Діти та ВІЛ

img

Родина 1 888

Діти та ВІЛ

1984 год, США. Страдающему гемофилией 13-летнему Райану Уайту, как обычно, вводят препарат, стимулирующий свертываемость крови. Эта партия препарата оказалась заражена ВИЧ, и Райан стал одним из первых американских детей, заболевших СПИДом. И одним из первых борцов за права ВИЧ-инфицированных людей.

После того как Райан пропустил школьный весенний семестр из-за инфекционного заболевания, директор школы в Кокомо, штат Индиана, где учился мальчик, не допустил его к занятиям, объяснив это высоким риском заражения других детей. А Райан хотел учиться и ходить в школу. И не собирался лишаться образования из-за того, что американцы так мало знали о ВИЧ. И началась борьба с директором, учителями, родительским комитетом, растянувшаяся на годы.

Комиссии и суды, один за другим, подтверждали право Райана учиться в обычной школе, медики пытались убедить перепуганных родителей в том, что мальчик совершенно не опасен для окружающих, но все было тщетно. Когда после решения очередного суда Райан пришел на занятия, родители 27-и из его одноклассников приехали за своими детьми и забрали их из школы.

Райан наконец принял решение (а принимал решения в семье именно он, а не мама, которая, впрочем, поддерживала его во всем) переехать туда, где окружающие с бОльшим пониманием отнесутся к его беде. Прежде чем отправиться в соседний городок Сисеро, Уайты сообщили о своем намерении тамошней добровольческой группе. Школьная администрация тут же начала проводить масштабную просветительскую работу, рассказывая о ВИЧ и СПИДе учителям, школьникам, родителям. В школе Райана встретили более чем дружелюбно. Правдивая информация о вирусе вытеснила мифы.

Отстаивая свои интересы, а вместе с ними и интересы других ВИЧ-инфицированных, Райан стал знаменитостью. Его фотографии появлялись на обложках журналах рядом с фото политических деятелей, он подружился с Элтоном Джоном, но к славе своей относился сдержанно и с юмором. Жизнь обычного мальчишки-школьника он предпочел бы этой сомнительной известности.

В 18 лет Райан погиб от инфекции дыхательных путей. Но его упорство в борьбе за свои права сделало очень много для того, чтобы тогда, более 25 лет назад, американцы узнали больше о ВИЧ и способах его распространения.

 

Сентябрь 2012 года. Украина. В селе Хорив Острожского района Ровенской области лишена возможности посещать детсад ВИЧ-позитивная девочка. Маленькая Катя хочет играть, общаться и развиваться вместе с другими детьми, но их родители категорически против того, чтобы они находились в течение дня вместе с ребенком, инфицированным ВИЧ. На сторону Кати стали работники социальной службы, сотрудники благотворительной организации "Всеукраинская сеть ЛЖВ" и правозащитной организации "Достоинство", для родителей проводятся лекции, но они не хотят ничего слышать. Если Катина мама выполнит намерение и оставит ее в садике, добрую половину детей оттуда заберут.

Рассуждения одной из бабушек – совершенно типичны для всех, кто против ВИЧ-инфицированных детей в обычных детсадах и школах: «Вы защищаете права этого ребенка, я понимаю, сейчас в садиках, школах есть дети с ДЦП различных форм, с синдромом Дауна. Это очень обделенные дети, обделенные их родители. Их очень жаль, но кто пожалеет здоровых детей, их родителей?Вы убеждаете с научной точки зрения, но не дай Бог и один такой случай произойдет в Хоривском саду, и что тогда делать?»

Этот «не дай Бог и один» случай бытового заражения ВИЧ ни разу не был зафиксирован в мировой медицине. Как и случай заражения через укус, царапину, поцелуй. Чтобы заразиться ВИЧ при поцелуе, нужно целоваться долго и упорно, при этом у обоих во рту должны быть глубокие открытые кровоточащие раны, да еще у одного из целующихся концентрация вируса в крови должна быть очень высока… Одним словом, это невозможно. Но… а вдруг?! И логика обращается в ничто перед железной нелогичностью материнского инстинкта.

Сельский председатель разводит руками: «Никто против ребенка не настроен, но село есть село…»

 

В селе, где всё обо всех известно, ВИЧ-инфицированным детям и их родителям приходится туго. Многие переезжают в город, где проще сохранить конфиденциальность. О диагнозе ребенка «ВИЧ +» родители не сообщают руководству детсадов и школ, имея на это законное право. «Нечестно!» - кричат возмущенные мамы в Интернете на форумах, но ведь заяви о таком диагнозе своего ребенка открыто – и он просто не попадет ни в одно образовательное учреждение. Где-то вежливо откажут: «Нет мест», где-то отрежут: «Таким здесь не место».

Мистический страх разумных взрослых людей перед словом «ВИЧ» берет свое начало в страшилках в общем-то необходимой социальной рекламы. И невозможно объяснить перепуганному за свое чадо родителю, что гепатитом и туберкулезом в садике или транспорте заразиться гораздо проще и проблем с этими болезнями может быть намного больше, чем со своевременно выявленной ВИЧ-инфекцией.

 

И все же эти детки защищены заботой и любовью семьи. Каково же приходится сиротам с таким диагнозом?

Но лучше начать сначала и разобраться, как часто рождаются ВИЧ-инфицированные детки от ВИЧ-положительных мам. Если будущая мама вовремя сообщила о своем диагнозе в женской консультации и предприняты все необходимые медицинские меры, то вероятность того, что она заразит своего ребенка, равняется всего 3%. Если же, как это нередко случается, она скрывает свой статус или просто не является в женскую консультацию, эта вероятность вырастает до 25-30%.

Малыш, рожденный от такой мамы, до полутора лет не имеет диагноза «ВИЧ-инфекция». Вместо этого у него в карточке значится: «Неокончательный тест на ВИЧ». Дело в том, что инфицирован новорожденный или нет, у него в крови чаще всего находятся антитела к ВИЧ, переданные от матери через плаценту. Если ребенок здоров, то через несколько месяцев они исчезнут. Но до этого анализы могут показывать ложноположительный результат. Реже случается обратное: антител в крови первое время нет, но малыш ВИЧ-инфицирован, и антитела со временем появятся. Поэтому для точной постановки или снятия диагноза ждут 18 месяцев. В большинстве случаев подозрения на ВИЧ снимаются.

Какова же судьба ВИЧ-инфицированных детей-отказников? Теоретически они должны находиться до 4 лет, как и другие детки, в доме ребенка, совсем необязательно специализированном. А затем переходить в обычный детский дом. На деле же далеко не всегда так просто складывалась их судьба, особенно в 90-е годы – первой половине двухтысячных. Тогда не только обыватели, но и многие чиновники и медработники шарахались от страшного диагноза.

В 2006 г. в городе Сосновоборске Красноярского края прогремел скандал: двух ВИЧ-положительных деток не хотел принимать ни один детский дом. В свои 5 лет они все еще оставались в Доме ребенка, где не было условий для развития детей такого возраста. В декабре 2005 местное телевидение выпустило фильм о судьбе Миши и Паши, где не только показали их лица, но и назвали фамилии… После этого родители местных школьников категорически воспротивились появлению в школе учеников с ВИЧ. Мэр продемонстрировал солидарность с возмущенными родителями, заявив на телевидении о ВИЧ-положительных малышах: «Их нужно изолировать»…

Маленькую Аню 3 года продержали в изоляторе инфекционной больницы, где ни один сотрудник не брал ее на руки. В трехлетнем возрасте девочка была развита на 6 месяцев. Когда малышку перевели в Санкт-Петербург, около года с ней одной работали специалист по раннему развитию и психолог. Но догнать своих ровесников, девочка, по утверждению медиков, уже не сможет – произошли необратимые изменения в психике.

В детдомах таких ребят часто ожидает всеобщее презрение и травля. После выпуска из интернатов – то же, что и всех выпускников – полная неприспособленность, естественный отбор. И он будет гораздо жестче для ребят, которым нужно принимать лекарства по часам и вести здоровый образ жизни. В мировой практике нет еще никаких исследований в этом отношении – самому старшему ребенку-сироте в Москве, унаследовавшему ВИЧ от матери, только 15 лет. То же и в других странах. Правда, там почти все эти дети в приемных семьях…

У нас долгие годы ВИЧ-инфицированных отказников практически не усыновляли. Приблизительно в 2006 году лед тронулся в Москве, в 2008 – на Украине. В этом году в специализированном Зеленогайском доме ребенка на Харьковщине нашли семьи 40 детей. До этого – ни одного. В Днепропетровске из Дома ребенка №2 были усыновлены 24 ВИЧ-положительных ребенка. Украинцы составляют сейчас 90% усыновителей детей-инвалидов из этого Дома ребенка, в то время как в 2007 году 87% были иностранцы.

В 2007 году первого своего ребенка с диагнозом «ВИЧ +» взяла семья Светланы и Евгения Исаевых из Мариуполя. В 90-е годы Евгений Исаев оказался одним из первых ВИЧ-инфицированных в Донецкой области. Диагноз ему поставили в больнице, куда он попал с пневмонией. Получив результаты анализов, врачи тут же выписали Евгения домой с высокой температурой. Он еще не успел уйти, как постель, на которой он лежал, сожгли во дворе, а кровать порезали болгаркой… Ряды друзей поредели, и первые 5 лет Евгений прожил почти в изоляции. «Но теперь одиночество мне уж точно не грозит!» - смеется он. Евгений полюбил женщину, которая согласилась стать его женой. После того как погибли их со Светланой новорожденные двойняшки, они решились усыновить ВИЧ-позитивного мальчика. Потом еще двух девочек. Потом еще и еще… Сейчас в их семье 7 усыновленных ВИЧ-позитивных детей и двое здоровых кровных. Одну из дочерей Светлана с Евгением брали не просто с ВИЧ-инфекцией, но с диагнозами СПИД и туберкулез костей. Но в семье случилось невозможное: туберкулез отступил, и прогнозы ребенка на будущее оказались вовсе не такими уж мрачными. Сейчас эта девочка ходит в художественную школу и мечтает стать художницей.

Что такое жизнь в одной семье с ВИЧ-позитивным ребенком? Не нужна отдельная посуда или какая-то особенная дезинфекция. Только обязательный прием лекарств ежедневно по утрам и анализ крови раз в три месяца. Это позволит детям вести полноценную жизнь, такую же долгую, как если бы они не были инфицированы. И, конечно, как и всем детям, им нужна любовь. Может быть, даже немножко больше, учитывая то, как у нас сейчас настроено общество к носителям вируса иммунодефицита. Может быть, пока нужна конфиденциальность. Некоторые взрослые решаются открыть свой диагноз: в 2011 году в киевской галерее «Лавра» прошла фотовыставка «Открытые лица» со снимками украинцев, чью жизнь изменил ВИЧ/СПИД Но, конечно, практически никто из родителей не разрешил сфотографировать своих детей. И, пожалуй, они правы, еще не время. Будем надеяться, однажды страх будет побежден здравым смыслом.


Ольга Левченко

www.pomogaem.com.ua

 

 

 

 

1984 рік, США. 13-річному Райану Уайту, що страждає нагемофілію, як зазвичай, вводять препарат, який стимулює згортання крові. Ця партія препарату виявилася зараженоюВІЛ, і Райан став одним з перших американських дітей, хворих на СНІД. І одним із перших борців за права ВІЛ-інфікованих людей.

Після того як Райан пропустив шкільний весняний семестр через інфекційне захворювання, директор школи в Кокомо, штат Індіана, де навчався хлопчик, не допустив його до занять, пояснивши це високим ризиком зараження інших дітей. А Райан хотів вчитися і ходити в школу. І не збирався втрачати освіту через те, що американці так мало знали про ВІЛ. І почалася боротьба з директором, вчителями, батьківським комітетом, що розтягнулася на роки.

Комісії та суди, один за іншим, підтверджували право Райана навчатися у звичайній школі, медики намагалися переконати переляканих батьків у тому, що хлопчик не небезпечний для оточуючих, але все було марно. Коли після рішення чергового суду Райан прийшов на заняття, батьки 27-мийого однокласників приїхали за своїми дітьми і забрали їх зі школи.

Райан нарешті прийняв рішення (а приймав рішення в родині саме він, а не мама, яка, втім, підтримувала його у всьому) переїхати туди, де оточуючі з більшим розумінням поставляться до його біди. Перш ніж відправитися в сусіднє містечко Сісеро, Уайтиповідомили про свій намір тамтешній добровольчійгрупі. Шкільна адміністрація відразу почала проводити масштабну просвітницьку роботу, розповідаючи про ВІЛ і СНІД вчителям, школярам, ​​батькам. У школі Райана зустріли більш ніж доброзичливо. Правдива інформація про вірус витіснила міфи.

Відстоюючи свої інтереси, а разом з ними і інтереси інших ВІЛ-інфікованих, Райан став знаменитістю. Його фотографії з'являлися на обкладинках журналах поряд з фото політичних діячів, він подружився з Елтоном Джоном, але до слави своєї ставився стримано і з гумором. Життя звичайного хлопчиська-школяра він бажав більше за цюсумнівнупопулярність.

У 18 років Райан загинув від інфекції дихальних шляхів. Але його завзятість у боротьбі за свої права зробиладуже багато для того, щоб тоді, понад 25 років тому, американці дізналися більше про ВІЛ і способи його поширення.

Вересен 2012 року. Україна. У селі Хорів Острозького району Рівненської області позбавлена ​​можливості відвідувати дитсадок ВІЛ-позитивна дівчинка. Маленька Катя хоче грати, спілкуватися і розвиватися разом з іншими дітьми, але їх батьки категорично проти того, щоб вони знаходилися протягом дня разом з ВІЛ-інфікованоюдитиною. На бік Каті стали працівники соціальної служби, співробітники благодійної організації "Всеукраїнська мережа ЛЖВ" і правозахисної організації "Гідність", для батьків проводяться лекції, але вони не хочуть нічого чути. Якщо мама Каті виконає намір і залишить її в садку, більшу половинудітей звідти заберуть.

Міркування однієї з бабусь - абсолютно типові для всіх, хто проти ВІЛ-інфікованих дітей у звичайних дитсадках і школах: «Ви захищаєте права цієї дитини, я розумію, зараз у садочках, школах є діти з ДЦП різних форм, з синдромом Дауна. Це дуже обділені діти, обділені їх батьки. Їх дуже шкода, але хто пожаліє здорових дітей, їх батьків? Ви переконуєте з наукової точки зору, але не дай Бог і один такий випадок станеться в Хорівском саду, і що тоді робити?»

Цей «не дай Бог і один» випадок побутового зараження ВІЛ жодного разу не був зафіксований у світовій медицині. Як і випадок зараження через укус, подряпини, поцілунок. Щоб заразитися ВІЛ при поцілунку, потрібно цілуватися довго і наполегливо, при цьому в обох у роті повинні бути глибокі відкриті рани, що кровоточать, та ще в одного з цілувальників концентрація вірусу в крові повинна бути дуже висока... Одним словом, це неможливо. Але... а раптом?! І логіка перетворюється в ніщо перед залізноюнелогічністю материнського інстинкту.

Сільський голова розводить руками: «Ніхто проти дитини не налаштований, але село є село...»

 

У селі, де всі про всіх знають, ВІЛ-інфікованим дітям та їх батькам доводиться важко. Багато переїжджають до міста, де простіше зберегти конфіденційність. Про діагноз дитини «ВІЛ» батьки не повідомляють керівництво дитсадків і шкіл, маючи на це законне право. «Нечесно!» - Кричать обурені мами в Інтернеті на форумах, але ж заяви про такий діагноз своєї дитини відкрито - і вонапросто не потрапить ні в одну освітнюустанову. Десь ввічливо відмовлять: «Немає місць», десь відріжуть: «Таким тут не місце».

Містичний страх розумних дорослих людей перед словом «ВІЛ» бере свій початок в страшилках соціальної реклами. І неможливо пояснити переляканому за своє чадо батьків, що гепатитом і туберкульозом в садочку чи транспорті заразитися набагато простіше і проблем з цими хворобами може бути набагато більше, ніж зі своєчасно виявленою ВІЛ-інфекцією.

 

І все ж ці дітки захищені турботою і любов'ю сім'ї. Як жедоводиться сиротам з таким діагнозом?

Але краще почати спочатку і розібратися, як часто народжуються ВІЛ-інфіковані малята від ВІЛ-позитивних мам. Якщо майбутня мама вчасно повідомила про свій діагноз у жіночій консультації та вжито всі необхідні медичні заходи, то ймовірність того, що вона заразить свою дитину, дорівнює всього 3%. Якщо ж, як це нерідко трапляється, вона приховує свій статус або просто не відвідує жіночу консультацію, ця ймовірність зростає до 25-30%.

Малюк, народжений від такої мами, до півтора рокине має діагнозу «ВІЛ-інфекція». Замість цього у нього в картці значиться: «неостаточнийтест на ВІЛ». Справа в тому, що інфікований новонароджений чи ні, у нього в крові найчастіше знаходяться антитіла до ВІЛ, передані від матері через плаценту. Якщо дитина здорова, то через кілька місяців вони зникнуть. Але до цього аналізи можуть показувати хибнопозитивний результат. Рідше трапляється протилежне: антитіл у крові перший час немає, але малюк ВІЛ-інфікований, і антитіла з часом з'являться. Тому для точної постановки або зняття діагнозу чекають 18 місяців. У більшості випадків підозри на ВІЛ знімаються.

Яка ж доля ВІЛ-інфікованих дітей-відмовників? Теоретично вони повинні знаходитися до 4 років, як і інші дітки, в будинку дитини, зовсім необов'язково спеціалізованому. А потім переходити в звичайний дитячий будинок. На ділі ж далеко не завжди так просто складалася їхня доля, особливо в 90-ті роки - першій половині двотисячних. Тоді не тільки простий люд, а й багато чиновників і медпрацівники шарахалися від страшного діагнозу.

У 2006 р. в місті СосновоборськуКрасноярського краю прогримів скандал: двох ВІЛ-позитивних діток не хотів приймати жоден дитячий будинок. У свої 5 років вони все ще залишалися в Будинку дитини, де не було умов для розвитку дітей такого віку. У грудні 2005 місцеве телебачення випустило фільм про долю Михайла та Паші, де не тільки показали їх особи, але і назвали прізвища... Після цього батьки місцевих школярів категорично заперечили появу в школі учнів з ВІЛ. Мер продемонстрував солідарність з обуреними батьками, заявивши на телебаченні про ВІЛ-позитивних малюків: «Їх потрібно ізолювати»...

Маленьку Аню 3 роки протримали в ізоляторі інфекційної лікарні, де жоден співробітник не брав її на руки. У трирічному віці дівчинка була розвинена на 6 місяців. Коли малятко перевели до Санкт-Петербурга, близько року з нею однією працювали фахівець з раннього розвитку і психолог. Але наздогнати своїх ровесників, дівчинка, за твердженням медиків, вже не зможе - відбулися незворотні зміни в психіці.

У дитбудинках таких дітей часто очікує загальне презирство і цькування. Після випуску з інтернатів - те ж, що й усіх випускників - повна непристосованість, природний відбір... Котрий буде набагато жорсткіше для дітей, яким потрібно приймати ліки по годинах і вести здоровий спосіб життя. У світовій практиці немає ще ніяких досліджень в цьому відношенні - найстаршійдитині-сироті в Москві, що успадкувалаВІЛ від матері, тільки 15 років. Те ж і в інших країнах. Правда, там майже всі ці діти в прийомних сім'ях...

У нас довгі роки ВІЛ-інфікованих відмовників практично не всиновлювали. Приблизно в 2006 році крига скресла в Москві, в 2008 - вУкраїні. У цьому році в спеціалізованому Зеленогайському будинку дитини на Харківщині 40 дітей потрапили у сім'ї. До цього - жодного. У Дніпропетровську з Будинку дитини № 2 були усиновлені 24 ВІЛ-позитивних дитини. Українці становлять зараз 90% усиновителів дітей-інвалідів з цього Будинку дитини, в той час як в 2007 році 87% були іноземці.

У 2007 році першого свого малюказ діагнозом «ВІЛ» взяла родина Світлани та Євгенія Ісаєвих з Маріуполя. У 90-ті роки Євген Ісаєв виявився одним з перших ВІЛ-інфікованих в Донецькій області. Діагноз йому поставили в лікарні, куди він потрапив з пневмонією. Отримавши результати аналізів, лікарі тут же виписали Євгена додому з високою температурою. Він ще не встиг піти, як його простирадла спалилиу дворі, а ліжко порізали болгаркою... Ряди друзів порідшали, і перші 5 років Євген прожив майже в ізоляції. «Але тепер самотність мені вже точно не загрожує!» - Сміється він. Євген покохав жінку, яка погодилася стати його дружиною. Після того як загинули їхні зі Світланою новонароджені двійнята, вони зважилися всиновити ВІЛ-позитивного хлопчика. Потім ще двох дівчаток. Потім ще і ще... Зараз у їхній сім'ї 7 усиновлених ВІЛ-позитивних дітей та двоє здорових кровних. Одну з дочок Світлана з Євгеном брали не просто з ВІЛ-інфекцією, але з діагнозами СНІД і туберкульоз кісток. Але в родині сталося неможливе: туберкульоз відступив, і прогнози дитини на майбутнє виявилися зовсім не такими вже похмурими. Зараз ця дівчинка ходить у художню школу і мріє стати художницею.

Що таке життя в одній родині з ВІЛ-позитивним дитиною? Не потрібний окремий посуд або якась особлива дезінфекція. Тільки обов'язковий прийом ліків щодня вранці і аналіз крові раз на три місяці. Це дозволить дітям вести повноцінне життя, таке ж довге, як якщо б вони не були інфіковані. І, звичайно, як і всім дітям, їм потрібна любов. Може бути, навіть трошки більше, враховуючи те, як у нас зараз налаштоване суспільство до носіїв вірусу імунодефіциту. Можливо, поки щопотрібна конфіденційність. Деякі дорослі вирішуються відкрити свій діагноз: в 2011 році в київській галереї «Лавра» пройшла фотовиставка «Відкриті обличчя» про українців, чиє життя змінив ВІЛ/ СНІД. Але, звичайно, практично ніхто не дозволив сфотографувати своїх дітей. І, мабуть, вони праві, ще не час. Будемо сподіватися, одного разу страх буде переможений здоровим глуздом.


 

Ольга Левченко

www.pomogaem.com.ua

Залиште свій коментар