Подаруйте дитині сім'ю

Подаруйте дитині сім'ю

 

Мы - приемная семья Федько, главой которой являюсь я, Николай Васильевич. Вместе с моей второй половинкой, верным другом, помощником, хранительницей очага и любимой женой, Светланой Витальевной, мы живем в г. Апостолово Днепропетровской области.

 

 

Мы воспитали и выпустили во взрослую жизнь двух родных детей: дочь и сына. Остался с нами самый младший, третий ребенок, Дима, который в скором времени тоже уедет учиться. Представляю, и сразу подкрадываются тоска, грусть и одиночество…

В молодости хотели иметь много детей, но не сложилось... У нас тогда на это не было времени: получали по второму высшему образованию. Учился в военно–инженерной академии в Москве, потом – частые командировки за границу. Вернулся, а тут развал СССР. Всё пришлось начинать заново. А когда обустроили быт, дети уже заканчивали школу.

Летом 2012 г. я поехал в Кривой Рог к дочери в гости. И там зашел по пути на рынок «Юбилейный», чтобы купить гостинцев. У подземного перехода я приметил меленького паренька, стоящего на ступеньках. Он застенчиво держал обрывок картонной коробки, на которой корявым почерком было нацарапано: «КУШАТЬ ХОЧУ!!». Я подошел к нему, познакомился, спросил, где папа и мама. Но он не успел ответить. Подошел наряд патрульно–постовой службы и забрал пацаненка в отделение милиции. Я не поленился, и поехал за ними. Там я всё выяснил об этом пареньке: как зовут, почему он просит еду. Узнал и о том, что его отправляют в приют № 2 (в Заречном микрорайоне), и что у него нет мамы, а папа сошелся с другой женщиной, которая его и выгнала из дому, чтоб не объедал. Я повергся в ужас, что на пороге ХХІ век, а тут такое! Я был в шоке, и целую неделю ходил под впечатлением, конечно же, обо всем рассказал жене. Мы стали ездить проведывать Павлика в приют.

Так сама собою и родилась идея забрать его к себе. После прохождения обучения для кандидатов в приемные родители и родители–воспитатели мы оформили все документы, и 22 октября 2012 года Паша Байбара стал жить с нами. Ему тогда было полных одиннадцать лет. В тот день, когда мы забирали его из приюта, была теплая солнечная погода, дети играли на улице. Паша подошел к своим друзьям, подарил подарки, попрощался и сел в машину. Я включил зажигание и медленно тронулся. И тут за нашей машиной погнался маленький светловолосый мальчик, и стал кричать со слезами на глазах: «ЗАБЕРИТЕ И МЕНЯ!» Он бежал до самых ворот, отбиваясь от воспитателей.

Трудностей особых с Пашей у нас не возникало. Он очень покладистый ребенок, любит делать работу по дому. Была всего одна проблема - это английский язык. Оказывается, в школе ему не преподавали. Мы начали с английского алфавита. Сейчас у Паши в школе полный порядок. Оценки по всем предметам девять и десять баллов.

Выяснилось, у Паши была мечта – приготовить и съесть индейку на Рождество, как в американских фильмах. Было принято решение, что мы обязательно весной приобретем индюшек.

 

Через некоторое время мы стали расспрашивать у Паши о том мальчике, который бежал за нами в приюте. Оказалось, что у него нет папы, а мама потерялась вообще. На семейном совете было принято решения забрать к нам и Саву, так звали того мальчугана. Нам вместе будет веселее. Но забрать его сразу не удалось. У Савы не было свидетельства о рождении. После того, как был сформирован пакет документов, мы всей семьей поехали в приют и забрали Саву Червякова (2002 г.р.). С января 2013 года он живет с нами.

Саве у нас понравилось. У них с Пашей своя комната, свой телевизор, свой планшет. А трудности с учебой мы преодолеем!

Оказалось, что тот, кто не вникал в проблему детей-сирот, никоим образом не сможет понять глубину их душевных травм, жизненных разочарований. Нас с женой зацепило за душу и назад никак не отпускает. Мы полны сил и желания воспитать еще ни одного ребенка, который нуждается в нашей поддержке и любви. Возможно, помогает наше с супругой педагогическое образование. Готовы взять к себе еще детей столько, сколько позволит жилая площадь.

Однажды раздался звонок со службы по делам детей. Нам сообщили, что мальчик десяти лет нуждается в устройстве в семью. Его мама вернулась из Киева, где она проходила лечение, но результаты неутешительны. У нее злокачественная опухоль, которая уже не поддается лечению. Женщина со слезами на глазах отдала парнишку в приют. Вопрос о Лёне в нашей семье долго не обсуждался. Все хором согласились на то, чтобы Леня Умрихин стал нашим полноправным членом семьи. Так и случилось. С июня этого года у нас появился еще один сыночек, а у ребят еще один братишка.

Может, наша история тоже поможет кому-то определиться с выбором. Хочу обратиться к семьям, которых все еще терзают сомнения брать или не брать. Надо брать ребенка однозначно! И какие бы трудности Вам бы не пришлось преодолевать, как бы там ни было, поверьте, ребенку с Вами будет лучше, чем в детском доме!

 

Приемный папа

Федько Николай Васильевич

www.pomogaem.com.ua

Ми виховали і випустили у доросле життя двох рідних дітей: доньку і сина. Залишився з нами наймолодший, Діма, який незабаром теж поїде вчитися. Уявляю, і відразу підкрадаються туга, смуток і самотність...

У молодості хотіли мати багато дітей, але не склалося... У нас тоді на це не було часу: отримували по другій вищій освіті. Я навчався у військово-інженерної академії в Москві, потім - часті відрядження за кордон. Повернувся, а тут розвал СРСР. Все довелося починати заново. А коли облаштували побут, діти вже закінчували школу. Влітку 2012 р. я поїхав у Кривий Ріг до доньки в гості. І там зайшов по дорозі на ринок «Ювілейний», щоб купити гостинців. Біля підземного переходу я помітив меленького хлопчину, який стояв на сходинках. Він соромливо тримав шматокк картонної коробки, на якому нерівним почерком було нашкрябано: «Хочу їсти!». Я підійшов до нього, познайомився й запитав де його тато і мама. Але він не встиг відповісти. Підійшов наряд патрульно-постової служби і забрав хлопчика у відділення міліції. Я не полінився і поїхав за ними. Там я з'ясував все про цього хлопчину, і як його звуть, і чому він просить їжу. Дізнався і про те, що його відправляють до притулку № 2 (в Зарічному мікрорайоні), і що у нього немає мами, а тато зійшовся з іншою жінкою, і та його вигнала з дому, щоб не об'їдав. Я був збентежений та вражений, що на порозі ХХІ століття, а тут таке! Я був в шоці, і цілий тиждень ходив під враженням, звичайно ж, про все розповів дружині. Ми стали їздити провідувати Павла до притулку.

Так сама собою і народилася ідея забрати його до себе. Після проходження навчання для кандидатів у прийомні батьки та батьки-вихователі ми оформили всі документи, і 22 жовтня 2012 Паша Байбара став жити з нами. Йому тоді було повних одинадцять років. У той день, коли ми забирали хлопця з притулку, була сонячна тепла погода, діти гралися на вулиці. Паша підійшов до своїх друзів, подарував подарунки, попрощався і сів у машину. Я завів автомобіль і повільно рушив. І тут за нашою машиною погнався маленький світловолосий хлопчик, який кричав зі сльозами на очах: «ЗАБЕРІТЬ І МЕНЕ!». Він біг до самих воріт, відбиваючись від вихователів.

Труднощів особливих з Пашею у нас не виникало. Він дуже поступлива дитина, любить виконувати домашню роботу. Була одна проблема - англійська мова. Виявляється, в школі її не викладали. Ми почали з алфавіту. Зараз у Паші в школі повний порядок. Оцінки з усіх предметів дев'ять і десять балів.

З’ясувалося, що у Паші була мрія - приготувати і з'їсти індичку на Різдво, як в американських фільмах. Було прийнято рішення, що ми обов'язково навесні придбаємо індичат.

Через деякий час ми стали розпитувати у Паші про того хлопчика, який біг за нами в притулку. Виявилося, що у нього немає тата, а мама загубилася взагалі. На сімейній раді було прийнято рішення забрати до нас Саву, так звали того хлопчика. Нам разом буде веселіше. Але забрати його відразу не вдалося. У Сави не було свідоцтва про народження. Після того, як був сформований пакет документів, ми всією родиною поїхали до притулку і забрали Саву Червякова (2002 р.н.). З січня 2013 роки він живе з нами. Саві у нас сподобалося. У них з Пашею своя кімната, свій телевізор, свій планшет. А труднощі з навчанням ми подолаємо!

Одного разу нам зателефонували зі служби у справах дітей. Нам повідомили, що хлопчик десяти років потребує влаштування в сім'ю. Його мама повернулася з Києва, де проходила лікування, але результати невтішні. У неї злоякісна пухлина, яка вже не піддається лікуванню. Жінка зі слізьми на очах віддала хлопчину до притулку. Питання про Льоню в нашій сім'ї довго не обговорювалося. Усі одноголосно погодилися на те, щоб Льоня Умрихін став нашим повноправним членом сім'ї. Так і сталося. З червня цього року у нас з'явився ще один синочок, а у хлопців ще один брат.

Хотілось би висловити думку про те, що хто не вникав у проблему дітей-сиріт, жодним чином не зможе зрозуміти глибину їх душевних травм, життєвих розчарувань. Нас з дружиною зачепило за душу і назад не відпускає. Ми сповнені сил і бажання виховати ще не одну дитину, яка потребуватиме нашої підтримки і любові. Можливо, нам з дружиною допомагає педагогічна освіта. Готові взяти до себе ще дітей, стільки скільки дозволить житлова площа.

Сподіваюся, наша історія теж допоможе комусь визначитися з вибором. Хочу звернутися до сімей, яких все ще охоплюють сумніви, брати, чи не брати дитину з державного закладу. Треба брати дитину однозначно! І які б труднощі Вам не довелося долати, як би там не було, повірте, дитині з Вами буде краще, ніж у дитячому будинку!

Прийомний батько

Федько Микола Васильович