато більше шансів стати жертвою кібер-злочинів.
Банальні поради - поважайте дитину, будуйте стосунки задовго до підліткового віку, надавайте можливість зберігати таємницю листування, але випромінюйте готовність вислухати, не засуждувати та допомогти.
І звертайтеся до служб, суспільних організацій, які допомагають дітям долати життєві складнощі, по інформацію, підтримку, допомогу.
Якщо ви вважаєте, що життю чи здоровʼю вашої дитини загрожує небезпека, не перекладайте відповідальність за порятунок дитини на дитину. Зверніться до фахівців з дитячої та підліткової безпеки для отримання інструкцій та плану дій.
І памʼятайте головне правило батьківства: ми повинні захищати дітей від небезпеки, але при цьому не повинні бути джерелом небезпеки самі».
