Одного разу зіткнувшись з сирітством, вже не можна про нього забути

Источник: Газета «Зоря»

Андрей Пинчук впервые побывал в детском доме во время учёбы в Санкт-Петербургской духовной семинарии: семинаристы по традиции шефствовали над несколькими детдомами. Однажды соприкоснувшись с жизнью оставшихся без родителей детей, Андрей уже не смог о них забыть. Это как сердце обжечь чужой болью — навсегда. Закончив семинарию и духовную академию, стал работать воспитателем в детдоме. Наконец, они с женой Ольгой взяли в свою семью приёмных детей, сначала двоих мальчишек, потом ещё и ещё. Сейчас в семье отца Андрея уже 12 детей, из которых только трое — кровные. Андрей с Ольгой берут в семью подростков, в основном от 9 до 12 лет. Зачем? Потому, что у таких «подросших», как пишут на усыновительских форумах, детей очень мало шансов обрести приёмных родителей. А это — самая заветная мечта воспитанников детдомов.

Большая семья — большая любовь

… Стайка весёлых девчушек на велосипедах попалась нам на дороге к дому настоятеля православного храма в селе Волосское Днепропетровского района. А, увидев, что редакционная машина остановилась возле дома отца Андрея, дружно повернула назад. И впереди нас вбежала во двор — звать маму. За ними степенно прошествовал старший брат Марк, одарив нас сияющей улыбкой. Навстречу уже спешила матушка Ольга, на ходу объясняя малышу Стефану, зачем ему необходимо обуться…

…Ольга Пинчук с такой любовью, с таким теплом в глазах рассказывала о детях, делясь с нами новостями, что я сочла просто неуместным спросить, кто — кровные, кто — воспитанники. Ответ «Все — наши!» был очевиден.

— Когда четыре года назад мы решили создать детский дом семейного типа, — вспоминает Ольга, — было страшновато, трудно, ведь все дети разные, со своей историей, своим характером, понадобилось время, чтобы они все притёрлись друг к другу и к нам, отогрелись, оттаяли. Но для батюшки Андрея это было естественным и осознанным желанием: он учитель по светскому образованию, был и волонтёром, и воспитателем государственного детдома. Именно тогда у нас появились первые воспитанники. Андрей обратил внимание на зажатого, неуверенного в себе мальчишку, который всё время держался наособицу от коллектива, которого без конца задирали и обижали старшие ребята. Его-то мы и взяли в семью, и сейчас это совсем другой ребёнок, в нём открылся такой характер! Самый старший у нас Богдан, ему уже 20, недавно женился — на воспитаннице такого же ДДСТ, обвенчались в нашей церкви, у них уже есть ребенок. Став главой семьи, Богдан, по-моему, начал иначе смотреть на многие вещи. Стал более серьёзным, ответственным. За ним идёт Костя, он — студент, тоже уже привыкает к самостоятельной жизни. Марк — одиннадцатиклассник, он у нас хозяйственный такой мужичок, любит с живностью возиться, первый мой помощник во дворе — птицу накормить, кроликов, барашек с пастбища привести…

Словно в подтверждение этих слов, зов Марка врывается в беседу: «Мам! Тут каша подгорела!». «Возьми другую кастрюлю и осторожно переложи, оставив подгорелое», — советует Ольга. «А если…» — пытается парень получить дополнительные инструкции. «Марк, ты всё сможешь сам, давай, решай вопрос, как считаешь нужным», — и с этим материнским напутствием сын скрывается в доме — спасать кашу.

— В седьмом классе у нас Владик, — продолжает свой рассказ Ольга. — Он занимается в компьютерной академии «Шаг», играет на аккордеоне и рисует. Ещё обожает активный отдых, ходит в походы. Юрчик и Паша — пятиклассники, у них ещё такой нежный возраст, когда дети особенно льнут к маме, они такие мягкие, доверчивые, воспринимают мир в розовых тонах и все время порываются мне помогать. Занимаются дзюдо и играют на бандурах. Инне — десять. Она перешла в четвертый. Пианистка и хозяюшка — убрать, приготовить что-нибудь — с дорогой душой. Настя занимается в театральной студии «Золотой ключик», Маша — первоклассница, очень любит рисовать. Стефану три года и в такой большой семье у него всегда есть компания. Вот только что закончили приготовления к школе (На дворе угасал последний день лета — Авт.), каждому школьнику приготовили по три рюкзака — школьный, спортивный и для музыкалки. Так проще, а то потом в спешке они начинают всё путать, забывать…

Пусть «Сияние радуги» взойдёт над сиротскими судьбами

Священник Андрей Пинчук не только в свою семью взял на воспитание обездоленных ребятишек. Он создал в области благотворительную организацию «Сияние радуги», помогающую сиротам, малышам-отказникам и тяжело больным детям. «Сияние радуги» также поддерживает приёмные семьи и детские дома семейного типа, помогают устроиться, решить жилищные и юридические проблемы выпускникам детдомов, для них проводятся семинары и психологические тренинги. А ещё для приёмных родителей работает Родительский клуб. Это, пожалуй, единственная организация, где подумали именно о людях, берущих в семью детей-сирот. Ведь и приёмные родители могут профессионально «выгорать», психологически ломаться. Не потому ли участились трагедии в подобных семьях, подобных той, что случилась недавно в Луганске, где приёмная мать попросту измывалась над детьми?

— Создав ДДСТ, — рассказывает отец Андрей, — мы столкнулись с множеством проблем. Понимаю, что такие же вопросы встают перед другими приёмными семьями и детскими домами семейного типа. Вот и объединились, чтобы сообща решать проблемы, обмениваться опытом, просто общаться.

Детским домам напрямую «Сияние радуги» помогает мало. Во-первых, они редко нуждаются в финансовой поддержке, государство их обеспечивает, а чего не додаёт государство, восполняют спонсоры и благотворители.

Во-вторых, в работе организации действует чёткий приоритет: ребёнок должен быть в семье. И именно усыновители и приёмные родители больше всего нуждаются в поддержке. Когда семья берёт ребёнка, так важно знать, что родители не останутся один на один со своими психологическими и финансовыми проблемами. А чтобы помочь детям сиротам и приёмным родителям найти друг друга, запустили проект «Медиапаспорт». За три месяца его реализации на сайте организации (www.deti.dp.ua) и в СМИ разместили данные на 111 детей, 23 из которых уже обрели семьи, среди них 5 — инвалиды. Ещё в планах отца Андрея создание Центра поддержки семей, оказавшихся в кризисной ситуации. Здесь смогут одновременно девять семей — беременные женщины, мамы с маленькими детьми найти временный приют и поддержку, психологическую помощь.

Каждый ребенок имеет право на счастливое детство и семью, считает Андрей Пинчук и его единомышленники. И всей своей деятельностью приближают эту мечту к реальности.

Автор: Людмила Маслова

Фото:Бориса Дубинина

13 вересня 2012

Андрій Пінчук вперше побував у дитячому будинку під час навчання в Санкт-Петербурзької духовної семінарії: семінаристи за традицією шефствовали над декількома дитбудинками. Одного разу зіткнувшись з життям залишилися без батьків дітей, Андрій вже не зміг про них забути. Це як серце обпекти чужим болем - назавжди. Закінчивши семінарію і духовну академію, став працювати вихователем у дитбудинку. Нарешті, вони з дружиною Ольгою взяли в свою сім'ю прийомних дітей, спочатку двох хлопчаків, потім ще і ще. Зараз в родині отця Андрія вже 12 дітей, з яких лише троє - кровні. Андрій з Ольгою беруть в сім'ю підлітків, в основному від 9 до 12 років. Навіщо? Тому, що у таких «підросли», як пишуть на усиновітельскіх форумах, дітей дуже мало шансів знайти прийомних батьків. А це - найзаповітніша мрія вихованців дитбудинків.

Велика сім'я - велика любов

... Зграйка веселих дівчаток на велосипедах попалася нам на дорозі до дому настоятеля православного храму в селі Волоське Дніпропетровського району. А, побачивши, що редакційна машина зупинилася біля будинку отця Андрія, дружно повернула назад. І попереду нас вбігла на подвір'я - кликати маму. За ними статечно пройшов старший брат Марк, обдарувавши нас сяючою посмішкою. Назустріч вже поспішала матінка Ольга, на ходу пояснюючи малюкові Стефану, навіщо йому необхідно взутися ...

... Ольга Пінчук з такою любов'ю, з таким теплом в очах розповідала про дітей, ділячись з нами новинами, що я вважала просто недоречним запитати, хто - кровні, хто - вихованці. Відповідь «Все - наші!» Був очевидний.

- Коли чотири роки тому ми вирішили створити дитячий будинок сімейного типу, - згадує Ольга, - було страшнувато, важко, адже всі діти різні, зі своєю історією, своїм характером, знадобився час, щоб вони притерлися одне до одного і до нас, відігрілися , відтанули. Але для батюшки Андрія це було природним і усвідомленим бажанням: він учитель по світській освіті, був і волонтером, і вихователем державного дитбудинку. Саме тоді у нас з'явилися перші вихованці. Андрій звернув увагу на затиснутого, невпевненого в собі хлопчиська, який весь час тримався осібно від колективу, якого без кінця задирали і ображали старші хлопці. Його-то ми і взяли в сім'ю, і зараз це зовсім інша дитина, в ньому відкрився такий характер! Найстарший у нас Богдан, йому вже 20, нещодавно одружився - на вихованці такого ж ДБСТ, повінчалися в нашій церкві, у них вже є дитина. Ставши главою сім'ї, Богдан, по-моєму, почав інакше дивитися на багато речей. Став більш серйозним, відповідальним. За ним йде Костя, він - студент, теж уже звикає до самостійного життя. Марк - одинадцятикласник, він у нас господарський такий мужичок, любить з живністю возитися, перший мій помічник у дворі - птицю нагодувати, кроликів, баранчик з пасовища привести ...

Немов на підтвердження цих слів, поклик Марка вривається в бесіду: «Мамо! Тут каша підгоріла! ». «Візьми іншу каструлю і обережно переклади, залишивши підгоріли», - радить Ольга. «А якщо ...» - намагається хлопець отримати додаткові інструкції. «Марк, ти все зможеш сам, давай, вирішуй питання, як вважаєш за потрібне», - і з цим материнським напуттям син ховається в будинку - рятувати кашу.

- У сьомому класі у нас Владик, - продовжує свою розповідь Ольга. - Він займається в комп'ютерній академії «Шаг», грає на акордеоні і малює. Ще обожнює активний відпочинок, ходить у походи. Юрчик і Паша - п'ятикласники, у них ще такий ніжний вік, коли діти особливо горнуться до мами, вони такі м'які, довірливі, сприймають світ в рожевих тонах і весь час пориваються мені допомагати. Займаються дзюдо і грають на бандурах. Інні - десять. Вона перейшла в четвертий. Піаністка і хазяєчка - прибрати, приготувати що-небудь - з дорогою душею. Настя займається у театральній студії «Золотий ключик», Маша - першокласниця, дуже любить малювати. Стефану три роки і в такій великій родині у нього завжди є компанія. Ось тільки що закінчили приготування до школи (На дворі згасав останній день літа - Авт.), Кожному школяреві приготували по три рюкзака - шкільний, спортивний і для музикалку. Так простіше, а то потім в поспіху вони починають все плутати, забувати ...

Нехай «Сяйво веселки» зійде над сирітськими долями

Священик Андрій Пінчук не тільки в свою сім'ю взяв на виховання знедолених дітлахів. Він створив в області благодійну організацію «Сяйво веселки», що допомагає сиротам, малюкам-відмовників і тяжко хворим дітям. «Сяйво веселки» також підтримує прийомні сім'ї та дитячі будинки сімейного типу, допомагають влаштуватися, вирішити житлові та юридичні проблеми випускникам дитбудинків, для них проводяться семінари і психологічні тренінги. А ще для прийомних батьків працює Батьківський клуб. Це, мабуть, єдина організація, де подумали саме про людей, що беруть в сім'ю дітей-сиріт. Адже і прийомні батьки можуть професійно «вигоряти», психологічно ламатися. Чи не тому почастішали трагедії в подібних сім'ях, подібних тій, що трапилася нещодавно в Луганську, де прийомна мати попросту знущаються над дітьми?

- Створивши ДБСТ, - розповідає отець Андрій, - ми зіткнулися з безліччю проблем. Розумію, що такі ж питання встають перед іншими прийомними сім'ями та дитячими будинками сімейного типу. Ось і об'єдналися, щоб спільно вирішувати проблеми, обмінюватися досвідом, просто спілкуватися.

Дитячим будинкам безпосередньо «Сяйво веселки» допомагає мало. По-перше, вони рідко потребують фінансової підтримки, держава їх забезпечує, а чого не додає держава, заповнюють спонсори і благодійники.

По-друге, в роботі організації діє чіткий пріоритет: дитина повинна бути в родині. І саме усиновителі та прийомні батьки найбільше потребують підтримки. Коли сім'я бере дитину, так важливо знати, що батьки не залишаться один на один зі своїми психологічними і фінансовими проблемами. А щоб допомогти дітям і прийомним батькам знайти один одного, запустили проект «Медіапаспорт». За три місяці його реалізації на сайті організації (www.deti.dp.ua) і в ЗМІ розмістили дані на 111 дітей, 23 з яких вже здобули сім'ї, серед них 5 - інваліди. Ще в планах отця Андрія створення Центру підтримки сімей, які опинилися в кризовій ситуації. Тут зможуть одночасно дев'ять сімей - вагітні жінки, мами з маленькими дітьми знайти тимчасовий притулок і підтримку, психологічну допомогу.

Кожна дитина має право на щасливе дитинство і родину, вважає Андрій Пінчук і його однодумці. І всією своєю діяльністю наближають цю мрію до реальності.