Особливе ставлення до «особливих» людям

img

Особливі люди 2 258

Особливе ставлення до «особливих» людям

Вы помните, как впервые в жизни увидели инвалида? Я – да. Как он выглядел, сколько мне было лет – давно забылось, но помню мамин напряженный шепот: «Не смотри. Идем! Отвернись!» Помню свои эмоции: такая болезнь – это что-то запретное, страшное, потому что все неизвестное пугает.

Малышу позволят смотреть, если он впервые увидит мужчину с длиннющей бородой, иностранцев с непонятной речью, но от человека на коляске или на костылях заставят отвернуться.

Я не стану шептать своему ребенку: «Не смотри!». Я постараюсь тихонько объяснить, что человеку может быть неприятно от долгого пристального взгляда. Я постараюсь, чтобы мой голос был спокойным и даже обыденным. А если «особый» человек нас не видит – не скажу и этого. Потому что в этот момент у дочери в памяти отпечатывается образ. А к нему обязательно крепится ярлычок, например: «Это такие необычные люди». Или другой: «Это такие страшные непонятные люди, на которых нельзя смотреть». Я знаю, она не будет бояться, если ее не пугать. А уж потом, когда она разберется со своим первоначальным ярлычком, будет разговор о том, почему эти люди особые, почему неприятно пристальное внимание на улицах, почему мы их так редко видим…

А собственно, почему? Я каждый день встречаю на улице, в аптеке, супермаркете минимум троих африканцев. И не только студентов, кстати. Почтенных отцов семейства и детей-мулатов. А инвалидов – если бы недалеко от меня не жил подросток с ДЦП, которого регулярно водят на занятия, - встречала бы раз-два в месяц.

Думаю, это потому, что поколение родом из СССР привыкло отводить глаза от инвалидов. И в прямом, и в переносном смысле. Не смотреть и не видеть. Потому что в Советском Союзе «особых» людей не нужно было. Нужен был слаженный работоспособный коллектив, ровный строй. А хромых, слепых и умственно отсталых – за заборы, с глаз долой. Те, кого нельзя за заборы, сидели в четырех стенах. Многие и сейчас предпочитают бывать на людях как можно реже. Именно поэтому и заходит речь сейчас о социальной адаптации инвалидов. Особые люди должны привыкнуть появляться на улицах. Мы должны привыкнуть видеть их там, как после развала Советского Союза привыкли видеть лица африканцев и китайцев.

Почему же сейчас мы встречаем их так редко? Ну, во-первых, чтобы ходить на работу, нужно ее иметь. Я помню, с какой горечью рассказывала мне одна больная ДЦП женщина о том, как заводы берут на работу подобных ей только ради льгот в налогообложении, как вышвыривают за ненадобностью. О том, как ее не взяли в «АТБ» даже уборщицей…

Во-вторых, у них часто нет физической возможности выходить. Представьте себе инвалида на коляске, живущего в одиночку в квартире на пятом этаже без лифта… Не всегда есть друзья, готовые часто носить коляску и взрослого человека в ней вверх-вниз по ступенькам. Поэтому помощь друзей бережется для экстренных случаев. Потом, эти самые коляски… Если те, что выделяются государством бесплатно, так на них далеко не уедешь, разве что ты Шварцнеггер и гнешь руками подковы. Ну и по чем ехать, наконец? Идя по нашим дорогам, и здоровый человек может сломать ногу. Как взлетать на ступеньки без пандуса? На каком транспорте ездить? Как незрячему человеку узнать, что перед ним открытый люк, а на светофоре – красный? Да-да, появились у нас в Днепропетровске «говорящие» светофоры. Штук пять. Может, я не обо всех знаю – десять. Как раз столько, сколько в городе перекрестков. У меня есть один незрячий знакомый. Смелый человек, не любит сидеть дома. Не раз приходилось ему выбираться из люка… И троллейбус специальный у нас есть – куда без труда может въехать колясочник.

Один троллейбус, «пятерка». Видать, все колясочники живут на проспекте Кирова и перемещаются исключительно в его границах.

 

Ну, и третье – это взгляды. Пристальные и долгие взгляды невоспитанных людей – и поспешно отведенные – слишком воспитанных. Тяжело чувствовать себя в центре внимания прохожих, объектом жалости, сочувствия, скрытой радости: «Слава Богу, что не со мной!» Как вести себя с особыми людьми – будто в ответ на это сегодня попалась запись в «Живом журнале» Дмитрия Маркова: «Позавчера был на турнире по боям без правил в «Крокусе»: у трибун сидел паренек с братом ДЦП-шником. Они перегородили коляской весь проход. И ничего - каждый обходил. Я сидел неподалеку и видел, что никому не было до него дела - никто не пялился, не тыкал пальцем и не пересаживался. И парню было все равно - он ерзал в коляске, болел и махал руками. По мне - так просто образец социальной гармонии без обязательств любви и интереса».

Но это – частный случай. Так бывает, но нередко бывает и по-другому. Читала о том, как девушку на коляске продавщицы пытались не пустить в магазин одежды, аргументируя тем, что «сюда на колясках нельзя». Вообще в Украине, как и в России, вопрос социальной адаптации инвалидов стоит очень остро. И чтобы что-то изменить, начинать надо, как и в любом общем деле, с себя. А еще – с детей. Они легко впитают наше отношение и наш пример.

Отношение к инвалидам, как к прокаженным, всплывает часто именно тогда, когда дело касается детей. Почему-то считают, что ребенок должен бояться психически неполноценных людей, тех, у кого искажена внешность, походка или речь. Помню, как на одном форуме возмущалась мама: ее ребенка с проблемным позвоночником направили в клинику Козявкина, и он оказался там в окружении деток с ДЦП: «Я все понимаю, мне их всех, конечно, жаль, но мой сын их боялся! А если б его потом кошмары мучали по ночам?» Собеседницы – родители «особых» детей не смогли ее переубедить, что отношение к чему-то или кому-то новому, маленький ребенок полностью зеркалит у мамы. И если мама спокойна и внутренне не шарахается от людей, которые выглядят иначе, - будет спокоен и ребенок.

Еще взрослые уверены, что дети обязательно будут дразнить инвалида. И свое неприятие инклюзивного образования большинство мам здоровых деток аргументирует именно заботой об «особом» ребенке: да его же задразнят! Он не приживется! Ему самому будет хуже! Почему бы не предоставить самим детям-инвалидам и их родителям решать, где будет хуже: в школе, где есть вероятность того, что начнут дразнить, или дома, без единого друга-сверстника, в полной изоляции от мира? Более откровенные родители высказывают свои опасения по поводу того, что такой новичок будет сильно отставать по программе и «тянуть» за собой весь класс. Я работала учителем и знаю, что один-единственный ребенок, тянущий вниз класс, - это из области фантастики. И без особых детей двоечников в каждом классе хватает, один отстающий погоды не сделает. К тому же совсем не факт, что ребенок, например с ДЦП, станет отстающим. А по поводу травли… да, дети, когда их много, могут травить кого-то одного, это ни для кого не секрет. Да, велика вероятность того, что они выберут объектом самого слабого. Но коллектив, в котором завелась плесень травли, найдет себе жертву обязательно: не инвалида, так ребенка с лишним весом, или в очках, или стеснительного. Детский коллектив следует за лидером. И будет в классе травля или нет, зависит от того, кто у детей главный и что этому главному нужно. Если классный руководитель – авторитет больший, чем зарвавшийся мальчишка, и главное, учитель действительно хочет хороших отношений – травлю легко задавить в зародыше. Беда, конечно, что далеко не в каждом детском коллективе есть учитель, которого действительно уважают, неравнодушный к происходящему.

 

Помните Мари из романа «Идиот»? Деревенская девушка, которую соблазнил проезжий, ненавидимая всей деревней и собственной матерью. Дети просто олицетворяли эту ненависть, издевались над Мари, пока не вмешался князь Мышкин. «Вся деревня; всё обрушилось опять на Мари: еще пуще стали не любить. […] дети ей проходу не стали давать, дразнили пуще прежнего, грязью кидались; гонят ее, она бежит от них с своею слабою грудью, задохнется, они за ней, кричат, бранятся. Один раз я даже бросился с ними драться. Потом я стал им говорить, говорил каждый день, корда только мог. Они иногда останавливались и слушали, хотя всё еще бранились. Я им рассказал, какая Мари несчастная; […] я от них ничего не таил […]. Они очень любопытно слушали и скоро стали жалеть Мари. Иные, встречаясь с нею, стали ласково с нею здороваться […] Воображаю, как Мари удивлялась. Однажды две девочки достали кушанья и снесли к ней, отдали, пришли и мне сказали. Они говорили, что Мари расплакалась и что они тепер ее очень любят. Скоро и все стали любить ее, а вместе с тем и меня вдруг стали любить».

 

Я пишу так много о детях, потому что толерантны на словах многие родители, но ребенок не может не почувствовать подспудную тревогу, настороженность, враждебность. Дети впитывают от нас отношение ко всему окружающему, первоначально их мир раскрашивается нашими красками: белыми, черными, другими. Стереть потом черное очень трудно… От того, каким вырастим мы новое поколение, зависит, как будет идти социальная адаптация инвалидов в будущем. Известно, что отношение к старикам, детям и инвалидам – показатель здоровья или нездоровья общества. Общество тоже может быть инвалидом с точки зрения нравственности. Толерантность – это уважение к человеку и его правам независимо от того, инвалид он или здоровый, богатый или бедный, украинец или армянин. Дети не рождаются подозрительными, враждебными, высокомерными, такими делаем их мы.

В заключение мне хочется процитировать еще один блог. Автора зовут Катерина, у нее ихтиоз – заболевание, при котором нарушены функции кожных покровов, кожа сухая, темная и шелушится.

 

«2012 год, лето. Мы с дочкой играем в песочнице на детской площадке.

- Ты – человек-ящерица? – после долгого разглядывания моих рук и ног маленький мальчик решается задать вопрос.

- Ага, - я растопыриваю ладони, высовываю язык и шиплю, изображая "ящера". Мальчик хохочет. Его мама тоже не удерживается от облегчённой улыбки. Шутки разряжают обстановку: сразу понятно, что я – не персонаж из кунсткамеры.

- А почему? – мальчик подошёл ближе и взял меня за руку, чтобы рассмотреть.

- А вот так. Все люди – разные.

Я смотрю в серьёзные голубые глаза, и мысленно прошу вселенную, чтобы маленький человек накрепко запомнил эту простую истину.

Кто-то худой, а кто-то толстый.

У кого-то неполный комплект ног, рук, глаз и ушей, - а у кого-то лишние пальцы.

Кто-то ездит на коляске, а кто-то бегает на протезах.

Все люди – разные, и это просто жизнь».

 

Ольга ЛЕВЧЕНКО

www.pomogaem.com.ua

Ви пам'ятаєте, як вперше в житті побачили інваліда? Я - так. Як він виглядав, скільки мені було років - давно забулося, але пам'ятаю мамин напружений шепіт: «Не дивися. Йдемо! Відвернися!» Пам'ятаю свої емоції: така хвороба - це щось заборонене, страшне, бо все невідоме лякає.

Малюкові дозволять дивитися, якщо він вперше побачить чоловіка з довжелезною бородою, іноземців з незрозумілою промовою, але від людини на візку чи на милицях змусять відвернутися.

Я не стану шепотіти своїй дитині: «Не дивись!». Я постараюся тихенько пояснити, що людині може бути неприємно від довгого пильного погляду. Я постараюся, щоб мій голос був спокійним і навіть буденним. А якщо «особлива» людина нас не бачить - не скажу і цього. Тому що в цей момент у дочки в пам'яті друкується образ. А до нього обов'язково кріпиться ярличок, наприклад: «Це такі незвичайні люди». Або інший: «Це такі страшні незрозумілі люди, на яких не можна дивитися». Я знаю, вона не боятиметься, якщо її не лякати. А вже потім, коли вона розбереться зі своїм первинним ярличком, буде розмова про те, чому ці люди особливі, чому непринята пильна увага на вулицях, чому ми їх так рідко бачимо...

А власне, чому? Я щодня зустрічаю на вулиці, в аптеці, супермаркеті мінімум трьох африканців. І не тільки студентів, до речі. Поважних батьків сімейства та дітей-мулатів. А інвалідів - якби недалеко від мене не жив підліток з ДЦП, якого регулярно водять на заняття, - зустрічала б раз-два на місяць.

Думаю, це тому, що покоління родом з СРСР звикло відводити очі від інвалідів. І в прямому, і в переносному сенсі. Не дивитися і не бачити. Тому що в Радянському Союзі «особливих» людей не потрібно було. Потрібен був злагоджений працездатний колектив, рівний лад. А кульгавих, сліпих і розумово відсталих - за паркани, з очей геть. Ті, кого не можна за паркани, сиділи в чотирьох стінах. Багато хто і зараз воліють бувати на людях якомога рідше. Саме тому і заходить мова зараз про соціальної адаптації інвалідів. Особливі люди повинні звикнути з'являтися на вулицях. Ми повинні звикнути бачити їх там, як після розвалу Радянського Союзу звикли бачити обличчя африканців і китайців.

Чому ж зараз ми зустрічаємо їх так рідко? Ну, по-перше, щоб ходити на роботу, потрібно її мати. Я пам'ятаю, з якою гіркотою розповідала мені одна хвора на ДЦП жінка про те, як заводи беруть на роботу подібних їй тільки заради пільг в оподаткуванні, як викидають через непотрібність. Про те, як її не взяли в "АТБ" навіть прибиральницею...

По-друге, у них часто немає фізичної можливості виходити. Уявіть собі інваліда на візку, що живе один в квартирі на п'ятому поверсі без ліфта... Не завжди є друзі, готові часто носити візок і в ньому дорослу людину вгору-вниз по сходах. Тому допомога друзів бережеться для екстрених випадків. Потім, ці самі візки... Якщо ті, що виділяються державою безкоштовно, так на них далеко не виїдеш, хіба що ти Шварцнеггер і гнеш руками підкови. Ну і по чому їхати, нарешті? Йдучи по наших дорогах, і здорова людина може зламати ногу. Як злітати на сходинки без пандуса? На якому транспорті їздити? Як незрячій людині дізнатися, що перед ним відкритий люк, а на світлофорі - червоний? Так-так, з'явилися у нас в Дніпропетровську світлофори, що «говорять». Штук п'ять. Може, я не про всіх знаю - десять. Якраз стільки, скільки в місті перехресть. У мене є один незрячий знайомий. Смілива людина, не любить сидіти вдома. Не раз доводилося йому вибиратися з люка... І тролейбус спеціальний у нас є - куди без проблем може в'їхати візочник. Один тролейбус, «п'ятірка». Схоже, всі візочники живуть на проспекті Кірова та переміщуються виключно в його межах.
Ну, і третє - це погляди. Пильні і довгі погляди невихованих людей - і поспішно відведені - занадто вихованих. Важко відчувати себе в центрі уваги перехожих, об'єктом жалості, співчуття, прихованої радості: «Слава Богу, що не зі мною!» Як вести себе з особливими людьми - ніби у відповідь на це сьогодні попався запис у «Живому журналі» Дмитра Маркова: «Позавчора був на турнірі з боїв без правил у «Крокусі»: біля трибун сидів хлопчина з братом ДЦП-шником. Вони перегородили візком весь прохід. І нічого - кожен обходив. Я сидів неподалік і бачив, що нікому не було до нього діла - ніхто не витріщався, що не тикав пальцем і не пересідав. І хлопцеві було все одно - він совався у візку, вболівав і махав руками. По мені - так просто зразок соціальної гармонії без зобов'язань любові та інтересу».

 

Але це - окремий випадок. Так буває, але нерідко буває й по-іншому. Читала про те, як дівчину на візку продавчині намагалися не пустити в магазин одягу, аргументуючи тим, що «сюди на візках не можна». Взагалі в Україні, як і в Росії, питання соціальної адаптації інвалідів стоїть дуже гостро. І щоб щось змінити, починати треба, як і в будь-якій спільній справі, з себе. А ще - з дітей. Вони легко вберуть наше відношення і наш приклад.

Ставлення до інвалідів, як до прокажених, спливає часто саме тоді, коли справа стосується дітей. Чомусь вважають, що дитина повинна боятися психічно неповноцінних людей, тих, у кого спотворена зовнішність, хода або мова. Пам'ятаю, як на одному форумі обурювалася мама: її дитину з проблемним хребтом направили до клініки Козявкіна, і вона опинилася там в оточенні діток з ДЦП: «Я все розумію, мені їх усіх, звичайно, шкода, але мій син їх боявся! А якщо б його потім кошмари мучили ночами?» Співрозмовниці – батьки «особливих» дітей не змогли її переконати, що ставлення до чогось або когось нового, маленька дитина повністю дзеркалить у мами. І якщо мама спокійна і внутрішньо не сахається від людей, які виглядають інакше, - буде спокійна і дитина.

Ще дорослі впевнені, що діти обов'язково будуть дражнити інваліда. І своє неприйняття інклюзивної освіти більшість мам здорових діток аргументує саме турботою про «особливу» дитину: так його ж задражнять! Він не приживеться! Йому самому буде гірше! Чому б не надати самим дітям-інвалідам та їх батькам вирішувати, де буде гірше: у школі, де є ймовірність того, що почнуть дражнити, або будинку, без єдиного друга-однолітка, в повній ізоляції від світу? Більш відверті батьки висловлюють свої побоювання з приводу того, що такий новачок буде сильно відставати за програмою і «тягнути» за собою весь клас. Я працювала вчителем і знаю, що одна-єдина дитина, тягне вниз клас, - це з області фантастики. І без особливих дітей двієчників у кожному класі вистачає, один погоди не зробить. До того ж зовсім не факт, що дитина, наприклад із ДЦП, стане відстаючим. А з приводу цькування... так, діти, коли їх багато, можуть труїти когось одного, це ні для кого не секрет. Так, велика ймовірність того, що вони виберуть об'єктом самого слабкого. Але колектив, в якому завелася цвіль цькування, знайде собі жертву обов'язково: чи не інваліда, так дитину із зайвою вагою, або в окулярах, або сором'язливого. Дитячий колектив слідує за лідером. І буде в класі цькування чи ні, залежить від того, хто у дітей головний і що цьому головному потрібно. Якщо класний керівник - авторитет більший, ніж зухвалий хлопчисько, і головне, вчитель дійсно хоче хороших відносин - цькування легко задавити в зародку. Біда, звичайно, що далеко не в кожному дитячому колективі є вчитель, якого дійсно поважають, небайдужий до подій.

Пам'ятаєте Марі з роману «Ідіот»? Сільська дівчина, яку спокусив проїжджий, ненависна всім селом і власною матір'ю. Діти просто уособлювали цю ненависть, знущалися над Марі, поки не втрутився князь Мишкін. «Вся деревня; всё обрушилось опять на Мари: еще пуще стали не любить. […] дети ей проходу не стали давать, дразнили пуще прежнего, грязью кидались; гонят ее, она бежит от них с своею слабою грудью, задохнется, они за ней, кричат, бранятся. Один раз я даже бросился с ними драться. Потом я стал им говорить, говорил каждый день, корда только мог. Они иногда останавливались и слушали, хотя всё еще бранились. Я им рассказал, какая Мари несчастная; […] я от них ничего не таил […]. Они очень любопытно слушали и скоро стали жалеть Мари. Иные, встречаясь с нею, стали ласково с нею здороваться […] Воображаю, как Мари удивлялась. Однажды две девочки достали кушанья и снесли к ней, отдали, пришли и мне сказали. Они говорили, что Мари расплакалась и что они тепер ее очень любят. Скоро и все стали любить ее, а вместе с тем и меня вдруг стали любить».

Я пишу так багато про дітей, бо толерантні на словах багато хто з батьків, але дитина не може не відчути підспудно тривогу, настороженість, ворожість. Діти вбирають від нас ставлення до всього навколишнього, спочатку їх світ розфарбовується нашими фарбами: білими, чорними, іншими. Стерти потім чорне дуже важко... Від того, яким виростимо ми нове покоління, залежить, як буде йти соціальна адаптація інвалідів в майбутньому. Відомо, що ставлення до людей похилого віку, дітям та інвалідам - ​​показник здоров'я або нездоров'я суспільства. Суспільство теж може бути інвалідом з точки зору моральності. Толерантність - це повага до людини та її прав незалежно від того, інвалід він чи здоровий, багатий чи бідний, українець чи турок. Діти не народжуються підозрілими, ворожими, зарозумілими, такими робимо їх ми.

На закінчення мені хочеться процитувати ще один блог. Автора звати Катерина, у неї іхтіоз - захворювання, при якому порушені функції шкірних покривів, шкіра суха, темна і лущиться.

«2012 рік, літо. Ми з донькою граємо в пісочниці на дитячому майданчику.

- Ти - людина-ящірка? - Після довгого розглядання моїх рук і ніг маленький хлопчик вирішується задати запитання.

- Ага, - я розчепірюю долоні, висовують якик і шиплю, зображуючи "ящірку". Хлопчик регоче. Його мама теж не втримується від полегшеної посмішки.

Жарти розряджають обстановку: відразу зрозуміло, що я - не персонаж з кунсткамери.

- А чому? - Хлопчик підійшов ближче і взяв мене за руку, щоб розглянути.

- А ось так. Всі люди - різні.

Я дивлюся в серйозні блакитні очі, і подумки прошу Всесвіт, щоб маленька людина міцно запам'ятала цю просту істину.

Хтось худий, а хтось товстий.

У когось неповний комплект ніг, рук, очей і вух, - а у когось зайві пальці.

Хтось їздить на візку, а хтось бігає на протезах.

Всі люди - різні, і це просто життя».

 

Ольга ЛЕВЧЕНКО

www.pomogaem.com.ua

 


Залиште свій коментар