Окно в мир

«Громадянське суспільство - це коли не буває чужих дітей і чужого лиха»

Толе пять лет, всю свою жизнь он пролежал в кроватке с металлической решеткой. У него ДЦП. Он может двигать руками и ногами, но вставать и сидеть не может. У него большой живот, а все остальное очень тонкое и хрупкое. Одна наша медсестра говорит, что он похож на крылья ангела. Я не знаю, какие крылья у ангела, и не знаю, где она видела эти крылья, но ее сравнение мне нравится.

А еще Толя слепой. И он все время тычет пальцем в свой невидящий глаз — до боли и крика. Медсестра говорит, что это такая форма психического расстройства. Толя не разговаривает, а только мычит и кричит. Нет, не так. Обычно он молчит. Если в боксе тишина, значит, у Толи все нормально. Если ему что-то не нравится, он стонет. А если чем-то возмущен, то кричит. «Все нормально» — это когда его никто не трогает. Но не трогать нельзя. Ребенка надо вымыть, переодеть, покормить. От любого прикосновения Толя начинает недовольно мычать. Если начинают раздевать, то кричит, а когда вынимают из кровати и несут купать, он уже заходится в крике.

Я его боялась. Старалась обходить этот бокс. Я не знала, что с ним делать.

Первое время я ходила только к здоровым детям. То есть к относительно здоровым. Я понимала, что им нужно и что я могу сделать. Искупать, накормить, поиграть, почитать. Если ребенок встает — поводить его по боксу, чтобы он ножки разрабатывал. А если он ходит, то просто спустить на пол — и пусть ходит, пока я занята в боксе. В детских больницах Москвы нет специальных ставок нянечек для детей-отказников, а медсестры не успевают ухаживать за детьми так, как это необходимо.

Для полуторагодовалого ребенка, умеющего ходить, жить круглые сутки в кровати за решеткой — ад. Ксюша в больнице уже четвертый месяц. На ее этаж я попала примерно через пару недель после ее поступления. К этому времени она привыкла послушно стоять целыми днями в своей кровати, прислонясь лбом к стеклянной стене бокса, и смотреть на проходящих по коридору людей. Я надела на нее туфли — и девочка, которая две недели молчала, сказала: «Гулять». Она «гуляла» часа полтора, пока мы купали остальных детей и кормили их ужином — кого из ложки, кого из бутылки. А потом пришло время нам уходить, и Ксюша оказалась снова за решеткой. И из-за нее кричала это свое «гулять», топала ногами, тянула к нам руки.

— Вот зря вы,— сказала медсестра.— Не надо ее пускать на пол.

Я тогда ушла расстроенной. А потом стала приходить к ней пораньше и проводить в этом боксе больше времени, чтобы она могла гулять подольше. Она все равно плакала, когда я уходила, но я придумала, как быть. Примерно за полчаса до ухода я доставала книжку, начинала читать и потихоньку усаживала ее обратно в кроватку. Она отвлекалась на картинки и забывала про то, что гулянье закончилось.

Вот в этом боксе вместе с Ксюшей и лежал Толя. Он поступил гораздо раньше и давно вылечился от простуды но почему-то оставался в больнице. Вообще там много таких детей, у которых либо с документами проблемы, либо определить их некуда.

Почти месяц я боялась подойти к Толе. Когда нужно было его кормить, я звала свою подругу, тоже волонтера. И когда нужно было его мыть, я ее звала. Мне не нравилось, что я так поступаю, но страх был сильнее.

Я боялась не только Толи. На другом этаже (я ходила туда реже, только в те дни, когда не хватало волонтеров) был шестилетний Саша. Он умел ходить, но больше ничего делать не мог. На двери бокса обычно не пишут диагноз хронического заболевания — только острого, с которым ребенок поступил в больницу. Медсестра сказала, что мальчик поступил из интерната для психоневрологических больных. И вот я кормила из бутылки грудных детей в соседнем боксе, а Саша исподлобья наблюдал за мной через стеклянную стену и время от времени стучал в нее головой. Было время ужина, детей в других боксах тоже уже кормили, а к Саше никто не приходил. Его тарелка с кашей стояла за стеклом, над ней поднимался пар. И он стал биться о стекло сильнее, биться своим лбом. Потом еще сильнее. Я понимала, что надо оставить сейчас малышей и пойти к нему. Но боялась. И тут к нему пришла моя подруга. Она только еще отпирала дверь, а он уже запрыгал, засмеялся и захлопал в ладоши.

В следующий раз вместе с подругой к Саше пошла и я. Оказалось, он очень любит купаться. Он может сидеть в ванне хоть час, стучит ладошками по воде и радуется. Он любит слушать, когда ему читают. Мы думали, он ничего не понимает, а он понимал. Когда в книге говорилось про птиц, он смотрел на окно, когда про свет — поднимал глаза на потолок. Если бы не брошенность, он, наверное, мог бы жить иначе, учиться в какой-нибудь коррекционной школе. Но родители его бросили, а чужие люди, как и я, боялись и обходили стороной. Только моя подруга не боялась. Она рассказывала про него другим волонтерам, и они тоже стали к нему приходить. А потом его увезли обратно в интернат.

Наша медсестра верующая. Мы как-то говорили о том, почему так много несчастных, больных, брошенных детей. «Они появляются для того, чтобы мы проснулись»,— сказала она. К слепому Толе мне пришлось подойти. В тот день не было моей подруги. Я боялась одна его купать, хотела только протереть салфеткой, но тут зашла медсестра и сказала: «Ну, искупайте нашего Толяна, давно его не мыли». И помогла мне. Это было тяжело, но мы справились.

Когда я укладывала его обратно в кровать, он еще стонал, но успокаивался, и я вдруг поняла, почему он так кричит в ванне и когда его переодевают. Во всем, что приходит извне, для него есть угроза. Эта железная кровать с решеткой — единственное место, где он чувствует себя в безопасности. Он провел в ней всю свою жизнь. Жизнь, которую он не видит.

Я погладила его по голове. Это он иногда позволяет. Он снова мучил рукой свои слепые глаза — может быть, он понимает, что с ними что-то не так, с этими глазами,— и я осторожно взяла его руку в свою. Он сжал ладошкой мой указательный палец и затих.

За полчаса до ужина, когда все дети уже хнычут и требуют еды, он глубоко и спокойно заснул. Я перестала быть для него чем-то чужим и опасным. Это были, может быть, лучшие минуты в моей жизни. Потом он ел, слушал, как я ему пела, но это уже было потом. Я вышла из этого бокса другим человеком. Оказывается, чтобы понять человека в инвалидном кресле или слепого с палочкой на улице, надо только представить себя на его месте. И все делается ясно, и находятся силы и желание помочь.

Все это я пишу не о себе — о своей подруге, которая не боится. Боится, конечно, но всегда переступает через свои страхи решительнее и быстрее, чем я.

Она не ходит на митинги, почти не читает газет и не сильно следит за новостями. Она бренд-менеджер международной косметической компании, летает в командировки бизнес-классом, потому что так по статусу положено, у нее хорошая зарплата, квартира, машина. По выходным она ходит в детскую больницу — мыть полы, менять детям памперсы, купать их, кормить, читать им сказки. И она привела в эту больницу меня. И я думаю, что то самое гражданское общество, которое все сейчас так хотят построить, это она и есть. Таким и должно быть настоящее гражданское общество — бесстрашным, неравнодушным, никого не оставляющим в беде.

Я пишу о своей подруге, которая считает, что не бывает чужих бед и чужих детей. О других наших волонтерах, юных девочках и пожилых женщинах, которые научились не бояться. О медсестрах, для которых больница — это не работа, а жизнь. И о тех детях, которые приходят в этот мир, чтобы изменить его и нас.

Ольга Аленова

Джерело: kommersant.ru

Толі п'ять років, все своє життя він пролежав у ліжку з металевими ґратами. У нього ДЦП. Він може рухати руками і ногами, але вставати і сидіти не може. У нього великий живіт, а все інше дуже тонке і крихке. Одна наша медсестра каже, що він схожий на крила ангела. Я не знаю, які крила в ангела, і не знаю, де вона бачила ці крила, але її порівняння мені подобається.

А ще Толя сліпий. І він весь час тицяє пальцем у своє незряче око - до болю і крику. Медсестра каже, що це така форма психічного розладу. Толя не розмовляє, а тільки мукає і кричить. Ні, не так. Зазвичай він мовчить. Якщо в боксі тиша, значить, у Толі все нормально. Якщо йому щось не подобається, він стогне. А якщо чимось обурений, то кричить. «Все нормально» - це коли його ніхто не чіпає. Але не чіпати не можна. Дитину треба вимити, переодягнути, нагодувати. Від будь-якого дотику Толя починає невдоволено мукати. Якщо починають роздягати, то кричить, а коли виймають з ліжка і несуть купати, він вже заходиться криком.

Я його боялася. Намагалася обходити цей бокс. Я не знала, що з ним робити.

Перший час я ходила тільки до здорових дітей. Тобто до відносно здорових. Я розуміла, що їм потрібно і що я можу зробити. Покупати, нагодувати, погратися, почитати. Якщо дитина встає - поводити її по боксу, щоб вона розробляла ніжки. А якщо вона ходить, то просто спустити на підлогу - і нехай ходить, поки я зайнята в боксі. У дитячих лікарнях Москви немає спеціальних ставок нянечок для дітей-відмовників, а медсестри не встигають доглядати за дітьми так, як це необхідно. Для півторарічної дитини, яка вміє ходити, жити цілодобово в ліжку за ґратами - пекло. Ксюша в лікарні вже четвертий місяць. На її поверх я потрапила приблизно через пару тижнів після її надходження. До цього часу вона звикла слухняно стояти цілими днями у своєму ліжку, притулившись лобом до скляної стіни боксу, і дивитися на людей, які проходять по коридору. Я одягла на неї туфлі - і дівчинка, яка два тижні мовчала, сказала: «Гуляти». Вона «гуляла» години півтори, поки ми купали інших дітей і годували їх вечерею - кого з ложки, кого з пляшки. А потім прийшов час нам іти, й Ксюша виявилася знову за ґратами. І через них кричала це своє «гуляти», тупала ногами, тягла до нас руки. - Ось даремно ви, - сказала медсестра. - Не треба її пускати на підлогу.

Я тоді пішла засмученою. А потім стала приходити до неї раніше і проводити в цьому боксі більше часу, щоб вона могла гуляти довше. Вона все одно плакала, коли я йшла, але я придумала, як бути. Приблизно за півгодини до відходу я діставала книжку, починала читати і потихеньку садила її назад в ліжечко. Вона відволікалася на картинки і забувала про те, що гуляння закінчилося.

Ось у цьому боксі разом з Ксюшею і лежав Толя. Він поступив набагато раніше і давно вилікувався від застуди, але чомусь залишався в лікарні. Взагалі там багато таких дітей, у яких або з документами проблеми, або визначити їх нікуди.

Майже місяць я боялася підійти до Толі. Коли потрібно було його годувати, я кликала свою подругу, теж волонтера. І коли потрібно було його мити, я її кликала. Мені не подобалося, що я так роблю, але страх був сильніший.

Я боялася не тільки Толі. На іншому поверсі (я ходила туди рідше, тільки в ті дні, коли не вистачало волонтерів) був шестирічний Сашко. Він вмів ходити, але більше нічого робити не міг. На двері боксу зазвичай не пишуть діагноз хронічного захворювання - тільки гострого, з яким дитина поступила в лікарню. Медсестра сказала, що хлопчик поступив з інтернату для психоневрологічних хворих. І ось я годувала з пляшки грудних дітей в сусідньому боксі, а Саша спідлоба спостерігав за мною через скляну стіну і час від часу стукав у неї головою. Був час вечері, дітей в інших боксах теж вже годували, а до Сашка ніхто не приходив. Його тарілка з кашею стояла за склом, над нею піднімався пар. І він став битися об скло сильніше, битися своїм чолом. Потім ще сильніше. Я розуміла, що треба залишити зараз малюків і піти до нього. Але боялася. І тут до нього прийшла моя подруга. Вона тільки ще відмикала двері, а він уже застрибав, засміявся і заплескав у долоні.

Наступного разу разом з подругою до Сашка пішла і я. Виявилося, він дуже любить купатися. Він може сидіти у ванні хоч годину, стукає долоньками по воді й радіє. Він любить слухати, коли йому читають. Ми думали, він нічого не розуміє, а він розумів. Коли в книзі говорилося про птахів, він дивився на вікно, коли про світло - піднімав очі на стелю. Якби його не покинули, він, напевно, міг би жити інакше, вчитися в який-небудь корекційній школі. Але батьки його кинули, а чужі люди, як і я, боялися і обходили стороною. Тільки моя подруга не боялася. Вона розповідала про нього іншим волонтерам, і вони теж стали до нього приходити. А потім його відвезли назад в інтернат.

Наша медсестра віруюча. Ми якось говорили про те, чому так багато нещасних, хворих, кинутих дітей. «Вони з'являються для того, щоб ми прокинулися», - сказала вона. До сліпого Толі мені довелося підійти. В той день не було моєї подруги. Я боялася одна його купати, хотіла тільки протерти серветкою, але тут зайшла медсестра і сказала: «Ну, скупайте нашого Толяна, давно його не мили». І допомогла мені. Це було важко, але ми впоралися.

Коли я клала його назад у ліжко, він ще стогнав, але заспокоювався, і я раптом зрозуміла, чому він так кричить у ванні й коли його перевдягають. У всьому, що приходить ззовні, для нього є загроза. Це залізне ліжко з Когда я укладывала его обратно в кровать, он еще стонал, но успокаивался, и я вдруг поняла, почему он так кричит в ванне и когда его переодевают. Во всем, что приходит извне, для него есть угроза. Эта железная кровать с решеткой — единственное место, где он чувствует себя в безопасности. Он провел в ней всю свою жизнь. Жизнь, которую он не видит.

ґратами - єдине місце, де він відчуває себе в безпеці. Він провів у ньому все своє життя. Життя, яке він не бачить.

Я погладила його по голові. Це він іноді дозволяє. Він знову мучив рукою свої сліпі очі - можливо, він розуміє, що з ними щось не так, з цими очима, - і я обережно взяла його руку в свою. Він стиснув долонькою мій вказівний палець і затих.

За півгодини до вечері, коли всі діти вже скиглять і вимагають їжі, він глибоко і спокійно заснув. Я перестала бути для нього чимось чужим і небезпечним. Це були, можливо, найкращі хвилини в моєму житті. Потім він їв, слухав, як я йому співала, але це вже було потім. Я вийшла з цього боксу іншою людиною. Виявляється, щоб зрозуміти людину в інвалідному кріслі або сліпого з паличкою на вулиці, треба лише уявити себе на його місці. І все робиться ясно, і знаходяться сили й бажання допомогти.

Все це я пишу не про себе - про свою подругу, яка не боїться. Боїться, звичайно, але завжди переступає через свої страхи більш рішучіше й швидше, ніж я.

Вона не ходить на мітинги, майже не читає газет і не сильно стежить за новинами. Вона бренд-менеджер міжнародної косметичної компанії, літає у відрядження бізнес-класом, тому що так за статусом належить, у неї хороша зарплата, квартира, машина. У вихідні вона ходить в дитячу лікарню - мити підлоги, міняти дітям памперси, купати їх, годувати, читати їм казки. І вона привела в цю лікарню мене. І я думаю, що те саме громадянське суспільство, яке все зараз так хочуть побудувати, це вона і є. Таким і має бути справжнє громадянське суспільство - безстрашним, небайдужим, яке нікого не залишить в біді.

Я пишу про свою подругу, яка вважає, що не буває чужого лиха й чужих дітей. Про інші наших волонтерів, юних дівчаток і літніх жінок, які навчилися не боятися. Про медсестер, для яких лікарня - це не робота, а життя. І про тих дітей, які приходять в цей світ, щоб змінити його і нас.

Ольга Альонова

«Громадянське суспільство - це коли не буває чужих дітей і чужого лиха»

Ти можеш допомогти, не будь байдужим!

Залиште свій коментар