На шальках терезів

На шальках терезів

Помню себя в возрасте 10 лет. Я была довольно болезненным ребенком: легко простуживалась и всегда имела воспаленные гланды. Я знала, что в любой момент, если мне захочется уйти из школы, можно показать горло медсестре, и меня отправляли домой. Иногда я этим пользовалась. Но однажды, когда я сидела дома из-за очередной простуды, мне в голову пришла очень ясная мысль: «Если я захочу прямо сейчас больше никогда не болеть, то так и будет». Эта мысль была смелой и уверенной. Мне стало интересно, и я приняла вызов. Я сказала себе: «Больше не болею». Это было подобно взмаху волшебной палочки. Все так и произошло. Несколько лет я наблюдала за собой. Я и в самом деле ни разу не заболела, не считая обычной простуды или какого-нибудь незначительного вируса.

Так впервые я узнала, что у сознания есть немалая сила, которая превосходит болезнь. Жизнь впоследствии много раз подтверждала мой первый эксперимент и неизменно продолжает подтверждать его снова и снова каждый день, лишь бы я хотела этого.

Сегодня любовь к смелым экспериментам привела меня в необычное место и дала мне необычную роль. Я оказалась в онкологическом отделении детской областной больницы в… костюме и в гриме клоуна. В месте, в котором все шутки и веселье – прочь, и в роли, которая неизменно предназначена для радости и смеха.

Я пришла в больницу вместе с Яном, поляком, который живет в Украине со своей семьей уже 7 лет. Ян посещает детские больницы, дома для сирот и интернаты с одной единственной целью: приносить радость и улыбку туда, где в них больше всего нуждаются. Ян, или клоун Фонарик, занимается клоунадойуже 17 лет не ради денег и славы. У него есть особый мотив. Но об этом позже.

Уже в отделении мы оказались в небольшой комнате, где смогли облачиться в клоунские костюмы и загримироваться. На мой вопрос о том, что мне нужно делать, Ян однозначно ответил: «Просто улыбайся и будь воплощением внутреннего покоя и радости». Моя задача была простой и вполне посильной.

Наконец, полностью преобразившись, мы вышли в светлый и чистый коридор отделения и начали свой путь, каждый шаг которого отпечатался в моем сердце. Врачи и медсестры при встрече с нами приветливо улыбались и шутили. Было ясно, что клоуна Фонарика здесь знают давно и воспринимают как естественную и неотъемлемую часть больничной жизни. У Фонарика тоже было, что сказать каждому – что-то простое, бесхитростное и очень доброе. Уже в коридоре встречались малыши с родителями, и из волшебных рук клоуна начали неожиданно появляться забавные зверушки для самых маленьких, цветки для «принцесс» и мечи для «рыцарей». Все это Ян с молниеносной скоростью творил из разноцветных надувных шаров, похожих на длинную большую сосиску. Я заметила, что ни один маленький человечек, ни одна мамочка на нашем пути не остались незамеченными. Каждый получил частицу тепла и любви, которые струились из сердца доброго клоуна через его глаза, слова и ловкие руки.

Еще до моего посещения больницы Ян рассказывал: «Больничный клоун войдет в палату, только получив разрешение ребенка, потому что для каждого важно, чтоб считались с его мнением и желанием. И если клоун не получит разрешения войти, он улыбнется и уйдет, но в следующий раз снова попробует. Больничный клоун – не обычный. Он не работает на показ, для шоу. В его работе совсем небольшое место занимают готовые трюки. Основное – это импровизация, которая строит мостик к внутреннему миру ребенка. Самое лучшее, если удастся передать лидерство ребенку, чтоб он повел в свой мир мечты и фантазии». Все это я увидела, когда входила с Яном в палаты.

Дети смотрят на мир совсем не так, как взрослые – без оценки и осуждения; иногда с опаской, но чаще с радостью, и всегда с интересом. На клоуна Фонарика, потешного и немного глуповатого, но обязательно доброго и бескорыстно щедрого, смотрели глаза, в которых светилась радость и благодарность. Эти глаза вдруг забыли о страдании и несчастье, они жили полноценной счастливой и безоблачной жизнью. Я чувствую себя просто беспомощной, когда пытаюсь облечь в слова и описать эти встречи в больничных палатах, каждая из которых длилась немного меньше часа. На долю этих детей и их мам выпало такое серьезное испытание, они оказался в опасной зоне, где Жизнь и Смерть ведут свой бескомпромиссный диалог. И это – не шутка. В этой зоне каждое «ЗА» и «ПРОТИВ» кладутся на весы и могут сыграть решающую роль.

Существует общепринятое мнение, основанное на жизненном опыте и признании ученых и врачей, что рак неизлечим. Эти два слова в человеческом сознании слились в одно понятие, в приговор. Но есть также немало примеров, когда сила духа и вера побеждают неизлечимую болезнь. Всякая болезнь – это битва, в которой сражаются две армии: Света и тьмы. Солдаты армии Света – Любовь, Радость, Вера и Сострадание. Солдаты армии тьмы – страх, сомнение, злость, отчаяние. Исход битвы зависит от того, чью сторону принимаем мы. Мы делаем выбор, и решающее слово за нами. Потому что, на самом деле, внутри каждого человека, независимо от того, силен он или слаб внешне, мал или стар, пребывает безмерная сила. Кто-то может назвать мои слова высокой философией, оторванной от жестокой реальности жизни, но я уверена, что каждый, абсолютно каждый человек в глубине своей души знает, что эта философия – самый подлинный закон жизни. Просто попробуйте его испытать. Но не сдавайтесь до самой победы.

Больничные клоуны появились не так давно. Вначале их выгоняли, а если впускали, то с большим недоверием. На них злились, потому что они нарушали больничные нормы и правила, они совершенно не вписывались в утвержденный режим больничной жизни. И все же… истинные вещи при любых обстоятельствах утвердят свое право на жизнь. Ян говорит: «Так было вначале. Меня не хотели видеть. Но сейчас… зовут». Со временем врачи не смогли не заметить, что хорошее настроение и позитивное отношение у детей и их близких меняют обычный ход болезни. Это также подтвердили приборы.

«Скажи, Ян, ты здесь, в Днепропетровске один такой ходишь по больницам?» - спросила я. «Да, сейчас один. Но хорошо было бы, чтоб каждый день выходило две команды».

Есть страны, в которых больничный клоун входит в штат больницы наряду с привычным медперсоналом. Эта должность завоевала свое место и признание, благодаря безмерным усилиям и пылающему энтузиазму людей, для которых нет чужой боли и чужой беды, потому что они чувствуют их своими. Эти люди приняли сторону Света не только для себя, но и для всех тех, кто еще не сдался окончательно, в ком есть огонек веры. Знакомство с Яном заставило меня покопаться в интернете и найти материалы о больничных клоунах. Я увидела, что жизнь этих людей и роль, которую они выбрали, подняла их гораздо выше вопроса жизни и смерти. Для них уже не существует выбора, потому что главный выбор сделан навсегда. И он сделан в пользу жизни.

Когда, закончив обход палат, смыв грим и сменив одежду, мы вышли из больницы, Ян сказал: «Теперь я чувствую себя совершенно истощенным, но не мертвым. Я знаю, что придут новые силы. Когда-то мы с женой поняли, что единственный способ быть счастливым – это отдавать себя без остатка. С тех пор мы так и живем».

Вера САВИНА

Больничная клоунада

www.pomogaem.com.ua

Так вперше я дізналася, що у свідомості є чимала сила, яка перевершує хворобу. Життя згодом багато раз підтверджувало мій перший експеримент і незмінно продовжує підтверджувати його знову і знову кожен день, лише б я хотіла цього.

Сьогодні любов до сміливих експериментів привела мене в незвичайне місце і дала мені незвичайну роль. Я опинилася в онкологічному відділенні дитячої обласної лікарні в... костюмі і в гримі клоуна. У місці, в якому всі жарти і веселощі - геть, і в ролі, яка незмінно призначена для радості і сміху.

Я прийшла в лікарню разом з Яном, поляком, який живе в Україні зі своєю родиною вже 7 років. Ян відвідує дитячі лікарні, будинки для сиріт та інтернати з однією єдиною метою: приносити радість і посмішку туди, де їхнайбільше потребують. Ян, або клоун Ліхтарик, займається клоунадоювже 17 років не заради грошей і слави. У нього є особливий мотив. Але про це пізніше.

Вже у відділенні ми опинилися в невеликій кімнаті, де змогли одягнутися у клоунські костюми і загримуватися. На моє запитання про те, що мені потрібно робити, Ян однозначно відповів: «Просто посміхайся і будь втіленням внутрішнього спокою та радості». Моє завдання булопростимі цілком посильним.

Нарешті, повністю перевтілившись, ми вийшли в світлий і чистий коридор відділення і розпочали свій шлях, кожен крок якого відбився в моєму серці. Лікарі та медсестри при зустрічі з нами привітно посміхалися і жартували. Було ясно, що клоуна Ліхтарика тут знають давно і сприймають як природну і невід'ємну частину лікарняного життя. У Ліхтарика теж було, що сказати кожному - щось просте, нехитре і дуже добре. Вже в коридорі зустрічалися малюки з батьками, і з чарівних рук клоуна почали несподівано з'являтися забавні звірятка для найменших, квітки для «принцес» і мечі для «лицарів». Все це Ян з блискавичною швидкістю творив з різнокольорових надувних кульок, схожих на довгу велику сосиску. Я помітила, що жоден малюк, жодна матуся на нашому шляху не залишилися непоміченими. Кожен отримав частинку тепла і любові, які струмували з серця доброго клоуна через його очі, слова і спритні руки.

Ще до мого відвідання лікарні Ян розповідав: «Лікарняний клоун увійде в палату, тільки отримавши дозвіл дитини, тому що для кожного важливо, щоб рахувалися з його думкою і бажанням. І якщо клоун не отримає дозволу увійти, він посміхнеться і піде, але наступного разу знову спробує. Лікарняний клоун - не звичайний. Він не працює на показ, для шоу. У його роботі зовсім невелике місце займають готові трюки. Основне - це імпровізація, яка будує місток до внутрішнього світу дитини. Найкраще, якщо вдасться передати лідерство дитині, щоб вона повела у свій світ мрії і фантазії». Все це я побачила, коли входила з Яном у палати.

Діти дивляться на світ зовсім не так, як дорослі - без оцінки і засудження; іноді з побоюванням, але частіше з радістю, і завжди з інтересом. На клоуна Ліхтарика, потішного і трохи дурнуватого, але обов'язково доброго і безкорисливо щедрого, дивилися очі, в яких світилася радість і вдячність. Ці очі раптом забули про страждання і нещастя, вони жили повноцінним щасливим і безхмарним життям. Я відчуваю себе просто безпорадною, коли намагаюся «запхнути» в слова і описати ці зустрічі в лікарняних палатах, кожна з яких тривала трохи менше години. На долю цих дітей і їх мам випало таке серйозне випробування, вони опинилисяв небезпечній зоні, де Життя і Смерть ведуть свій безкомпромісний діалог. І це - не жарт. У цій зоні кожне «ЗА» і «ПРОТИ» кладуться на ваги і можуть зіграти вирішальну роль.

Існує загальноприйнята думка, заснованана життєвому досвіді та визнаннівчених і лікарів, що рак невиліковний. Ці два слова в людській свідомості злилися в одне поняття, у вирок. Але є також чимало прикладів, коли сила духу і віра перемагають невиліковну хворобу. Всяка хвороба - це битва, в якій б'ються дві армії: Світла і темряви. Солдати армії Світла - Любов, Радість, Віра і Співчуття. Солдати армії темряви - страх, сумнів, злість, розпач. Результат битви залежить від того, чию сторону приймаємо ми. Ми робимо вибір, і вирішальне слово за нами. Тому що, насправді, всередині кожної людини, незалежно від того, сильнавонаабо слабказовні, малаабо стара, перебуває безмірна сила. Хтось може назвати мої слова високою філософією, відірваною від жорстокої реальності життя, але я впевнена, що кожен, абсолютно кожна людина в глибині своєї душі знає, що ця філософія - самий справжній закон життя. Просто спробуйте його випробувати. Але не здавайтеся до самої перемоги.

Лікарняні клоуни з'явилися не так давно. Спочатку їх виганяли, а якщо впускали, то з великою недовірою. На них злилися, тому що вони порушували лікарняні норми і правила, вони абсолютно не вписувалися в затверджений режим лікарняного життя. І все ж... справжні речі при будь-яких обставинах затвердять своє право на життя. Ян каже: «Так було спочатку. Мене не хотіли бачити. Але зараз... кличуть». З часом лікарі не змогли не помітити, що гарний настрій і позитивне ставлення у дітей та їх близьких міняють звичайний хід хвороби. Це також підтвердили прилади.

«Скажи, Ян, ти тут, в Дніпропетровську один такий ходиш по лікарнях?» - запитала я. «Так, зараз один. Але добре було б, щоб кожен день виходило дві команди».

Є країни, в яких лікарняний клоун входить уштат лікарні поряд зі звичним медперсоналом. Ця посада завоювала своє місце і визнання, завдяки безмірним зусиллям і палаючого ентузіазму людей, для яких немає чужого болю і чужої біди, тому що вони відчувають їх своїми. Ці люди прийняли сторону Світла не тільки для себе, але і для всіх тих, хто ще не здався остаточно, в кому є вогник віри. Знайомство з Яном змусило мене покопатися в інтернеті і знайти матеріали про лікарняних клоунів. Я побачила, що життя цих людей і роль, яку вони обрали, підняла їх набагато вище питання життя і смерті. Для них вже не існує вибору, тому що головний вибір зроблено назавжди. І він зроблений на користь життя.

Коли, закінчивши обхід палат, змившигрим і знявшиодяг, ми вийшли з лікарні, Ян сказав: «Тепер я відчуваю себе абсолютно виснаженим, але не мертвим. Я знаю, що прийдуть нові сили. Колись ми з дружиною зрозуміли, що єдиний спосіб бути щасливим - це віддавати себе без залишку. З тих пір ми так і живемо».

Віра САВІНА

Лікарняна клоунада

www.pomogaem.com.ua