1 х 3 = щастя

img

Медіапаспорт 1 272

1 х 3 = щастя

Мы умножили нашего ребенка на три и обошлись без подгузников, сгорбленной спины и бессонных ночей по поводу животиков...

Наш малыш вырос и требовал от нас себе подобных. Он обнимал чужих детей, завидовал многодетным семьям и даже любил мальчика из детсадовской группы, который числился невменяемым.  Он приводил домой детвору и считал эту ораву своей.

Вот тогда и встал вопрос мечты моего детства о полноценной семье, которой у меня, к сожалению, тоже не было.  А вот теперь есть, и еще какая – самая дружная, но немного недонаполненная, немного недовеселая, и немного недоребяченная.

Муж еще в начале пути настоял, что рожать еще одного не стоит, так умеют все, ну многие.  А что делать с перенаселением в глобальном смысле слова, ответов ни у кого нет (да, он у меня философ). И тогда нам попался фильм о поселении Китеж в России. (СПАСИБО, ребята, если вы меня слышите!) В общем, проблем с уговорами мужа у меня не было. Он все решил САМ!

Благо, мы живем в то время, когда уже вовсю трудились и развивались благотворительные организации в нашем городе.  И как замечательно, что у нас есть ДОБО «Сияние радуги» с таким благозвучным и завораживающим названием. Познакомились мы чуточку раньше нашего решения и уже после такового познакомились с их проектом «Медиапаспорт. Найти  ребенка».

Нет, все делать быстро мой муж не привык и не умеет, ему нужно время. Он так и сказал: давай к осени (на улице май-месяц), посмотрим, поизучаем, соберем документы, и тогда, еще разок подумав, что-то начнем решать.  Но он знал, на ком женился: на следующий день я заявила, что нашла нам ребенка. «Стоп, стоп, стоп, - заворчал муж, - так не бывает». Он всегда знал о моей мечте и пятерых детях, но к вопросу надо подходить постепенно. Возможно, он прав. И мне пришлось затаиться. Я стала собирать информацию, много читать, смотреть, анализировать, сравнивать и, конечно же, рассказывать мужу все самое свежее, но вот о ребенке пришлось пока недоговаривать.

А время шло, и фото девочки оставалось на моем рабочем столе. Хоть я уже перевернула весь интернет и сравнила ее с тысячами деток, и взвесила все особенности возрастов, мордашек и предчувствий, передо мной была только Она.

Я даже представила: а вдруг нам ее не дадут – это казалось невыносимым. Ибо тогда вся затея для меня казалась пустой тратой времени.

В общем, пришлось поднять знакомых и связи, чтобы выяснить, почему в графе у моей девочки стоит «ребенок с особыми потребностями». И вообще, что это может означать.

Интернет – великое достижение человечества! Я зарегистрировалась на всех форумах и чатах, оставила в закладках все статьи и ссылки о подобных детках. Но ответ Ангела-Хранителя, помогавшего нам все это время, на мой прямой вопрос прозвучал, как взрыв бомбы в 10 килотонн тротилового эквивалента.

Так появилась первая преграда на пути к нашей новой большой семье, и ее нужно было преодолеть. Подружки шептали: «Это не предательство, есть еще куча брошенных, но здоровых деток, которых ты можешь сделать счастливыми…»  Но внутренне-то я знала правду. Да, пусть я ее не видела в реальности, но контакт духовный я уже установила. Сейчас слышу скептическое «фыр» материалистов. Но, тем не менее, я это чувствовала. Я знала, что она меня уже ждет, я уже дала ей обещание, между нею и мной уже протянулась эта нить.

И тогда я спросила себя «а что собственно об ЭТОМ я знаю? Об этих самых особых потребностях? НИЧЕГО!». Значит, надо узнать. Три часа перед монитором компьютера пролетели как полжизни.

А что же на это ответит моя вторая половинка?

Когда с кислой миной и тяжелым дыханием я повернулась к мужу, он произнес только: «Рассказывай!». И я ему рассказала за пять минут, все, что произошло со мной за последние сутки.

«Ну, теперь показывай!» - улыбнулся муж.

«Знаешь, мне не важно, что с этим ребенком, но это НАШ ребенок!» - был приговор мужа.

И тут я поняла, насколько у меня счастливый и полноценный брак, хоть и слово, которым его обозначают, не предвещает многим хорошего. Мы обнялись и выдохнули ВМЕСТЕ!

Позвонив Ангелу-Хранителю, мы поняли, что делать дальше. Назначив поход на консультацию в среду, мы с нетерпением ждали приближения следующей недели. Но в понедельник, по счастливой случайности, произошла авария у соседей по работе и у нас не стало электричества (пострадавших и раненых нет). И я помчалась на консультацию, так как можно было прогулять рабочий день, спасибо строителям за подорванный электрокабель.

Понедельник. Дверь в Службу по делам детей выглядела как чистилище: или пошлют в рай, или в ад. Поверят ли? Понравлюсь ли? Куда пошлют и зачем? Что говорить?

Начитавшись много разных, но в основном предостерегающих историй (о том, что эти службы – филиал ада и выход в рай платный или через адские муки), я задержала дыхание и нервно причесалась.

Выйдя из двери обратно, глотнув воды, лихорадочно набрала мужа: «Знаешь, Рай, он есть! Он тут!»

Почему в интернете не написали, что службы реально заботятся о детях и действуют в их интересах? Может, у нас особенный город? Меня не только выслушали, поняли, приняли, но и окрылили! Я бежала по городу как в десять лет, когда мне подарили новенький велосипед (я любила скорость, и мне тогда тоже все равно, что подарили крылья!). Набрала Ангела-Хранителя и, запинаясь, попыталась поблагодарить, а хотелось обнять и заплакать!

А дальше как во сне…

Бумажки, справки, беготня и люди… много новых лиц. Службы, инстанции.

Но ради детей сделаешь все и даже то, чего от себя не ожидаешь! Ведь нам сделали подарок!!! Нам аист обещал сразу двоих деток!!! И теперь мы станем полноценной семьей с тремя детками!

Да, да, нам еще и этого, в веснушках и все время улыбающегося мальчика, тоже разрешат!!!

Ох, как мы счастливы! Наш папа открыл себя заново в качестве приемного отца и заявил, что трое – это уже вроде как и мало. Наш ребенок ждет тортик, испеченный сестричкой и играет воздушным змеем, который умело сделал старший брат!

Вот жил себе мальчик, родился первым, а стал младшим в семье и очень этому рад. Он теперь готов трудиться, прощать, вкладывать и дарить всем свое внимание… Его мечта сбылась! (впрочем, как и наша общая.)

Хотелось бы поблагодарить в первую очередь ДОБО «Сияние радуги» за прекрасный проект и поддержку, за Ангела-Хранителя, которому нас они поручили. «Сияние радуги», берегите, пожалуйста, ЕЕ – она Ангел!

Огромное спасибо Начальнику Службы по делам детей нашего города, таких людей на госслужбе я не встречала. Любви Вам, долгих плодотворных трудовых и радостных дней, и побольше Вам семей, и побольше Вам для Вашей семьи!!!

Огромное спасибо директору Детского дома! Вы наша старшая и крестная Мама! Вы столько нас поддерживали, столько уделяли своего времени и сил! Много-много Вам любви и наш Вам поклон!

Спасибо всем службам, которые нас вели! Спасибо форумам и чатам, сайтам и статьям!

Спасибо правительственной программе «Возьми ребенка в семью», так как именно эта программа незаметно и тихо капала животворной водой на семена нашего желания пополнить семью.

Огромное спасибо нашей Начальнице, которая дала нам работу, кров, и хлеб насущный. Поддержала, вдохновила, сопровождала и отпускала нас с работы! Без нее ничего бы у нас не вышло! Благодаря ей «строилась» наша семья от первого кирпичика до сегодняшнего дня!

Любви Вам и столько же безмерного счастья, которое Вы подарили нам В ТРОЙНОМ ОБЪЕМЕ! Ибо все сделанное вернется!

Спасибо нашим родителям! За то, что воспитали, поддержали и помогли!!! Низкий поклон и наша  бесконечная Любовь!!!

 

Гридина Светлана

Проект «Мне нужна семья»

www.deti.dp.ua

 

 Ми помножили нашу дитину на три і обійшлися без підгузків, згорбленої спини і безсонних ночей з приводу животиків...

 

Наш малюк виріс і вимагав від нас собі подібних. Він обіймав чужих дітей, заздрив багатодітним сім'ям і навіть любив хлопчика з дитсадківської групи, який значився несамовитим. Він приводив додому дітвору і вважав цю ораву своєю.

 

Ось тоді й постало питання мрії мого дитинства про повноцінну сім'ю, якої у мене, на жаль, теж не було. А ось тепер є, і ще яка – найдружніша, але трохи недонаповнена, трохи недовесела і трохи недобешкетна.

 

Чоловік ще на початку наполіг, що народжувати ще одного не варто, так вміють всі, ну багато. А що робити з перенаселенням в глобальному сенсі слова, відповідей ні в кого немає (так, він у мене філософ). І тоді нам попався фільм про поселення Кітеж в Росії. (ДЯКУЮ вам, якщо ви мене чуєте!) Одне слово, проблем із домовленостями з чоловіком у мене не було. Він все вирішив САМ!

 

Благо, ми живемо в той час, коли вже щосили працювали й розвивалися благодійні організації в нашому місті. І як чудово, що у нас є ДОБО «Сяйво веселки» з такою милозвучною і чаруючою назвою. Познайомилися ми трохи раніше нашого рішення і вже після дізналися про проект «Медіапаспорт. Знайти дитину».

 

Ні, все робити швидко мій чоловік не звик і не вміє, йому потрібен час. Він так і сказав: давай до осені (на вулиці травень-місяць), подивимося, повивчаємо, зберемо документи, і тоді, ще раз подумавши, щось почнемо вирішувати. Але він знав, на кому одружився: наступного дня я заявила, що знайшла нам дитину. «Стоп, стоп, стоп, - забурчав чоловік, - так не буває». Він завжди знав про мою мрію і п'ятьох дітей, але до питання треба підходити поступово. Можливо, він правий. І мені довелося зачаїтися. Я стала збирати інформацію, багато читати, дивитися, аналізувати, порівнювати і, звичайно ж, розповідати чоловікові все найсвіжіше, але от про дитину довелося поки недоговорювати.

 

А час ішов, і фото дівчинки залишалося на моєму робочому столі. Хоч я вже перевернула весь інтернет і порівняла її з тисячами діток, і зважила всі особливості віку, облич і передчуттів, переді мною була тільки Вона.

 

Я навіть уявила: а раптом нам її не дадуть - це здавалося нестерпним. Бо тоді вся затія для мене здавалась порожньою тратою часу.

 

Коротше кажучи, довелося підняти знайомих і зв'язки, щоб з'ясувати, чому в графі у моєї дівчинки стоїть «дитина з особливими потребами». І взагалі, що це може означати.

 

Інтернет - велике досягнення людства! Я зареєструвалася на всіх форумах і чатах, залишила в закладках всі статті та посилання про подібних діток. Але відповідь Янгола-Охоронця, який допомагав нам весь цей час, на моє запитання прозвучала, як вибух бомби в 10 кілотонн тротилового еквіваленту.

 

Так з'явилася перша перепона на шляху до нашої нової великої сім'ї, і потрібно було її подолати. Подружки шепотіли: «Це не зрада, є ще безліч покинутих, але здорових діток, яких ти можеш зробити щасливими...» Але внутрішньо я знала правду. Так, нехай я її не бачила в реальності, але контакт духовний я вже встановила. Зараз чую скептичне «фир» матеріалістів. Але, тим не менш, я це відчувала. Я знала, що вона мене вже чекає, я вже дала їй обіцянку, між нею і мною вже простяглася ця нитка.

 

І тоді я запитала себе «а що власне про ЦЕ я знаю? Про ці самі особливі потреби? НІЧОГО!». Отже, треба дізнатися. Три години перед монітором комп'ютера пролетіли як півжиття.

 

А що ж на це відповість моя друга половинка?

 

Коли з кислою міною і важким зітханням я повернулася до чоловіка, він вимовив тільки: «Розповідай!». І я йому розповіла за п'ять хвилин, все, що сталося зі мною за останню добу.

 

«Ну, тепер показуй!» - посміхнувся чоловік.

 

«Знаєш, мені не важливо, що з цією дитиною, але це НАША дитина!» - був вирок чоловіка.

 

І тут я зрозуміла, наскільки в мене щасливий і повноцінний шлюб. Ми обнялися і видихнули РАЗОМ!

 

Зателефонувавши Янголу-Охоронцю, ми зрозуміли, що робити далі. Призначивши похід на консультацію в середу, ми з нетерпінням чекали наближення наступного тижня. Але в понеділок, завдяки щасливому випадку, сталася аварія у сусідів по роботі й у нас не стало електрики (потерпілих і поранених немає). І я помчала на консультацію, тому що можна було прогуляти робочий день, спасибі будівельникам за підірваний електрокабель.

 

Понеділок. Двері в Службу у справах дітей виглядали як чистилище: або пошлють в рай, або в пекло. Чи повірять? Чи сподобаюся? Куди пошлють і навіщо? Що говорити?

 

Начитавшись багато різних, але в основному застережних історій (про те, що ці служби - філія пекла і вихід в рай платний або через пекельні муки), я затамувала подих і нервово поправила зачіску.

 

Я вийшла з дверей назад, ковтнувши води, набрала чоловіка: «Знаєш, Рай, він є! Він тут!»

 

Чому в інтернеті не написали, що служби реально дбають про дітей і діють в їх інтересах? Може, у нас особливе місто? Мене не тільки вислухали, зрозуміли, прийняли, але й окрилили! Я бігла по місту як у десять років, коли мені подарували новенький велосипед (я любила швидкість, і мені тоді все одно, що подарували крила!). Набрала Янгола-Охоронця і, запинаючись, спробувала подякувати, а хотілося обійняти і заплакати!

 

А далі як уві сні ...

 

Папірці, довідки, біганина і люди... багато нових облич. Служби, інстанції.

 

Але заради дітей зробиш все і навіть те, чого від себе не чекаєш! Адже нам зробили подарунок! Нам лелека обіцяв одразу двох діток! І тепер ми станемо повноцінною сім'єю з трьома дітками!

 

Так, так, нам ще й цього, в ластовинні й весь час усміхненого хлопчика, теж дозволять!

 

Ох, як ми щасливі! Наш тато відкрив себе по-новому як прийомного батька і заявив, що троє - це вже нібито й мало. Наша дитина чекає тортик, спечений сестричкою і грає повітряним змієм, який вміло зробив старший брат!

 

Ось жив собі хлопчик, народився першим, а став молодшим у сім'ї й дуже цьому радий. Він тепер готовий працювати, прощати, вкладати і дарувати всім свою увагу... Його мрія збулася! (Втім, як і наша загальна).

 

Хотілося б подякувати в першу чергу ДОБО «Сяйво веселки» за прекрасний проект і підтримку, за Янгола-Охоронця, якому вони нас доручили. «Сяйво веселки», бережіть, будь ласка, ЇЇ - вона Янгол!

 

Величезна подяка Начальнику Служби у справах дітей нашого міста, таких людей на держслужбі я не зустрічала. Любові Вам, довгих плідних трудових і радісних днів, і побільше Вам сімей, і побільше Вам для Вашої родини!

 

Величезна подяка директору Дитячого будинку! Ви наша старша і хрещена Мама! Ви стільки нас підтримували, стільки приділяли свого часу і сил! Багато-багато Вам любові й наш Вам уклін!

 

Спасибі всім службам, які нас вели! Спасибі форумам і чатам, сайтам і статтям!

 

Спасибі урядовій програмі «Візьми дитину в родину», бо саме ця програма непомітно і тихо капала життєдайною водою на насіння нашого бажання поповнити сім'ю.

 

Величезне спасибі нашій Начальниці, яка дала нам роботу, притулок, і хліб насущний. Підтримала, надихнула, супроводжувала і відпускала нас з роботи! Без неї нічого б у нас не вийшло! Завдяки їй «будувалася» наша сім'я від першої цеглинки до сьогоднішнього дня!

 

Любові Вам і стільки ж безмірного щастя, яке Ви подарували нам У ПОТРІЙНОМУ ОБСЯЗІ! Бо все зроблене повернеться!

 

Спасибі нашим батькам! За те, що виховали, підтримали і допомогли! Низький уклін і наша нескінченна Любов!

 

 

Грідіна Світлана

 

Проект «Мені потрібна родина»

 

www.deti.dp.ua

Залиште свій коментар