За дверима

Детская реанимация. Место, где аппаратура отсчитывает пульс, давление и
минуты. Для кого-то самые страшные и тяжелые минуты, а для кого и последние.
Место, где борются за жизнь еще не успевших пожить. Святая святых больницы.
Слово «реанимация» звучит для нас почти так же, как «операционная». И с
операционной реанимация сходна тем, что дверь первой и второй разделяет детей и
их родителей. В операционной – на часы. В реанимации – на долгие дни и недели.
И неделями мамы живут за этой дверью, и надежда сменяет отчаяние, а отчаяние
надежду.
«Моя Машенька лежала в отделении токсикологии «Охматдета» и 4,5 недели нас
к ней не пускали. Пустили, когда со слов завотделения она стала «эмоционально
истощена и не проявляла желания жить». Эта железная дверь отделения - самый
страшный кошмар моей жизни».
«Как я унижалась, чтобы посмотреть на ребенка, кого я только не
задействовала, чтобы увидеть Никиту. Моя родная сестра (она врач) на коленях
перед начмедом стояла. Руководство больницы вело себя со мной грубо, резко. У
них для отказа был только один аргумент. «Не положено пускать родителей в
реанимацию!»
Чувства этих двух мам, украинской и русской, наверное, испытывали все, чей
ребенок оказывался в реанимации. Мало кто делает попытки прорваться туда. А
между тем из всех медицинских манипуляций только оперативное вмешательство и
реанимационные мероприятия (подключение аппарата ИВЛ, дефибрилляция и т.д.) могут быть основанием
для того, чтобы родственники больного ребенка покинули помещение.
Ст.64 «Основ законодательства Украины о здравоохранении» гласит: «При
стационарном лечении детей в возрасте до шести лет, а также тяжелобольных детей
старшего возраста, нуждающихся по заключению врачей в материнском уходе, матери
или другим членам семьи предоставляется возможность находиться с ребенком в
лечебном учреждении с обеспечением бесплатного питания и условий для
проживания».
В ратифицированной Украиной Международной конвенции о правах ребенка
говорится: «Государства-участники обеспечивают, чтобы ребенок не разлучался со
своими родителями вопреки их желанию, за исключением тех случаев, когда
компетентные органы, согласно судебному решению... определяют, что такое
разлучение необходимо».
То есть законодательство утверждает, что дверь реанимации захлопывается перед родителями
совершенно безосновательно. Вывозя детей на лечение за рубеж, украинские
родители с удивлением узнают, что допуск в реанимацию в течение дня или даже
круглосуточный обеспечен для них в Германии, Англии, Израиле, США. Психологический
контакт ребенка с матерью считается важным фактором, влияющим на выздоровление.
Кроме того, посетители «с улицы» приносят с собой бактерии, вступающие в борьбу
с «госпитальной» флорой, устойчивой к антибиотикам, и это повышает
эффективность антибиотикотерапии. Так что строгий санитарный режим,
оказывается, вовсе не то, что нужно пациентам реанимации.
Почему же в Украине их близких родственников туда не пускают? «Условия
наших реанимаций не позволяют допускать туда посетителей», – таков ответ начмеда
детской онкологии Татьяны Александровны.
По голосу Татьяны Александровны ясно, что ей не очень-то хочется
говорить на эту тему. «Вот мы были в США на экскурсии в реанимации – там совсем
другое дело, - продолжает она. - У каждого больного отдельная палата, в которой
работают камеры слежения, и все больные на глазах у персонала. А в палате за
ширмой – кровать для мамы. Если же разрешить кому-нибудь навещать ребенка в
реанимации, где одно помещение на всех, – будут нарушены права других
пациентов!»
Сергей Иванович, детский врач-онколог одной из украинских больниц, отвечает
мне вопросом на вопрос: «А зачем родственникам там находиться? В реанимацию
дети попадают в тяжелом, чаще всего бессознательном состоянии. Они стоят между
жизнью и смертью. А мамы тут в большинстве случаев не помогают, а вредят.
Представьте себе, что испытывает мама, наблюдая своего ребенка, у которого
происходит остановка сердца. Страх, панику, правда? Врач действует
хладнокровно, руководствуется здравым расчетом. А мама будет хватать врача за
рукав, задавать вопросы, падать в обморок. Как она отреагирует, если
потребуется «стрелять» - так врачи называют дефибрилляцию? Потребуется еще
персонал, чтобы оказать помощь маме. А у нас дежурит всего два врача порой на
12 больных, из которых 8 на ИВЛ.
С другой стороны, посетители в реанимации – это вытеснение больничной
микрофлоры, что довольно важно. Потом, говорят еще о психологическом контакте
матери и ребенка… Это все хорошо, но в целом я считаю, что реанимация – не то
отделение, где должно быть постоянное пребывание родных. Такого, наверное, нет
нигде в мире».
О.Л.: «А как обстоит дело с ситуациями, когда ребенок находится в
реанимации в сознании? Если, к примеру, ему 2-3 года? Каково ему там одному?»
С.И.: «Такого практически не бывает. Он или без сознания, или находится в
состоянии медицинского сна».
О.Л.: «Я слышала, что бывают тяжелые болезни, когда отказывают легкие, но
на аппарате ИВЛ человек еще может прожить недели и месяцы».
С.И.: «Да, такое действительно случается. Дело в том, что в этом случае
больные вовсе не должны находиться в реанимации. У нас они живут там только
потому, что аппарат ИВЛ по причинам материального порядка невозможно поставить
ни в обычном отделении, ни дома у пациента. Недавно для мальчика, лежавшего в
нашем отделении, собирали деньги на ИВЛ, чтобы выписать его домой… Не успели».
О.Л.: «То есть у вас родных в реанимацию не пускают совсем?»
С.И.: «Нет, почему, пускают в исключительных случаях… Это решается
индивидуально».
О.Л.: «Но ведь в развитых странах посетители в реанимации – это норма?»
С.И.: «Видите ли, я считаю, что наше общество до этого просто не доросло.
Мамы у нас очень разные… Вот сейчас родителям разрешили ложиться вместе с
детьми в обычное, не реанимационное отделение. И часто мы наблюдаем такую
картину: ребенок бегает по коридорам, предоставленный сам себе, а мама спит на
его кровати. Некоторые мамы отлучаются от детей попить пивка и покурить. Или,
например, пустили бы вы в реанимацию к 9-месячному ребенку маму, которая
ударила его по голове цветочным горшком, что привело к черепно-мозговой травме?»
Доктор долго рассуждает о незрелом украинском обществе. Он рассказывает о
крупной автокатастрофе, свидетелем которой был недавно: «Знаете, что делали 90%
прохожих? Они снимали происходящее на
мобильные телефоны!» Упоминает об инклюзивном образовании для детей-инвалидов:
«Что можно говорить о наших людях, если взрослая, умная, образованная женщина
заявляет: «Мой ребенок не будет учиться в одном классе с дауном!» Прощаясь, он
просит не упоминать его фамилии: «Я ведь говорил с вами не только как врач,
специалист, но и как отец ребенка-тяжелого инвалида…»
Я глубоко сочувствую Сергею Ивановичу (имя, конечно, изменено). Но права
мам тяжелобольных детей, оторванных от своих чад в самые тяжелые дни, волнуют
меня не меньше, чем права детей-инвалидов, которым отказывают в образовании.
И хочется провести параллель между двумя ситуациями. Когда учительница
говорит маме особого ребенка: «Как же я могу взять его в свой класс? У меня
здесь 30 здоровых. А ваш будет вставать, выкрикивать с места, срывать урок. Ему
придется по 10 раз все повторять. Он будет тормозить учебный процесс! Нет уж,
извините, я так не смогу выполнять свой профессиональный долг».
По сути то же говорят родителям врачи: «Вы будете мешать! Вы можете упасть
в обморок. Нам придется отвечать на ваши вопросы. Нет, посидите-ка за дверью».
Доктор, конечно, прав. Украинцам далеко до европейской толерантности. Но
пеняя на общество, делаем ли мы сами все от нас зависящее, чтобы это общество
стало лучше?
В Днепропетровске, как и везде в Украине и России, мама может иногда
попасть в реанимацию к ребенку минут на 15, договорившись с руководством в
индивидуальном порядке. Индивидуальный порядок обычно означает угрозы и
давление со стороны родителей, либо слезы и мольбы. Те, кто не может себе
позволить скандалить или умолять, остаются за дверью.
Сергей Иванович вместе со многими врачами и больными, убежден, что везде
так же, как в нашей стране, удобство докторов ставится превыше конституционных
прав пациентов. И причины такого предпочтения ясны: действительно, если в наше
реанимационное отделение с 12-ю тяжелобольными детьми и двумя врачами, где нет
ни лишней койки, ни даже стула, пустить 12 родителей – врачам придется туго. А
ведь их ошибка может стоить очень дорого. И вывод делается одинаковый и
врачами, и родителями: уж лучше перетерпеть, перестрадать за дверью. Даже если
это последние дни жизни дорогого существа, и нет ничего важнее, чем быть рядом
с ним…
Только вот наши европейские соседи приняли другое решение: изменить
внутрибольничные порядки так, чтобы и волки были сыты, и овцы целы. Чтобы мамы
были вместе с детьми и при этом врачи могли спокойно делать свое дело.
Да, мамы бывают разные. (Продолжая сравнение с учителями,
хочется сказать, что и дети бывают разные. Они могут хамить, манипулировать,
быть жестокими. Что не дает учителю ни малейшего права не пустить их на урок).
Но ведь, чтобы обезвредить неадекватных родителей, можно установить дисциплинарный
регламент и требовать его соблюдения.
К сожалению, контакт врачей и пациентов в Украине вообще затруднен.
Говорить с тяжелобольными и их родственниками – непростое искусство. И врачей
на Западе этому умению обучают. Навыки общения с пациентами и их родными составляют
там добрые 10% университетской программы. В наших вузах этому почти не учат. На
Западе в больницах есть ставка психолога, который поможет в затруднительной
ситуации и врачу, и больному, и родственнику. В наших медицинских учреждениях о
таком пока мечтать не приходится.
Конечно, чтобы соблюдать права мам, разлученных с детьми в больнице, нужно
что-то реорганизовать в системе. И думаю, отдельные палаты строить совсем
необязательно. В том же Израиле, в одной
из клиник, где побывала украинская мама с ребенком, реанимация представляет
собой одно помещение с несколькими больными. У каждой кровати – стул для
родителя. Видно, неважно там пекутся о правах детей…
В заключение хочется привести слова доктора Е. О.
Комаровского, в прошлом реаниматолога с многолетним стажем: «Пребывание
родителей в реанимационных отделениях может быть и возможно, и целесообразно.
Для этого должны быть осуществлены некие действия организационного
характера. Подобные действия должно осуществлять государство. Но ему
(государству) пока не до нас».
Ольга ЛЕВЧЕНКО
www.pomogaem.com.ua

Дитяча реанімація.
Місце, де апаратура відраховує пульс, тиск і хвилини. Для когось найстрашніші і
важкі хвилини, а для кого і останні. Місце, де борються за життя ті, хто ще не
встиг пожити. Свята святих лікарні. Слово «реанімація» звучить для нас майже
так само, як «операційна». І з операційною реанімація схожа тим, що двері
першої та другої розділяють
дітей та їх батьків. В операційній - на години. У реанімації - на довгі дні та тижні. І тижнями мами живуть за цими
дверима, і надія змінює відчай, а відчай надію.
«Моя Машенька лежала
у відділенні токсикології «Охматдиту» і 4,5 тижня нас до неї не пускали.
Пустили, коли зі слів заввідділу вона стала «емоційно виснажена і не проявляла
бажання жити». Ці
залізні
двері відділення - найстрашніший кошмар мого життя» .
«Як я принижувалася,
щоб подивитися на дитину, кого я тільки не задіяла, щоб побачити Микиту. Моя
рідна сестра (вона лікар) на колінах перед начмедом стояла. Керівництво лікарні
вело себе зі мною грубо, різко. У них для відмови був тільки один аргумент. «Не
дозволяється пускати батьків в
реанімацію!»
Почуття цих двох мам,
української та російської, напевно, відчували всі, чия дитина опинявся в
реанімації. Мало хто робить спроби прорватися туди. А між тим з усіх медичних
маніпуляцій тільки оперативне втручання і реанімаційні заходи (підключення
апарату ШВЛ, дефібриляція і т.д.) можуть бути підставою для того, щоб родичі
хворої дитини залишили приміщення.
Ст.64 «Основ
законодавства України про охорону здоров'я» говорить: «При стаціонарному
лікуванні дітей віком до шести років, а також тяжкохворих дітей старшого віку,
які потребують за висновком лікарів материнського догляду, матері або іншим
членам сім'ї надається можливість перебувати з дитиною в лікувальному закладі
із забезпеченням безплатного харчування і умов для проживання».
У ратифікованій Україною Міжнародній конвенції про права дитини йдеться: «Держави-учасниці забезпечують,
щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком тих
випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням... визначають, що
таке розлучення необхідне».
Тобто законодавство
стверджує, що двері реанімації зачиняються перед батьками абсолютно
безпідставно. Вивозячи дітей на лікування за кордон, українські батьки з
подивом дізнаються, що допуск до реанімації протягом дня або навіть цілодобовий
забезпечений для них у Німеччині, Англії, Ізраїлі, США. Психологічний контакт дитини з
матір'ю вважається важливим фактором, що впливає на одужання. Крім того, відвідувачі
«з вулиці» приносять з собою бактерії, котрі вступають у боротьбу з «госпітальною» флорою, стійкою до антибіотиків, і це
підвищує ефективність антибіотикотерапії. Так що суворий санітарний режим, виявляється,
зовсім не те, що потрібно пацієнтам реанімації.
Чому ж в Україні їх
близьких родичів туди не пускають? «Умови наших реанімацій не дозволяють
допускати туди відвідувачів», - така відповідь начмеда дитячої онкології Тетяни
Олександрівни. По голосу Тетяни Олександрівни ясно, що їй не дуже хочеться
говорити на цю тему. «Ось ми були в США на екскурсії в реанімації - там зовсім
інша справа, - продовжує вона. - У кожного хворого окрема палата, в якій
працюють камери стеження, і всі хворі на очах у персоналу. А в палаті за ширмою
- ліжко для мами. Якщо ж дозволити кому-небудь відвідувати дитину в реанімації,
де одне приміщення на всіх, - будуть порушені права інших пацієнтів!»

Сергій Іванович,
дитячий лікар -онколог одній з українських лікарень, відповідає мені запитанням
на запитання: «А навіщо родичам там перебувати? У реанімацію діти потрапляють у
важкому, найчастіше несвідомому стані. Вони стоять між життям і смертю. А мами
тут в більшості випадків не допомагають, а шкодять. Уявіть собі, що відчуває
мама, спостерігаючи за
своєю
дитиною,
у якої
відбувається зупинка серця. Страх, паніка,
правда? Лікар діє холоднокровно, керується здоровим розрахунком. А мама буде смикати лікаря за рукав, задавати
питання, непритомніти. Як вона відреагує, якщо буде потрібно «стріляти» - так
лікарі називають дефібриляцію? Буде потрібно ще персонал, щоб надати допомогу
мамі . А у нас чергує всього два лікаря деколи на 12 хворих, з яких 8 на ШВЛ.
З іншого боку,
відвідувачі в реанімації - це витіснення лікарняної мікрофлори, що досить
важливо. Потім, кажуть ще про психологічний контакті матері і дитини... Це все
добре, але в цілому я вважаю, що реанімація - не те відділення, де має бути
постійне перебування рідних. Такого, напевно, немає ніде у світі».
О.Л.: «А як йде
справа з ситуаціями, коли дитина знаходиться в реанімації у свідомості? Якщо,
приміром, йому 2-3 роки? Як йому там самому?»
С.І.: «Такого
практично не буває. Він або без свідомості, або знаходиться в стані медичного
сну» .
О.Л.: «Я чула, що бувають
важкі хвороби, коли відмовляють легені, але на апараті ШВЛ людина ще може
прожити тижні і місяці».
С.І.: «Так, таке
дійсно трапляється. Справа в тому, що в цьому випадку хворі зовсім не повинні
перебувати в реанімації. У нас вони живуть там тільки тому, що апарат ШВЛ з
причин матеріального порядку неможливо поставити ні в звичайному відділенні, ні
вдома у пацієнта. Нещодавно для хлопчика, що лежав у нашому відділенні, збирали
гроші на ШВЛ, щоб виписати його додому... Не встигли».
О.Л.: «Тобто у вас
рідних в реанімацію не пускають зовсім? »
С.І.: « Ні, чому,
пускають у виняткових випадках... Це вирішується індивідуально».
О.Л.: «Але ж у
розвинених країнах відвідувачі в реанімації - це норма? »
С.І.: «Я вважаю, що наше суспільство до цього
просто не доросло. Мами у нас дуже різні... Ось зараз батькам дозволили лягати
разом з дітьми в звичайне не
реанімаційне відділення. І часто ми спостерігаємо таку картину: дитина сама собі бігає коридорами, а мама спить на його ліжку. Деякі
мами відлучаються від дітей попити пивка і покурити. Або, наприклад, пустили б
ви в реанімацію до 9-місячної
дитині маму, яка вдарила його по голові квітковим горщиком, що призвело до
черепно-мозковій травми?»
Лікар довго розмірковує про незріле українське суспільство. Він розповідає
про велику автокатастрофу, свідком якої був нещодавно: «Знаєте, що робили 90 %
перехожих? Вони знімали те, що відбувається на мобільні телефони!» Згадує про
інклюзивну освіту для дітей-інвалідів: «Що можна говорити про наших людей, якщо
доросла, розумна, з освітою жінка заявляє: «Моя дитина не вчитиметься в одному
класі з дауном!» Прощаючись, він просить не згадувати
його прізвища: «Я ж говорив з вами не тільки як лікар, фахівець, але і як
батько дитини - важкого інваліда...»
Я глибоко співчуваю
Сергію Івановичу (ім'я, звичайно, змінене). Але права мам важкохворих дітей,
відірваних від своїх чад у найважчі дні, хвилюють мене не менше, ніж права
дітей-інвалідів, яким відмовляють в освіті.
І хочеться провести
паралель між двома ситуаціями. Коли вчителька каже мамі особливої дитини: «Як же я можу взяти його у
свій клас? У мене тут 30 здорових. А ваш буде вставати, викрикувати з місця,
зривати урок. Йому доведеться по 10 раз все повторювати. Він буде гальмувати
навчальний процес! Ні вже, вибачте, я так не зможу виконувати свій професійний
обов'язок».
По суті те ж кажуть батькам лікарі: «Ви будете
заважати! Ви можете втратити свідомість. Нам доведеться відповідати на ваші
запитання. Ні, посидьте за дверима».
Лікар, звичайно, правий. Українцям далеко до європейської
толерантності. Але нарікаючи на суспільство, чи робимо ми самі все від нас
залежне, щоб це суспільство стало краще?
У Дніпропетровську,
як і скрізь в Україні та Росії, мама може іноді потрапити в реанімацію до
дитини хвилин на 15, домовившись з керівництвом в індивідуальному порядку.
Індивідуальний порядок зазвичай означає загрози і тиск з боку батьків, або
сльози і благання. Ті , хто не може собі дозволити скандалити або благати,
залишаються за дверима.
Сергій Іванович разом
з багатьма лікарями і хворими, переконаний, що скрізь так само, як у нашій
країні, зручність докторів ставиться понад конституційних прав пацієнтів. І
причини такої переваги зрозумілі: дійсно, якщо в наш реанімаційне відділення з
12-ма важкохворими дітьми і двома лікарями, де немає ні зайвого ліжка, ні навіть стільця, пустити 12
батьків - лікарям доведеться туго. Адже їх помилка може коштувати дуже дорого.
І висновок робиться однаковий і лікарями, і батьками: вже краще перетерпіти,
перестраждати за дверима. Навіть якщо це останні дні життя дорогої людини, і немає нічого важливішого, ніж
бути поруч з нею...
Тільки от наші
європейські сусіди прийняли інше рішення: змінити внутрішньолікарняні порядки
так, щоб і вовки були ситі, і вівці цілі. Щоб мами були разом з дітьми і при
цьому лікарі могли спокійно робити свою справу. Так, мами бувають різні. (Продовжуючи
порівняння з вчителями, хочеться сказати, що і діти бувають різні. Вони можуть
грубіянити, маніпулювати, бути жорстокими. Що не дає вчителю ні найменшого
права не пустити їх на урок). Але ж, щоб знешкодити неадекватних батьків, можна
встановити дисциплінарний регламент і вимагати його дотримання.
На жаль, контакт
лікарів і пацієнтів в Україні взагалі складний. Говорити з важкохворими та їх родичами -
непросте мистецтво. І лікарів на Заході цьому вмінню навчають. Навички
спілкування з пацієнтами та їх рідними становлять там добрі 10% університетської
програми. У наших вузах цьому майже не вчать. На Заході в лікарнях є ставка
психолога, який допоможе в скрутній ситуації і лікарю, і хворому, і родичу. У
наших медичних установах про таке поки мріяти не доводиться.
Звичайно, щоб дотримуватися
прав мам, розлучених з дітьми в лікарні, потрібно щось реорганізувати в
системі. І думаю, окремі палати будувати зовсім необов'язково. У тому ж Ізраїлі,
в одній з клінік, де побувала українська мама з дитиною, реанімація являє собою
одне приміщення з декількома хворими. Біля
кожного ліжка - стілець для мами або тата. Видно, не дуже там печуться про права дітей...
На закінчення
хочеться навести слова доктора Є. О. Комаровського, минулого реаніматолога з
багаторічним стажем: «Перебування батьків у реанімаційних відділеннях може бути
і можливо, і доцільно. Для цього повинні бути здійснені певні дії організаційного характеру.
Подібні дії має здійснювати держава. Але їй
(державі) поки не до нас».
Ольга ЛЕВЧЕНКО
www.pomogaem.com.ua