Найти свой путь. ДОБО Сияние радуги

Знайти свій шлях

Мы с Ирой работали операторами в справочной службе. Зарплата небольшая, напряг, напротив, немаленький. Меньше всего он был в выходные и по ночам. В эти смены обычно работал народ, стремившийся успеть в жизни побольше: студенты, совместители, даже одна молодая мама была.

Такую смену, когда вас на телефоне всего двое, не просто работаешь – ее проживаешь вместе с напарником. Море всяких щекотливых моментов: кто-то сразу «берет» звонки, кто-то филонит. Кто-то ночью честно спит свои 3 часа, а потом заступает на дежурство, а кто-то – до упора, пока не разбудишь пинками в семь, перед приходом начальства. С кем-то было комфортно работать, с кем-то нет.

С Ирой работать было здорово. Потому что было о чем поговорить. Приходится, правда, признать, что звонки она брала без особой готовности. Как выясняется теперь из нашего разговора – была уже вся по уши в социальных проектах.

Ир, с чего у тебя все началось? В смысле, работа в благотворительности.

Было это, сейчас скажу тебе… в 2009 году. Я стала ходить в храм и волонтерить, а на работе перевелась в ночные смены, чтобы больше времени было на всю эту деятельность.

С чего все началось? Решили как-то встретиться со знакомой девочкой, Ирой, напротив Троицкого собора. Она не успевала, попросила зайти к ней в здание, возле которого я ждала. Я тогда еще не знала, что это Епархия… Зашла, там в комнате Ира, другие ребята сидят, пьют чай, что-то там обсуждают. И священник. Ну, думаю, здрасьте, приехали, спасибо, Ира... А пообщалась с ними – и захотелось прийти еще и еще. Все, чем они занимались, оказалось мне страшно близко и интересно. Мы играли в интерактивные игры, волонтерили, как умели: ездили в детдома, дома престарелых, делали подарки для заключённых и кормили бездомных. Поддерживали и изобретали новые социальные проекты. Так родился православный молодежный лагерь «Фома». Я увидела новые горизонты, перспективы помощи людям. И вот отец Владислав познакомил меня с Андреем Пинчуком. Тогда, собственно, «Колыбель надежды» только начиналась, были он, Наташа Савченко и всё. Андрей описал мне ситуацию, предложил выбрать, чем бы я хотела заниматься. Я выбрала сайт. Сразу нашла дизайнера Ваню Грязева, с которым вместе волонтерили в социальных проектах. Одновременно подтянулись Ира Краснопевцева, Оксана Верешко, Таня Камак, а также ребята из той православной тусовки, к которой принадлежала и я.

Когда Андрей принимал меня на работу, был такой интересный момент. Мы пообщались с ним, и он вошел в какой-то кабинет, а в коридоре на подоконнике оставил папки, конверты и деньги. Довольно много. Я, конечно, догнала, отдала. До сих пор не знаю, случайность это была или такая проверка.

Что-то мне кажется, проверка. Дальше у меня такой вопрос: от чего на работе приходится сложней всего?

Чтобы НКО, да вообще любая организация, не стояла на месте, а развивалась, те, кто у руля, должны иметь творческое, нестандартное мышление. А команда уже втискивает эти грандиозные проекты в рамки реальности, и не всегда это просто.

Еще огорчает, когда кто-то из коллектива почему-то выпадает из колеи, уходит, навсегда или на время. Я очень переживаю, потому что люблю эту команду.

Устаю иногда от администрирования сайта. Для меня это однообразная работа. Тем более что по мере развития нашей деятельности, ее объем увеличивается колоссально. А человек ведь живет, развивается, вырастает. Я бы сейчас хотела больше времени посвящать новому проеку «Особые люди – особые потребности»,мне это очень интересно. Когда ездила в Киев на конференцию по IT-технологиям, зашла в Национальную ассамблею инвалидов Украины. Практически все, кто там работает, - на инвалидных колясках. Впечатляет… Им тоже хочется помогать, но пока некому передать часть своих полномочий по сайту.

А что на работе тебя больше всего радует?

Когда прихожу в офис и вижу улыбающийся и работающий коллектив.

Достигнутые цели, результаты в виде развивающихся проектов, счастливых детей, у которых наладилось здоровье или «нашлась» семья, конечно, тоже мотивирует.

Вот сейчас, наконец, я нашла человека, который будет заниматься продвижением сайта, мы долгосрочно будем сотрудничать. Другой нашел меня сам, разрабатывает сейчас новый дизайн сайта, уже модернизирована страничка «В контакте». Тебя вот когда-то нашла – тоже замечательно. Новые лица, новые люди, которые не могут помочь материально, но помогают делом.

Какие обязанности здесь для тебя самые приятные или интересные?

Да почти все мне здесь интересно. Я нашла себя в этой работе. Здесь стараюсь реализовать все мои таланты: журнализм, креативность – все, чего мой воспаленный мозг пожелает (смеется). Потом аналитический склад ума тоже находит здесь применение и развивается. Передо мной ставят глобальные цели, а я маленькие ступенечки к ним выстраиваю.

Тогда такой вопрос: как тебя изменила благотворительность? Ты стала в чем-то лучше, добрее?

Ну, лучше – не знаю… Скорей, нашла свой путь. Мне открылось все это закулисье: что нет у нас, к сожалению, культуры благотворительности, волонтерства. Я увидела, что и как можно в этом направлении сделать.

Потом еще я прочувствовала очень важную вещь. Вокруг нас здесь много больных людей, детей. Я поняла, что если человек серьезно болен – это не просто судьба такая. Они болеют для нас. Чтобы мы через них по-другому взглянули на мир. На свои проблемы со здоровьем я тоже смогла посмотреть иначе…

Каким, по-твоему, должен быть волонтер?

Искренним. С понимающими, добрыми, разумными глазами. Бескорыстным, конечно, во всех отношениях.

Я ведь знаю это по себе. Когда едешь впервые в детдом на душевном подъеме: я такой классный, приехал поразвлекать вас, детишки! Любите меня, любите! (Смеется). А через время понимаешь, что таких, как ты, эти дети принимают пачками ежедневно. А надо ведь, чтобы зернышко, которое ты посеял, осталось и проросло.

Как ты думаешь, что делать волонтеру, чтобы избежать выгорания?

Мне кажется, нужно уметь остановиться, когда ты чувствуешь, что дошел до предела. Перестать давать, дарить и повернуться к своим близким: мамам, папам, дедушкам, бабушкам... Ведь именно они, мне кажется, нас энергией и заряжают. Энергией своей любви. Уделять им больше внимания, общаться с ними. Мне священник когда-то об этом сказал: всех любить просто, а вот кого-то конкретного – сложнее, поэтому начать лучше с ближнего своего. Я стараюсь этому следовать. Сосредоточусь на самых родных, самых близких людях, а потом снова чувствую силы отдавать.

А как по-твоему, становятся ли вообще люди лучше от того, что занимаются благотворительностью?

Ну, ты же не залезешь к людям в душу, в их мысли. Ко всем по-разному приходит потребность делать что-то бескорыстно.

Я объясню, что имею в виду. Мне не кажется, что люди становятся от этого лучше. Но благотворителей часто обвиняют, что они пытаются искупить свои грехи благотворительной деятельностью, то есть если меценат – значит пара скелетов у него в шкафу. А если действительно пытаются искупить грехи, так ли уж это плохо?

Очень сложно на эту тему говорить. Мы все стремимся работать над собой: и верующие, и атеисты. У верующих есть мотив: достигнуть Царства Божьего. И тут дело вовсе не в том, что Рай – теплое местечко.

Вот-вот, я об этом. У неверующих людей тоже этот мотив есть, только они думают не о Рае, а о том, чтобы оставить какой-то след на земле, или просто хотят быть хорошими. То, что люди имеют представление о добре и зле, и стремятся быть добрее, по-моему, это прекрасно.

Да, в нас всех есть стремление делать добро. Бог хочет, чтобы мы жили в мире и любви, он дает нам эту возможность. А люди часто, руководствуясь исключительно своими желаниями, коверкают то, что в них заложено… И получается... грех.

Ира нашла «Сияние радуги». А в нем – себя и свой путь. Потом Ира нашла меня. Или я ее. Одним словом, я тоже нашла «Сияние радуги». И тоже в нем – свой путь. Два года назад никогда бы мне не пришло в голову, что мой путь – такой. Сколько удивительных находок, вам не кажеся?

Беседовала Ольга ЛЕВЧЕНКО

www.pomogaem.com.ua

Ми з Ірою працювали операторами в довідковій службі. Зарплата невелика, напруження, навпаки, немаленьке. Найменшим воно було у вихідні й ночами. У ці зміни звичайно працював народ, який прагнув встигнути в житті побільше: студенти, сумісники, навіть одна молода мама була.

Таку зміну, коли вас на телефоні всього двоє, не просто працюєш - її проживаєш разом з напарником. Море всяких делікатних моментів: хтось одразу «бере» дзвінки, хтось філонить. Хтось вночі чесно спить свої 3 години, а потім заступає на чергування, а хтось - до упору, поки не розбудиш стусанами о сьомій, перед приходом начальства. З кимось було комфортно працювати, з кимось ні.

З Ірою працювати було здорово. Тому що було про що поговорити. Але доводиться визнати, що дзвінки вона брала без особливоїготовності. Як з'ясовується тепер з нашої розмови - була вже вся по вуха в соціальних проектах.

Ір, з чого у тебе все почалося? У сенсі, робота в благодійності.

Було це, зараз скажу тобі... в 2009 році. Я стала ходити в храм і волонтерити, а на роботі перевелася в нічні зміни, щоб більше часу було на всю цю діяльність.

З чого все почалося? Вирішили якось зустрітися зі знайомою дівчинкою, Ірою, напроти Троїцького собору. Вона не встигала, попросила зайти до неї в будівлю, біля якого я чекала. Я тоді ще не знала, що це Єпархія... Зайшла, там в кімнаті Іра, інші молоді людисидять, п'ють чай, щось там обговорюють. І священик. Ну, думаю, приїхали, спасибі тобі, Іра... А поспілкувалася з ними - і захотілося прийти ще і ще. Все, чим вони займалися, виявилося мені страшно близько і цікаво. Ми грали в інтерактивні ігри, волонтерили, як уміли: їздили в дитбудинок, будинки престарілих, робили подарунки для ув'язнених і годували бездомних. Підтримували і винаходили нові соціальні проекти. Так народився православний молодіжний табір «ФОМА». Я побачила нові горизонти, перспективи допомоги людям. І от отецьВладислав познайомив мене з Андрієм Пінчуком. Тоді, власне, «Колиска надії» тільки починалася, були він, Наташа Савченко і все. Андрій описав мені ситуацію, запропонував обрати, чим би я хотіла займатися. Я вибрала сайт. Відразу знайшла дизайнера Ваню Грязева, з яким разом волонтерами в соціальних проектах. Одночасно підтяглися Іра Краснопевцева, Оксана Верешко, Таня Камак, а також друзіз тієї православної тусовки, до якої належала і я.

Коли Андрій брав мене на роботу, був такий цікавий момент. Ми поспілкувалися з ним, і він увійшов в якийсь кабінет, а в коридорі на підвіконні залишив папки, конверти і гроші. Досить багато. Я, звичайно, наздогнала, віддала. Ідосі, чесно кажучи,не знаю, випадковість це була чи така перевірка.

Щось мені здається, перевірка. Далі в мене таке питання: від чого на роботі доводиться складніше всього?

Щоб НКО, та взагалі будь-яка організація, не стояла на місці, а розвивалася, ті, хто біля керма, повинні мати творче, нестандартне мислення. А команда вже втискує ці грандіозні проекти в рамки реальності, і не завжди це просто.

Ще засмучує, коли хтось із колективу чомусь випадає з колії, йде, назавжди або на якийсь час. Я дуже переживаю, бо люблю цю команду.

Втомлююся іноді від адміністрування сайту. Для мене це одноманітна робота. Тим більше що в міру розвитку нашої діяльності, її обсяг колосально збільшується. А людина ж живе, розвивається, виростає. Я б зараз хотіла більше часу присвячувати новому проеку«Особливі люди - особливі потреби», мені це дуже цікаво. Коли восени їздила до Києва на конференцію з IT-технологій, зайшла в Національну асамблею інвалідів України. Практично всі, хто там працює, - на інвалідних візках. Вражає... Їм теж хочеться допомагати, але поки що нікому передати частину своїх повноважень по сайту.

А що на роботі тебе найбільше радує?

Коли приходжу в офіс і бачу усміхнений і працюючий колектив.

Досягнуті цілі, результати у вигляді проектів, що розвиваються, щасливих дітей, у яких налагодилося здоров'я або «знайшлася» сім'я. Все це,звичайно, теж мотивує.

Ось зараз, нарешті, я знайшла людину, яка буде займатися просуванням сайту, ми довготривало будемо співпрацювати. Інший знайшов мене сам, розробляє зараз новий дизайн сайту, вже модернізована сторінку «В контакті». Тебе ось колись знайшла - теж чудово. Нові обличчя, нові люди, які не можуть допомогти матеріально, але допомагають справою.

Які обов'язки тут для тебе найприємніші або найцікавіші?

Та майже всі мені тут цікаво. Я знайшла себе в цій роботі. Тут намагаюся реалізувати всі мої таланти: журналізм, креативність - все, чого мій запалений мозок побажає (сміється). Потім аналітичний склад розуму теж знаходить тут застосування і розвивається. Переді мною ставлять глобальні цілі, а я маленькі сходинкидо них вибудовую.

Тоді таке питання: як тебе змінила благодійність? Ти стала в чомусь кращою, добрішою?

Ну, кращою- не знаю... Скоріше, знайшла свій шлях. Мені відкрилосявсе, що знаходиться за лаштунками: що немає у нас, на жаль, культури благодійності, волонтерства. Я побачила, що і як можна в цьому напрямку зробити.

Потім ще я відчула дуже важливу річ. Навколо нас тут багато хворих людей, дітей. Я зрозуміла, що якщо людина серйозно хвора - це не просто доля така. Вони хворіють для нас. Щоб ми через них по-іншому поглянули на світ. На свої проблеми зі здоров'ям я теж змогла подивитися інакше...

Яким, по-твоєму, повинен бути волонтер?

Щирим. З розуміючими, добрими, розумними очима. Безкорисливим, звичайно, у всіх відносинах.

Я ж знаю це по собі. Коли їдеш вперше в дитбудинок на душевному підйомі: я такий класний, приїхав побавитися з вами, діточки! Любіть мене, любіть! (Сміється). А через час розумієш, що таких, як ти, ці діти приймають пачками щодня. А треба ж, щоб зернятко, яке ти посіяв, залишилося і проросло.

Як ти думаєш, що робити волонтеру, щоб уникнути вигоряння?

Мені здається, потрібно вміти зупинитися, коли ти відчуваєш, що дійшов до межі. Перестати давати, дарувати і повернутися до своїх близьких: мами, тата, дідусів, бабусь... Адже саме вони, мені здається, нас енергією і заряджають. Енергією своєї любові. Приділяти їм більше уваги, спілкуватися з ними. Мені священик колись про це сказав: всіх любити просто, а от когось конкретного - складніше, тому розпочати краще з ближнього свого. Я намагаюся цьому слідувати. Зосереджуся на найрідніших, найближчих людей, а потім знову відчуваю сили віддавати.

А як по-твоєму, чи стають взагалі люди краще від того, що займаються благодійністю?

Ну, ти ж не залізеш до людей в душу, в їх думки. До всіх по-різному приходить потреба робити щось безкорисливо.

Я поясню, що маю на увазі. Мені не здається, що люди стають від цього краще. Але благодійників часто звинувачують, що вони намагаються спокутувати свої гріхи благодійною діяльністю, тобто якщо меценат - значить пара скелетів у нього в шафі. А якщо дійсно намагаються спокутувати гріхи, чи так уже це погано?

Дуже складно на цю тему говорити. Ми всі прагнемо працювати над собою: і віруючі, і атеїсти. У віруючих є мотив: досягти Царства Божого. І тут справа зовсім не в тому, що Рай - тепле містечко.

Ось-ось, я про це. У невіруючих людей теж цей мотив є, тільки вони думають не про Рай, а про те, щоб залишити якийсь слід на землі, або просто хочуть бути хорошими. Те, що люди мають уявлення про добро і зло, і прагнуть бути добрішими, по-моєму, це прекрасно.

Так, у нас всіх є прагнення робити добро. Бог хоче, щоб ми жили в мирі і любові, він дає нам цю можливість. А люди часто, керуючись виключно своїми бажаннями, перекручують те, що в них закладено... І виходить... гріх.

Іра знайшла «Сяйво веселки». А в ньому - себе і свій шлях. Потім Іра знайшла мене. Або я її. Одним словом, я теж знайшла «Сяйво веселки». І теж в ньому - свій шлях. Два роки тому ніколи б мені не прийшло в голову, що мій шлях - такий. Скільки дивовижних знахідок, вам не здається?

Розмовляла Ольга ЛЕВЧЕНКО

Знайти свій шлях

Ти можеш допомогти, не будь байдужим!

Залиште свій коментар