Діти без майбутнього
8 ноября состоялась моя первая поездка в
детский дом-интернат для детей с психофизическими ограничениями. Трудно
подобрать первые слова и фразы... Все слишком сложно и простоодновременно.
Сложно, потому что это тысячи детских и уже взрослеющих душ, каждая из которых
всю свою сознательную жизнь, как самое драгоценное чудо, растит в самых потаенных
уголках своего сердца надежду обрести родителей, дом и хранитни с чем
не сравнимую возможность называть кого-нибудь папой и мамой. И просто, потому
что все мы отлично знаем о существовании этой проблемы, живем рядом с ней, но
позволяем себе забыть ее в ежедневной суматохе неотложных дел. И лишь нечаянно столкнувшись взглядом с горящими глазами таких малышей
, понимаешь, как им нужна любовь и ласка.
Я часто
представляла грустные глаза детей покинутых, отвергнутых, оставленных
родителями. И вот, когда я увидела деток, они стояли и улыбались,
расспрашивали, как нас зовут, рассказывали о себе. Сколько же искренней радости
было на их лицах! В этот момент мне очень трудно было сдержать слезы. Многие из них лишены возможности ходить, бегать,
прыгать, некоторые - говорить, петь, но радоваться умеют все, искренне, от всей
души! И это здорово!
Я смотрела на ребят и думала, что, наверное, это самые невезучие из
детей-сирот. Находясь рядом с такими детками,
стараешься уделить им побольше внимания, быть искренним. Играя с ними, понимаешь как важно для них внимание, как им хочется бытькому-то нужными и любимыми. Как рады они встрече с новыми людьми! Многим
здоровым людям стоит поучиться их жизнерадостности и радушию.
Будни у этих детей вряд ли такие же веселые. Их
нужно понемногу учить, заниматься с ними. Пообщавшись
с педагогами, мы поняли, что работа у них не сахар. Конечно, находиться
с такими детками каждый день очень тяжело, но воспитатели, по их собственным
словам, привыкли и почти не замечают
особенностей ребят. Они рассказывали о трудолюбии своих подопечных, о том, что
некоторые могут за собой ухаживать, любят участвовать в самодеятельности…
Чем мы могли бы им помочь? Своим участием, небезразличием.
Посеять в них зернышко радости, надежды, дать им немного внимания, в котором
они так нуждаются.
По дороге домой я все не могла прийти в себя.
Очень грустно понимать, что у многих из этих детей нет будущего…
Проект «Мне нужна семья»
www.pomogaem.com.ua
8 листопада відбулася моя перша поїздка в
дитячий будинок-інтернат для дітей з психофізичними обмеженнями. Важко
підібрати перші слова і фрази... Все дуже складно і просто одночасно. Складно,
тому що це тисячі дитячих душ, які вже подорослішали. Кожна
усе своє свідоме життя, як найдорожче чудо, ростить в найпотаємніших куточках
свого серця надію знайти батьків, будинок і зберігає ні з чим не порівнянну
можливість називати кого-небудь татом і мамою. І просто, тому що всі ми чудово
знаємо про існування цієї проблеми, живемо поруч з нею, але дозволяємо собі
забути її в щоденній метушні невідкладних справ. І лише ненавмисно зіткнувшись
поглядом з палаючими очима таких малюків, розумієш, як їм потрібна любов і
ласка.
Я часто уявляла сумні очі дітей
покинутих, залишених батьками. І ось, коли я побачила їн
на власні очі,
вони стояли і посміхалися, розпитували, як нас звати, розповідали про себе. Скількищирої радості було на їхніх обличчях! У цей момент мені дуже важко було
стримати сльози. Багато з них позбавлені можливості ходити, бігати, стрибати,
деякі - говорити, співати, але радіти вміють все, щиро, від усієї душі! І це
здорово!
Я дивилася на дітлахів і думала, що, напевно,
це найневдачливіші з
дітей-сиріт. Перебуваючи поруч з такими малими, стараєшся приділити
їм більше уваги, бути щирим. Граючи з ними, розумієш як важливо для них увага, як
їм хочеться бути потрібними і улюбленими. Як раді вони зустрічі з новими
людьми! Багатьом здоровим людям варто повчитися їх життєрадісності і
привітності.
Будні у цих дітей навряд чи такі ж веселі. Їх
потрібно потроху вчити, займатися з ними. Поспілкувавшись з педагогами, ми
зрозуміли, що робота у них не мед. Звичайно, перебувати
з такими дітками кожен день дуже важко, але вихователі, за їх власними словами,
звикли і майже не помічають особливостей малюків. Вони розповідали про
працелюбність своїх підопічних, про те, що деякі можуть за собою доглядати,
люблять брати участь у самодіяльності...
Чим би ми могли їм
допомогти? Своєю участю, небайдужістю. Посіяти в них зернятко радості, надії,
дати їм трохи уваги, в якому вони так потребують.
По дорозі додому я все не могла прийти до тями.
Дуже сумно розуміти, що у багатьох з цих дітей немає майбутнього...
Проект «Мені потрібна
родина»
www.pomogaem.com.ua
