Це стосується кожного
Задолго до того, как начала интересоваться темой сиротства, я знала, что на Западе детских домов практически нет. Слышала от людей, которые побывали за рубежом. И от тех, кто не был, но слышал от других. Все об этом знают. И восхищаются. Вот молодцы, дескать, иностранцы, всех детей берут в семьи! Наши так не могут – бездуховные мы всё-таки… И так далее, ещё несколько возмущённых реплик о чёрствости сограждан. Расхожее мнение.
Когда же пара решает взять в семью ребёнка из детского дома, наверное, не меньше десятка раз от разных друзей и родственников супруги слышат: «С ума сошли? Вы знаете, какие у них страшные гены? Не справитесь! Зачем вам это нужно?!». Печальнее всего, когда не только от знакомых это звучит, но от врачей больницы или дома ребёнка, где находится малыш. Тоже стандартный набор фраз.
Оба мнения высказываются настолько часто, что понимаешь: одни и те же люди способны говорить сегодня первое, а завтра второе. Как это получается? Ругаем украинцев за неспособность на доброе дело, если же на него решается близкий человек и мы примеряем этот поступок на себя – доброта становится глупостью и опрометчивостью, самоотверженный шаг – неоправданным и неблагодарным.
Источник этого зла в распространённом стереотипе: «Тема сиротства меня не касается». То есть теоретически сиротам, конечно, сочувствуют все – не звери же! Но о помощи детям речь не заходит, мало того, на решившихся усыновить ребёнка смотрят, как на безумцев. Некоторые мамы-усыновительницы врачам и учителям врут, что ребёнок – дальний родственник, родители которого погибли в автокатастрофе… Почему обманывают? Потому что ох как много всего можно услышать от особо тактичных работников медицины и образования, если скажешь, что малыш этот тебе никто, отец его неизвестен, а мама спилась… Абсурд. Казалось бы, усыновительницы именно таких деток должны быть для общества героями – но нет…
В советские времена семейным устройством детей практически не занимались. Государству было удобно делать вид, что сирот в стране как бы и нет вовсе. Их прятали за высокими заборами, часто детдома строились за чертой города. И школы были у них отдельные, и в пионерлагеря в одну смену с детдомовцами «домашних» детей не отправляли. О сиротах знали, что государство как-то эту проблему решает – и ладно. Результат такого отношения – беспощадная статистика о выпускниках детдомов: лишь 10% из них как-то устраивается в жизни, остальные – бездомные, преступники, самоубийцы.
На востоке и в центральной части Украины 2% всех детей – социальные сироты (на Западной Украине – 0,5%). Всего сирот в стране, по официальным подсчётам, около 96 000. Игнорировать эту тему невозможно, хотя бы потому, что все мы хотим жить в нормальном обществе, где уровень преступности падает, а не растёт.
Из детей, находящихся в госучреждениях, лишь треть подлежит усыновлению (их родители умерли либо решением суда лишены родительских прав). Мамы остальных чаще всего отбывают заключение. Но это не значит, что эти дети должны оставаться в интернатах. Для них существует такая форма устройства, как приёмная семья и детский дом семейного типа (ДДСТ, по сути, – та же приёмная семья, но с бóльшим количеством детей).
И не стоит думать, что наши с вами сограждане не стремятся усыновлять детей. Тот факт, что пока сирот в детдомах в разы больше, чем в семьях, свидетельствует скорей о том, что чиновники, ответственные за семейное устройство, долгое время работали по советской схеме и больше препятствовали приёмным родителям, чем помогали. Естественно отпугивая этим всех, кто сомневался. Но картина меняется на глазах. По данным Государственного департамента по усыновлению, в приёмные семьи и ДДСТ в 2009 году было устроено в 15 раз больше детей, чем 5 лет назад. В одной Днепропетровской области 59 ДДСТ. Так что остаётся только поддерживать людей, решившихся на такой непростой шаг. Вовсе не обязательно материально. Главное – уважать их выбор и помнить о том, что ценой временно нарушенного в семье покоя покупается судьба ребёнка. Тепло, любовь, дом, счастливое детство и шанс вырасти хорошим человеком для ещё одного маленького, испуганного, одинокого существа.
Ольга Левченко
www.deti.dp.ua
Задовго до того, як почала цікавитися темою сирітства, я знала, що на Заході дитячих будинків практично немає. Чула від людей, які побували за кордоном. І від тих, хто не був, але чув від інших. Всі про це знають. І захоплюються. Ось молодці, мовляв, іноземці, всіх дітей беруть у родини! Наші так не можуть - бездуховні ми все-таки... І так далі, ще кілька обурених реплік про черствість співгромадян. Поширена думка.
Коли ж пара вирішує взяти в сім'ю дитину з дитячого будинку, напевно, не менше десятка разів від різних друзів і родичів дружини чують: «З глузду з'їхали? Ви знаєте, які у них страшні гени? Не впораєтеся! Навіщо вам це потрібно?!». Найсумніше, коли не тільки від знайомих це звучить, але від лікарів або будинку дитини, де знаходиться малюк. Теж стандартний набір фраз.
Обидві думки висловлюються настільки часто, що розумієш: одні й ті ж люди здатні говорити сьогодні одне, а завтра - інше. Як це виходить? Лаємо українців за нездатність на добру справу, але коли близька людина вирішується на неї, і ми приміряємо цей вчинок на себе - доброта стає дурістю і необачністю, самовідданий крок - невиправданим і невдячним.
Джерело цього зла в поширеному стереотипі: «Тема сирітства мене не стосується». Тобто теоретично сиротам співчувають всі - не звірі ж! Але про допомогу дітям мова не заходить, мало того, на людей, що зважилися усиновити дитину дивляться, як на божевільних. Деякі мами-усиновительки лікарям і вчителям брешуть, що дитина - далекий родич, батьки якого загинули в автокатастрофі... Чому обманюють? Бо ой як багато всього можна почути від особливо тактовних працівників медицини та освіти, якщо скажеш, що малюк цей тобі ніхто, батько його невідомий, а мама спилася... Абсурд. Здавалося б, усиновителі саме таких діток мають бути для суспільства героями - але ні...
В радянські часи сімейним влаштуванням дітей практично не займалися. Державі було зручно робити вигляд, що сиріт в країні як би і немає зовсім. Їх ховали за високими парканами, часто дитбудинки будувалися за межами міста. І школи були у них окремі, і в піонертабір в одну зміну їх з «домашніми» дітьми не відправляли. Про сиріт знали, що держава якось цю проблему вирішує - і добре. Результат такого ставлення - нещадна статистика про випускників дитбудинків: лише 10% з них якось влаштовується в житті, решта - бездомні, злочинці, самогубці.
На сході і в центральній частині України 2% всіх дітей - соціальні сироти (на Західній Україні - 0,5%). Всього сиріт в країні, за офіційними підрахунками, близько 96 000. Ігнорувати цю тему неможливо, хоча б тому, що всі ми хочемо жити в нормальному суспільстві, де рівень злочинності падає, а не росте.
З дітей, які перебувають в держустановах, лише третина підлягає усиновленню (їх батьки померли або рішенням суду позбавлені батьківських прав). Мами інших найчастіше відбувають ув'язнення. Але це не означає, що ці діти повинні залишатися в інтернатах. Для них існує така форма устрою, як прийомна сім'я та дитячий будинок сімейного типу (ДБСТ, по суті, - та ж прийомна сім'я, але з більшою кількістю дітей).
І не варто думати, що наші з вами співгромадяни не прагнуть усиновляти дітей. Той факт, що поки сиріт в дитбудинках в рази більше, ніж у сім'ях, свідчить скоріше про те, що чиновники, відповідальні за сімейне влаштування, довгий час працювали за радянською схемою і більше перешкоджали прийомним батькам, ніж допомагали. Природно відлякуючи цим всіх, хто сумнівався. Але картина змінюється на очах. За даними Державного департаменту з усиновлення, в прийомні сім'ї та ДБСТ у 2009 році було влаштовано в 15 разів більше дітей, ніж 5 років тому. В одній Дніпропетровській області 59 ДБСТ. Так що залишається тільки підтримувати людей, які зважилися на такий непростий крок. Зовсім необов'язково матеріально. Головне - поважати їхній вибір і пам'ятати про те, що ціною тимчасово порушеного в родині спокою купується доля дитини. Тепло, любов, будинок, щасливе дитинство і шанс вирости гарною людиною для ще однієї маленької, переляканої, самотньої істоти.
Ольга Левченко
www.deti.dp.ua
