«За це можна все віддати» або «Особлива думка про візит меценатів»
Стаття в газеті. 2.9 мільйона гривень було виділено на реалізацію проекту «Родина для дитини». Кругленька сума. Ну, великі сумніви, звичайно, чи піде вона на сиріт... Та розкрадуть, мабуть, все по дорозі чиновники.
І репортаж у «Новинах». Рінат Ахметов з Ігорем Крутим у гостях в Андрія і Ольги Пінчуків. Дивляться фотографії, п'ють чай і розумні слова говорять. Про те, що, мовляв, дітей в сім'ї, що, об'єднуватися, бачте, всім треба. Про те, що «тихим голосом» такі проблеми не вирішуються - про це голосно заявляти треба, систему всю міняти. Звичайно, їм треба голосно - піаряться, все з ними ясно. Мало їм мільйонів - їм подавай владу, вплив, популярність. А фотоапарати клацають і клацають, сотні спалахів. У всіх ЗМІ завтра з'являться їх милостиві обличчя ...
Правда ж, майнули у вас такі думки? Ну, звикла наша людина нікому не довіряти, що поробиш. Ви думаєте, я дуже довірливий? Уж повірте на слово, ні... Я, може, сам собі не довіряв пару років тому, не кажучи вже про оточуючих. Людина людині вовк, відома справа. Я так думав майже все своє свідоме життя. І знаєте, нічого вже не чекав. Не в тому віці був уже, щоб листівки на малюванні неіснуючим мамі і татові малювати, й думати, що, може, Дід мороз або там добрий Боженька з хмари побачить, як мені батьків хочеться, і трах-бах - з'явиться тітка, схожа на медсестричку з дому малятка, і скаже: «Називай мене мамою», і додому до себе поведе. Читали «Солоне дитинство» Гезалова? Так ось, у мене було не набагато солодше. Яка вже тут довіра добрим дядькам-меценатам. Надивився на них, якщо навіть і співчувають щиро - то все одно вважають, що шоколадом-джинсами нас ощасливили, галочку на совісті поставили і забули - від Нового року до Дня захисту дітей.
Тільки тут інша справа. Ви дивіться не на ту цифру, де мільйони гривень на проект. Дивіться ось на цю: 2675 дітей знайшли родину через цей проект. Це 2675 доль, розумієте. Не п'ють і не колються всякою гидотою, не відбирають у малечі подаровані спонсорами іграшки та мобільні телефони і не штовхають їх на ринку, не б'ють і не ґвалтують один одного, а вчать математику і англійську, і ходять на всякі гуртки і студії, і навіть грають у ляльки і збирають «Лего». І ввечері їх чекає не смердюча спальня на 30 осіб (та навіть якщо вона стерильна, ця спальня, і штори оксамитові, і ламінат - все одно на 30 чоловік) і невиспаний похмурий нічний вихователь, а своя лампа на письмовому столі, своє затишне ліжко і мама, яка поправить ковдру, поцілує і скаже: «Доброї ночі, рідний!». Знаєте, що таке це «Доброї ночі, рідний»? Солодша на світі музика.
Майже диво. Майже неможливе. Коли ти за довгі 12 років свого життя не чув нічого подібного. Не чув навіть просто «Доброї ночі»... Як там співається: «За це можна все віддати...»
За усвідомлення, що ти комусь потрібний. Що комусь необхідно, щоб ти не пив і не гуляв незрозуміло де, а займався з репетитором і всупереч діагнозу «відставання у розвитку» таки закінчував 9-ий клас. Нехай із четвірками і п'ятірками за дванадцятибальною, але свій, відповідний вікові 9-ий клас. І потім ще йшов на комп'ютерні курси, щоб вступити в технікум, а не в ПТУ. І щоб ти чистив картоплю і поливав город не ухиляючись від роботи, тому що в житті все треба вміти... І летиш, як на крилах, і на комп'ютерні курси і поливати город - бо твоя доля їм не байдужа, татові і мамі. Хоча 2 роки тому вони тебе зовсім не знали. Але їм вже було не байдуже. І їх вистачає на мене і ще шістьох. Семеро нас готові полити всі городи на світі і перечистити тисячу тонн картоплі, аби не дивитися від безнадії днями безперервно телевізор, як в інтернаті, аби заслужити схвальний погляд і усмішку, аби в нас вірили і любили...
А ви говорите, показуха, піар... Показуха - це коли кажуть: «Бідні сироти, їм треба допомогти!» І розширюють мережу дитячих будинків по Україні, як в минулому році. Показуха - це коли кажуть: «У нашому інтернаті діткам добре». У діток з інтернату немає майбутнього. Це потенційні наркомани, злодії, повії, самогубці (хай вибачать мене ті, хто все ж виплив).
Гезалов каже: «Хороший дитячий будинок - це колискова перед розстрілом». Тому що не зможуть просто за визначенням адаптуватися в життя ті, ким із народження опікується держава.
Ті, хто не знає, як варити гречку, і думають, що пельмені ростуть на деревах. (Думаєте, жартую? Ні, було й таке!) Ті, кого всі задаровували шоколадом і ніхто не любив.
Так що за слова «Дитина повинна жити в сім'ї» - і за наступні справи (статистику дивіться самі) я б дав Ахметову орден. І нехай хоч 3 автобуси з журналістами приїжджають знімати ці акції, і нехай клацають фотоапарати, скільки влізе. Це може не сотні, а тисячі разів треба повторити у всіх газетах і на всіх телеканалах, що дитині місце в родині, кожній дитині, що інтернатів не повинно, ну зовсім не повинно бути, щоб це зрозуміли всі дорослі. Щоб ті 38 дітей, які залишилися в першому дитячому будинку і дві тисячі сиріт в нашій області змогли, нарешті, назвати когось «мама» і опертися на її теплі руки, а не на порожнечу.