Історія сімейного будинку Тетяни та Юрія Дзюби

img

Наші родини

Історія сімейного будинку Тетяни та Юрія Дзюби

Дитячий будинок сімейного типу Дзюби: «Ми вдячні за можливість мати і виховувати дітей!»

Мене звати Дзюба Тетяна Іванівна, мого чоловіка - Дзюба Юрій Володимирович. Ми живемо в місті Марганець Дніпропетровської області.

Ідея створення дитячого будинку сімейного типу виникла у нас ще в 1994 році, коли ми працювали в Москві. У той час хотіли створити знаменитий «Кітеж» - містечко, де проживають знедолені діти зі своїми новими сім'ями. Ми мріяли поїхати туди попрацювати і віддати своє тепло і ласку дітям-сиротам, але не склалося. Коли у нас з'явився маленький Микитка, я тяжко захворіла. Надії на одужання майже не було. Лежачи в реанімаційному відділенні, я весь час зверталася до Господа в молитвах, і просила його допомогти мені і моїй родині побороти хворобу. Я обіцяла виховувати знедолених дітей, сіяти зерно добра в їх серця. Минув час, Микитка ріс та й я майже одужала, але про свою обіцянку я не забувала.

В один прекрасний день мені подзвонила знайома, яка працювала у виконкомі, і запропонувала поїхати в школу-інтернат в селі Вищетарасівка, щоб познайомитися з десятирічною дівчинкою, яка залишилася без батьківського тепла і сім'ї. Поговоривши з чоловіком, ми прийняли рішення, що я поїду і познайомлюся з нею, поговорю. Наступного ж дня я поїхала. Наше знайомство з Ілоною Горловою, 1991 року народження, викликало у нас обох море емоцій. Ми говорили, плакали, і нам двом здалося, що ми знайомі з самого народження Ілони. Директор запропонував мені взяти дівчинку на вихідні. Ілона погодилася, так як мріяла вирватися зі стін дитячого будинку хоч на якийсь час. У нашому будинку вона себе відчувала так, ніби жила тут завжди, і все, що відбулося в її житті, це було не з нею. З першого ж дня ми стали для неї татом і мамою. Микита спочатку сприйняв її як дівчинку, яка прийшла пограти. Але потім почалися ревнощі. Я простягала дві руки і сказала, що для кожного є своя рука, яка буде їх плекати і обіймати, так і мирилися діточки між собою. Зібравши пакет документів, ми оформили опіку над дівчинкою.

Ми згодом переїхали в місто, щоб дітям дати кращу освіту, і почали процес створення прийомної сім'ї, дізналися, що є ще й така форма сімейного виховання, як дитячий будинок сімейного типу. Займаючись тепер уже питанням створення дитячого будинку сімейного типу, ми придивилися до одного хлопчика з притулку - Данила Білобрицького, 1998 року народження. Півтора роки відвідували його, забирали додому, але офіційно ми не могли забрати його в нашу сім'ю, так як у нас не було документів про закінчення курсів підготовки прийомних батьків, батьків-вихователів. Коли ми проходили курси, дитину відправили в дитячий будинок. Він плакав і говорив, що у нього вже є тато і мама. З січня 2007 року Данило живе з нами, і все у нього зараз добре. Спочатку коли він тільки прийшов до нас сім'ю, він був нервовим і заляканим.

Після закінчення курсів ми отримали дозвіл на створення дитячого будинку сімейного типу. У листопаді 2006 року ми стали офіційними батьками-вихователями. Першими в наш дитячий будинок сімейного типу прийшли рідні брат і сестра Яна Ковальчук, 1996 року народження та Юра Ковальчук, 2000 року народження. Разом з ними з'явився і Діма Ганноченко, 2001 року народження. Яна і Юра пройшли нелегкий шлях перед тим, як потрапити до нас. Ми навіть не очікували, що діти можуть помінятися в кращу сторону. Каріночка Слєпова, 2001 року народження, була влаштована до нас в січні 2007 року, а Ярослав Мацюта, 2003 року народження, в березні того ж року. Микита з Ілоною допомагали нам у вихованні молодших дітей. Зараз Ілона вийшла заміж, її синочку вже два роки, живе в місті Мерганец.

У серпні 2008 року в нашу сім'ю прийшов Діма Брехер, 1996 року народження. Його мати трагічно загинула, а бабуся спилася після смерті дочки, і дитина, щоб прожити, змушена була заробляти сама собі на життя, трудитися на чужих городах, виривати траву за дві гривні в день, щоб купити хліба. У лютому 2009 року ми забрали до себе з лікарні Андрія Китая, 2004 року народження. Від нього відмовилися прийомні батьки, у яких він прожив півроку. Дитина була гіперактивною, хворою, виснаженою. Сім місяців довелося витратити на Андрійка, щоб навчити дитину тому елементарному, що, здавалося б, знає кожна дитина в його віці. Він практично не розмовляв, а зараз він готується йти до школи. Це була дитина-Мауглі, який не знав і не розумів нічого. Спочатку, нам доводилося з ним навіть спати разом тому, що його не можна було залишити одного навіть на секунду.

У 2010 році у нас з'явилася Влащенко Анастасія, 2001 року народження. Після смерті матері вона сім років виховувалася в родині свого дядька. Настя в сім'ї дядька була нянькою для його двох дітей, і до нас вона потрапила з діагнозом: дистрофія I ступеню. Дівчинка не знала ніяких страв, крім супу та борщу. Для неї в дивину були Київський торт, цукерки та інші продукти, вона навіть хліб не вміла їсти.

2012 для нас став «урожайним» на появу діточок. У лютому 2012 року наша сім'я поповнилася Віталієм Стефуняком, 2005 року народження. Віталік в нашу сім'ю повинен був прийти з сестричкою, але так склалося, що дітей розлучили. Вікторію, сестру Віталіка забрав її біологічний батько. Віка, проживши в родині батька вісім місяців, втекла від нього і зараз перебуває в реабілітаційному центрі. Батько бив дівчинку, у зв'язку з цим готуються документи на позбавлення його батьківських прав. Ми хочемо прийняти дівчинку в нашу сім'ю. Віталік теж з нетерпінням чекає свою сестричку. У березні 2012 року до нас прийшли рідні брат і сестра, Владислав Кузьмінов, 2002 року народження, та Дар'я Кузьмінова, 2005 року народження. Віталій і Даша у нас першокласники.

Наші хлопці, Микита і Діма, навчаються у дев'ятому класі у військово-оздоровчому комплексі при військовому ліцеї ім. І. Богуна (колишнє Суворовське училище) в м. Боярка. Хлопчаки всі канікули проводять разом з нами, їздять з іншими дітьми в оздоровчі табори, на екскурсії. Продовжить навчання в цьому навчальному закладі в наступному році і Данило.


 

Ось така у нас велика сім'я. Ми з чоловіком задоволені і любимо всім серцем наших діточок, вони у нас найкращі! Зараз ми готуємося прийняти в свою сім'ю ще двох, з якими вже познайомилися, і з нетерпінням чекаємо офіційного устрою. Хочеться, щоб і у цих двох малюківз'явилася сім'я, братики й сестрички, адже так необхідно кожній людині відчувати, що ти комусь у цьому світі потрібен, що можеш знайти підтримку, батьківську любов і тепло.

Ми дякуємо Богові й усіх, хто допомагає в нашій нелегкій справі, у вихованні дітей, у яких не все склалося в житті.



Тетяна ДЗЮБА

Мама-вихователь дитячого будинку сімейного типу

www.pomogaem.com.ua

 

Залиште свій коментар