Над прірвою
Недавно я случайно наткнулась в сети на фильм-короткометражку. Всего 11 минут. О девочке из, мягко говоря, неблагополучной семьи. Первые несколько секунд фильма мама истерично кричит на ребёнка, даёт малышке пощёчины, та в слезах убегает из дома в соседний лесок. Остаток фильма мы наблюдаем, как девочка достаёт спрятанных в лесу куклу с мишкой и играет… Воспроизводя с ними отношения в собственной семье. От этой игры волосы встают дыбом. И по сравнению с этой игрой даже самоубийство девочки в конце фильма производит меньшее впечатление.
На всех форумах, где обсуждается эта короткометражка, естественно, не обходится без проклятий и непечатных слов в адрес матери ребёнка, вернее, в адрес этого персонажа (фильм, конечно, художественный, хоть и поражает своей реалистичностью). Авторы проклятий, в основном, женщины. Их не просто можно понять – хочется присоединиться к ним, поскольку негодование – самое мягкое чувство, которое испытываешь к «маме»… Но практически никто из комментаторов не задумывается о том, что женщина эта двадцать лет назад – была, скорей всего, точно таким несчастным ребёнком, беззащитным перед жестокостью взрослых…
Режиссёр фильма – гениальный Ролан Быков. Лента снята по заказу ЮНИСЕФ, задумавшего серию киноновелл о детях с тяжёлой судьбой. Первого эпизода с матерью в первоначальном сценарии не было. Но продюсерам показалось, что сцен игры недостаточно, чтобы объяснить самоубийство. Тогда Быков придумал этот эпизод. Сыграть в нём предложил жене, актрисе Елене Санаевой. В интервью она рассказывает: «Я спросила: «Ты что, хочешь, чтобы я «заплату» сыграла?». А он ответил: «Ты должна сыграть еще более несчастную, чем эта девочка».
Наверное, закономерно, что её никто не жалеет, когда она сама становится мучителем для собственной дочери. И всё же я призываю вас к сочувствию. Часто взрослым с окостеневшими, на первый взгляд, сердцами оно не менее необходимо, чем детям. Неблагополучные семьи очень редко становятся такими просто на пустом месте. Иногда – вследствие беды, тяжёлой утраты. Смерти одного из супругов, болезнь, инвалидность, потеря работы (если городок небольшой и её трудно найти). Но чаще неблагополучные родители в прошлом – дети из таких же семей. Дети алкоголиков или наркоманов, дети, выросшие в детдомах или на улице. Испытавшие по отношению к себе нечеловеческую жестокость.
Мы стараемся помнить, что сироты, растущие вне семьи, завтра – преступники, асоциальные личности или просто бессердечные люди. И, как можем, пытаемся их от этого уберечь. Но в 99% случаев мы забываем о том, что родители-кукушки, равнодушные к собственным детям, вчера – такие же дети, с которыми обращались соответственным образом. И негодуем: «Как носит их земля!» Особенно возмущаются женщины-мамы. Благополучно воспитывающие детей и без памяти их любящие. Вспоминают ли они о том, что «материнский инстинкт» - не целиком и полностью их личная заслуга, он обусловлен прежде всего прозаичной гормональной перестройкой? Которая у кого-то не происходит, потому что эта женщина не имела никогда перед глазами модели семьи, не испытала материнской любви на себе – и вот, случился сбой…
Мне возразят: мало ли в какие обстоятельства жизнь бросает человека – «ты человек, ты и сильный, и смелый, своими руками судьбу свою делай». И я соглашусь. У человека практически всегда есть выбор между добром и злом. Или хотя бы между большей и меньшей из зол. Но всё же у кого-то – душевные силы, иммунитет, крепкие гены и счастливое детство за спиной. А у кого-то – ничего, «голая» душа, так сказать, никаких ресурсов. Решай сам, что такое хорошо, а что такое плохо. Притом, что с тобой в жизни всегда поступали плохо… Такие люди в группе риска. Им, как никому, нужна поддержка.
Кто знает, сделал бы Александр Гезалов всё то, что он сделал, если бы не встретил однажды Клару Лучко? Как-то он рассказывал, что после интерната долго не оставляло его желание мстить всем более успешным ровесникам за то, что он, Саша Гезалов, не успел, не добрал: образования, хороших манер, знаний и умений… Просто хотелось бить морды. И бил, случалось. Даже он был когда-то на грани.
Когда российский фонд «Волонтёры в помощь детям-сиротам» только начинал работу с кризисными семьями, они попробовали разобраться, после каких решающих обстоятельств семья попадала в критичное положение. Выводы шокировали своей простотой: этими обстоятельствами были: рождение ребёнка-инвалида, появление ребёнка, когда уже есть несколько детей, и просто – рождение ребёнка… Для людей, находящихся в группе риска, бывших детдомовцев, без образования или с бесперспективным образованием, не умеющих «вертеться» в этой жизни – родительство, эта новая огромнейшая ответственность, становится толчком в пропасть. А иногда – толчком к аборту. Который по сути – убийство. И тоже в каком-то смысле – падение в бездну, только шагнувшие в никуда не сразу осознают, что падают. Это бомба замедленного действия.
Их можно удержать на краю. И даже отвести от пропасти подальше. Иногда нужна разовая материальная помощь, иногда – консультации психолога и юриста. Спасти эти семьи – значит, отвести от их детей угрозу сиротства. Это очень важно. Это важнее новой семьи для сироты. Потому что разрыв с родителями в любом случае – тяжелейшая травма для ребёнка, какими бы идеальными ни были приёмные родители и новые условия обитания, какими бы ужасными ни были прежние. Не дать случиться этому разрыву – значит избавить ребёнка от многих страданий не только в детстве, но и во взрослой жизни, потому что последствия травмы часто приходится расхлёбывать до старости... И ещё – избавить от травмы родителей. Я всё-таки настаиваю на том, что взрослых тоже нужно жалеть…
Я вспоминаю своё детство в тяжёлые 90-е, когда мама осталась без мужа, работы, поддержки родителей, с двумя детьми, один из которых проводил её через огонь, воду и медные трубы подросткового периода… Бывало голодно и холодно, бывали срывы и истерики, и «ненадлежащий уход» за детьми был налицо. Может, оттуда растут ноги многих моих «тараканов» и проблем в общении… Но я с содроганием думаю о том, что меня с моей семьёй могли разлучить. И с огромной благодарностью вспоминаю знакомых, которые в это чёрное время помогли маме с работой.
В нашей организации начинает работать новая программа «За жизнь», посвящённая этим проблемам. Обратите на неё внимание! Возможно, когда-нибудь вся работа в направлении «Украина без сирот» сведётся исключительно к профилактике сиротства?
Ольга Левченко
Недавно я випадково натрапила в мережі на фільм-короткометражку. Всього 11 хвилин. Про дівчинку з неблагополучної сім'ї. Перші кілька секунд фільму мама істерично кричить на дитину, дає дитині ляпаса, та в сльозах тікає з дому в сусідній лісок. Залишок фільму ми спостерігаємо, як дівчинка дістає заховані в лісі іграшки, ляльку і ведмедика, і грає... Відтворюючи з ними відносини у власній родині. Від цієї гри волосся стає дибки. І в порівнянні з цією грою навіть самогубство дівчинки в кінці фільму виробляє менше враження.
На кожному форумі, де обговорюється ця короткометражка, природно, не обходиться без проклять і нецензурних слів на адресу матері дитини, вірніше, на адресу цього персонажу (фільм, звичайно, художній, хоч і вражає своєю реалістичністю). Автори прокльонів, в основному, жінки. Їх не просто можна зрозуміти - хочеться приєднатися до них, оскільки обурення - найм'якше почуття, яке відчуваєш до «мами»... Але практично ніхто з коментаторів не замислюється про те, що жінка ця двадцять років тому - була, скоріше за все, точно такою нещасною дитиною, беззахисною перед жорстокістю дорослих ...
Режисер фільму - геніальний Ролан Биков. Стрічка знята на замовлення ЮНІСЕФ, який задумав серію кіноновел про дітей з важкою долею. Першого епізоду з матір'ю в первісному сценарії не було. Але продюсерам здалося, що сцен гри недостатньо, щоб пояснити самогубство. Тоді Биков придумав цю сцену. Зіграти в ній запропонував дружині, актрисі Олені Санаєвій. В інтерв'ю вона розповідає: «Я запитала: «Ти що, хочеш, щоб я «латку» зіграла?». А він відповів: «Ти повинна зіграти ще більш нещасну, ніж ця дівчинка».
Напевно, закономірно, що її ніхто не жаліє, коли вона сама стає мучителем для власної доньки. І все ж таки я закликаю вас до співчуття. Часто дорослим з закостенілими, на перший погляд, серцями воно не менш необхідне, ніж дітям. Неблагополучні сім'ї дуже рідко стають такими просто на порожньому місці. Іноді - внаслідок лиха, важкої втрати. Смерті одного з подружжя, хвороба, інвалідність, втрата роботи (якщо містечко невелике і її важко знайти). Але частіше неблагополучні батьки в минулому - діти з таких же сімей. Діти алкоголіків чи наркоманів, діти, які виросли в дитбудинках або на вулиці. Випробували по відношенню до себе нелюдську жорстокість.
Ми намагаємося пам'ятати, що сироти, які ростуть поза сім'єю, завтра - злочинці, асоціальні особистості або просто безсердечні люди. І, як можемо, намагаємося їх від цього вберегти. Але в 99% випадків ми забуваємо про те, що батьки-зозулі, байдужі до власних дітей, вчора - такі ж діти, з якими зверталися відповідним чином. І обурюємося: «Як носить їх земля!» Особливо обурюються жінки-мами. Благополучно виховують дітей і без пам'яті їх люблять. Чи згадують вони про те, що «материнський інстинкт» - не їх особиста заслуга, він обумовлений перш за все прозаїчною гормональною перебудовою? Яка у когось не відбувається, тому що ця жінка не мала ніколи перед очима моделі сім'ї, не зазнала материнської любові на собі - і стався збій...
Мені заперечать: хіба мало в які обставини життя кидає людину - «ти людина, ти і сильний, і сміливий, своїми руками долю свою роби». І я погоджуся. У людини практично завжди є вибір між добром і злом. Або хоча б між більшою і меншою з зол. Але все ж у когось - душевні сили, імунітет, міцні гени і щасливе дитинство за спиною. А у когось - нічого, «гола» душа, так сказати, ніяких ресурсів. Вирішуй сам, що таке добре, а що таке погано. Притому, що з тобою в житті завжди чинили погано... Такі люди в групі ризику. Їм, як нікому, потрібна підтримка.
Хто знає, зробив би Олександр Гезалов все те, що він зробив, якби не зустрів одного разу Клару Лучко? Якось він розповідав, що після інтернату довго не залишало його бажання мстити всім більш успішним ровесникам за те, що він, Саша Гезалов, не встиг, не добрав: освіти, хороших манер, знань і умінь... Просто хотілося бити морди. І бив, траплялося. Навіть він був колись на грані.
Коли російський фонд «Волонтери в допомогу дітям-сиротам» тільки починав роботу з кризовими сім'ями, вони спробували розібратися, після яких вирішальних обставин сім'я потрапляла в критичне становище. Висновки шокували своєю простотою: цими обставинами були: народження дитини-інваліда, поява дитини, коли вже є кілька дітей, і просто - народження дитини... Для людей, що знаходяться в групі ризику, колишніх вихованців дитбудинку, без освіти або з безперспективним освітою, які не вміють «крутитися» в цьому житті - батьківство, ця нова величезна відповідальність, стає поштовхом у прірву. А іноді - поштовхом до аборту. Який по суті - вбивство. І теж в якомусь сенсі - падіння в безодню, тільки зробив крок у нікуди не відразу усвідомлюють, що падають. Це бомба уповільненої дії.
Їх можна утримати на краю. І навіть відвести від прірви подалі. Іноді потрібна разова матеріальна допомога, іноді - консультації психолога та юриста. Врятувати ці сім'ї - значить, відвести від їхніх дітей загрозу сирітства. Це дуже важливо. Це важливіше нової сім'ї для сироти. Тому що розрив з батьками в будь-якому випадку - важка травма для дитини, якими б ідеальними не були прийомні батьки та нові умови проживання, якими б жахливими не були колишні. Не дати статися цьому розриву - значить позбавити дитину від багатьох страждань не тільки в дитинстві, але і в дорослому житті, тому що наслідки травми часто доводиться розхльобувати до старості... І ще - позбавити від травми батьків. Я все-таки наполягаю на тому, що дорослих теж потрібно жаліти...
Я згадую своє дитинство у важкі 90-ті, коли мама залишилася без чоловіка, роботи, підтримки батьків, з двома дітьми, один з яких проводив її через вогонь, воду і мідні труби підліткового періоду... Бувало голодно і холодно, бували зриви і істерики, і «неналежний догляд» за дітьми був очевидний. Може, звідти ростуть ноги багатьох моїх «тарганів» і проблем у спілкуванні... Але я зі здриганням думаю про те, що мене з моєю сім'єю могли розлучити. І з величезною вдячністю згадую знайомих, які в цю нелегку годину допомогли мамі з роботою.
У нашій організації починає працювати нова програма «За життя», присвячена цим проблемам. Зверніть на неї увагу! Можливо, коли-небудь вся робота в напрямку «України без сиріт» зведеться виключно до профілактики сирітства?
Ольга Левченко
