Прочитав на сайте www.deti.zp.ua рецензию на фильм «Забытые дети Украины», я рискнула его посмотреть. Говорю «рискнула» потому, что заранее знала: будет страшно и больно – передача о детях-инвалидах, оставленных родителями. А учитывая то, что фильм снимали британские журналисты по заказу ВВС, - ещё и очень стыдно за свою страну. Так оно, конечно, и вышло. Правда, не ожидала такой объективности (кто-то из зрителей писал о преувеличениях – на мой взгляд, не было ни преувеличений, ни сглаживания углов, только голая правда, только факты). Не ожидала такого знания материала, таких острых интервью…
Фильм начинается с репортажа из детдома для инвалидов, куда, по словам авторов, их долго отговаривали ехать – ведь это, по словам украинских чиновников, просто хоспис. Чиновники, по-видимому, не совсем хорошо понимают значение этого слова, что неудивительно: хосписов в Украине раз-два и обчёлся. Вообще-то в них стремятся создать условия, приближенные к идеальным, для умирающих людей, а не свозят туда коротать свой век, как в резервации, как в тюрьмы, тех, кто из-за неприглядного вида или неподходящего интеллекта оказывается ненужным для родителей и лишним в обществе.
Название интерната не звучит, и я не сразу поняла, что речь идёт о детдоме в селе Калиновка, с которым давно поддерживает связь запорожский фонд «Счастливый ребёнок». Не поняла потому, что впечатления украинских волонтёров и британских журналистов сильно отличаются. Не вектором, а накалом эмоций.
Запорожским волонтёрам, конечно, мучительно тяжело, почти невыносимо наблюдать положение детей-инвалидов, и всё-таки даже те, кто едет туда впервые, - знает, куда едет. Нельзя прожить в Украине пару десятков лет и не слышать хоть краем уха о том, в какую страшную чёрную дыру у нас затягивает инвалидов, оставшихся без родных. Мы возмущаемся, протестуем и даже действуем, но на протяжении многих лет живём с этим знанием и какой-то частью себя смирились, приняли существующую ситуацию как данность.
Для англичан то, что они наблюдают – дикость, варварство, безумие. Их первый вопиющий вопрос: почему интернат для детей, у которых ДЦП – наверное, самый лёгкий диагноз, не имеет статуса медицинского учреждения? Единственный врач здесь, по прежней специализации дантист, сетует, что очень нужен невролог и психиатр, хотя бы пару раз в неделю… В одной из кроваток девочка Надя с огромной опухолью на голове ждёт, чтобы доктора и чиновники решили вопрос, стоит ли оперировать. Надя лежит так, из-за опухоли лишённая возможности двигаться, уже несколько лет.
Другая малышка, Маргарита, поступила в интернат в тяжелейшем состоянии. Без искусственной вентиляции лёгких она скоро начинает задыхаться, её отвозят в районную больницу. Там после нескольких дней на кислороде её выписывают обратно. В интернате ребёнок снова начинает умирать. Опять в больницу и опять выписка… Автор фильма Кейт Блюит настойчиво добивается личного мнения врача: «Вы действительно считаете, что её можно выписывать?» «Я всё равно здесь ничего не решаю», - уходит он от ответа.
И волонтёры, и журналисты сходятся во мнении, что нынешнее руководство интерната делает всё возможное для блага детей при существующем финансировании и отношении системы к таким детям. «Вы уедете, через две недели здесь будет медицинская комиссия. Поверьте, они обо всех напишут, что всё в порядке и дети не нуждаются в лечении», - с горечью говорит директор. «Сорок человек нельзя чему-то выучить вместе. Можно выучить одного-двух, а сорок…» - директор удручённо машет рукой. Тем не менее в интернате делается большое дело, именно с целью чему-то выучить и максимально подготовить детей к жизни в обществе.
Не один год собирались деньги для этого – создания «маленького домика» с классной комнатой и почти семейной кухней. Теперь он готов и туда переехали 9 наиболее перспективных воспитанников интерната. Там они не только овладевают навыками элементарного самообслуживания, но и учатся читать и писать, работать с компьютером, плетут замечательные украшения из бисера. Несколько лет обновлённой жизни, не похожей на прежнюю, с радостью познания и открытий, с ростом самооценки, им обеспечены. Что будет с ними дальше, когда по достижению 18 лет по законам «системы» они должны будут отправиться во взрослые психоневрологические интернаты? Что будет с оставшимися в детдоме, для которых в домике не хватило мест? Вопросы риторические.
Журналисты побывали не только в калиновском детдоме, но и в тех самых «взрослых» интернатах, которые ждут его выпускников. На территории одного из таких учреждений, где-то в поле, двое из обитателей ПНИ решились поговорить о том, как им живётся. Рассказать, правда, успел только один – о том, как 3 года провёл в Новосавицком интернате Одесской области. Он говорит об инъекциях аминазина и галоперидола в воспитательных целях, карцере, побоях и убийствах… Его товарищу ни о чём рассказать не пришлось: внезапно появившаяся администрация ПНИ пригрозила съёмочной группе милицией и посоветовала немедленно убираться. А дальше – тревожный разговор в машине между журналистами и телефонный – с правозащитницей Татьяной Макаровой – о том, насколько вероятно, что дававшие интервью будут наказаны. И о том, насколько бесправны, беззащитны и несчастны дети и взрослые, находящиеся на государственном попечении в Украине, при огромном количестве учреждений и людей, казалось бы, для них работающих.
Ещё двое подопечных ПНИ, теперь уже бывших, Борис и Денис, рассказывают о том, как легко человеку оказаться на бумагах недееспособным (а значит, не имеющим права жениться, иметь детей, распоряжаться деньгами и т.д.) и как почти невозможно снова обрести статус полноценного гражданина. Здесь таким, как эти деятельные «недееспособные», помогает Татьяна Владимировна Макарова, один из немногих юристов в Украине, берущихся за подобные дела. Подать иск в суд недееспособный не имеет права, сделать это должен его опекун, которым является… администрация ПНИ. И, естественно, она не будет подавать на себя в суд. Поэтому без помощи опытного адвоката не обойтись. Опытный адвокат, как известно, ждёт соответствующей оплаты своего труда. А поскольку недееспособный деньгами распоряжаться не может… Круг замыкается.
И Бориса, и Дениса сделали «недееспособными» без всяких комиссий, заочно. Не удивительно, потому что слушая их, никому не придётся сомневаться в их умственных способностях. Борис успешно занимается сельским хозяйством. Живёт у женщины, ранее бывшей его опекуном, которую называет мамой. В его рассказе горечь и боль незаживающих старых ран контрастирует со светлой радостью от того, что всё позади, что он, наконец, свободен. Говоря о жизни в интернате, называет её «жизнью под крышкой гроба», «оковами», которые, наконец, сбросил. Ребёнком его там насиловали, жалобы персонал не слушал. Взрослым – Бориса заставляли хоронить умерших. Пожилых людей было очень много, и хоронить приходилось до 100 человек в год. Эти бесконечные похороны сводили с ума, приходило в голову свести счёты с жизнью. Борис не стесняется говорить об этих страшных вещах, потому что главное, что его заботит: сколько людей, вполне нормальных и дееспособных, ещё осталось за стенами ПНИ. Татьяны Макаровой на всех не хватит…
В статье, содержащей краткий пересказ фильма, авторы с горькой иронией пишут: «Путешествуя по дорогам разных областей Украины, мы видели, как строятся объекты Евро-2012: Украина потратила на подготовку более 10 миллиардов долларов. Мы видели, как массово вырастают из-под земли башни новых и новых церквей. Но признаки расцвета так называемого «социального строительства» на глаза нам не попадались».
Одна знакомая после моего упоминания о фильме спросила: «Ну, зачем ты такое смотришь?» Хотелось ответить: не могу не смотреть «такое». Потому что хочу сама решать, о чём мне знать: о «Евро», которое мне подсовывают на каждом телеканале и радиоволне, или о других, совсем не радостных вещах, творящихся в нашей стране, рядом с нами. Зрители ВВС во всём мире посмотрят эту передачу, а много ли наших сограждан её увидит? Впрочем, положение инвалидов в Украине вовсе не тайна за семью печатями, но ведь гораздо легче жить, внутренне отгораживаясь от такого негатива, отводя взгляд на улице от человека на коляске: у самих забот полон рот – а тут ещё они…
Я смотрела на самых тяжёлых детей из Калиновки: Маргариту, Надю, Настю - и думала, что передача снималась несколько месяцев назад и остаётся только гадать, в каком состоянии сейчас эти девочки. Но авторы, по-видимому, рассчитывали на неравнодушных зрителей. В конце фильма мы узнаём о судьбе детей и взрослых, принимавших участие в съёмках, и даже о том, что подопечные ПНИ, дававшие интервью на его территории, не были за это наказаны.
И вот что ещё тронуло меня во взгляде европейских журналистов, в их мировосприятии. Они рассказывают об одном мальчике из калиновского детдома, которого (впервые в истории детдома) усыновила семья иностранцев. Сотрудникам Калиновки показывают видео с ползающим и улыбающимся во весь рот Сашей – уже в семье, с папой и мамой. Воспитатели детдома плачут, наверное, вспоминая Сашино лежачее, почти беспросветное существование здесь. И пусть кто-то всерьёз сомневается, нужна ли вообще жизнь человеку, который не может полноценно мыслить и передвигаться, - Кейт Блюит рада, что Саша будет иметь «fullfeeling life» - жизнь, полную чувств. Вот на это имеет право каждый, не правда ли?
Прочитавши на сайті www.deti.zp.ua рецензію на фільм «Забуті діти України», я ризикнула його подивитися. Кажу «ризикнула» тому, що заздалегідь знала: буде страшно і боляче - передача про дітей-інвалідів, залишених батьками. А враховуючи те, що фільм знімали британські журналісти на замовлення ВВС, - ще й дуже соромно за свою країну. Так воно, звичайно, і вийшло. Правда, не чекала такої об'єктивності (хтось із глядачів писав про перебільшення - на мій погляд, не було ні перебільшень, ні згладжування кутів, тільки гола правда, тільки факти). Не очікувала такого знання матеріалу, таких гострих інтерв'ю...
Фільм починається з репортажу в дитбудинку для інвалідів, куди, за словами авторів, їх довго відмовляли їхати - адже це, за словами українських чиновників, просто хоспіс. Чиновники, мабуть, не зовсім добре розуміють значення цього слова, що не дивно: хоспісів в Україні раз-два та й усе. Взагалі-то в них прагнуть створити умови, наближені до ідеальних, для вмираючих людей, а не звозять туди коротати свій вік, як у резервації, як у в'язниці, тих, хто через непривабливий вигляд або невідповідний інтелект виявляється непотрібним батькам і зайвою в суспільстві.
Назва інтернату не звучить, і я не відразу зрозуміла, що мова йде про дитбудинок в селі Калинівка, з яким давно підтримує зв'язок запорізький фонд «Щаслива дитина». Не зрозуміла тому, що враження українських волонтерів та британських журналістів сильно відрізняються. Не вектором, а напруженням емоцій.
Запорізьким волонтерам, звичайно, болісно, майже нестерпно спостерігати становище дітей-інвалідів, і все-таки навіть ті, хто їде туди вперше, - знає, куди їде. Не можна прожити в Україні пару десятків років і не чути хоч краєм вуха про те, в яку страшну чорну діру у нас затягує інвалідів, які залишилися без рідних. Ми обурюємося, протестуємо і навіть діємо, але протягом багатьох років живемо з цим знанням і якоюсь частиною себе змирилися, прийняли існуючу ситуацію як даність.
Для англійців те, що вони спостерігають - дикість, варварство, безумство. Їх перше питання: чому інтернат для дітей, у яких ДЦП - напевно, самий легкий діагноз, не має статусу медичного закладу? Єдиний лікар тут, за колишньою спеціалізацією дантист, нарікає, що дуже потрібен невролог і психіатр, хоча б пару разів на тиждень... В одному з ліжечок дівчинка Надя з величезною пухлиною на голові чекає, щоб доктори і чиновники вирішили питання, чи варто оперувати. Надя лежить так вже кілька років з пухлиною, позбавлена можливості рухатися.
Інше малятко, Маргарита, потрапила до інтернату у важкому стані. Без штучної вентиляції легенів вона скоро починає задихатися, її відвозять до районної лікарні. Там після декількох днів на кисні її виписують назад. В інтернаті дитина знову починає вмирати. Знову в лікарню і знову виписка... Автор фільму Кейт Блюіт наполегливо домагається особистої думки лікаря: «Ви справді вважаєте, що її можна виписувати?» «Я все одно тут нічого не вирішую», - йде він від відповіді.
І волонтери, і журналісти сходяться на думці, що нинішнє керівництво інтернату робить все можливе для блага дітей при існуючому фінансуванні і відносно системи до таких дітей. «Ви поїдете, через два тижні тут буде медична комісія. Повірте, вони напишуть, що все гаразд і діти не потребують лікування», - з гіркотою говорить директор. «Сорок осіб не можна чомусь навчити, коли вони разом. Можна вивчити одного-двох, а сорок...» - директор пригнічено махає рукою. Проте в інтернаті робиться велика справа, саме з метою навчання і максимальної підготовки дітей до життя в суспільстві.
Не один рік збиралися гроші для створення «маленького будиночка» з класною кімнатою і майже сімейною кухнею. Тепер він готовий і туди переїхали 9 найбільш перспективних вихованців інтернату. Там вони не тільки оволодівають навичками елементарного самообслуговування, а й навчаються читати і писати, працювати з комп'ютером, плетуть чудові прикраси з бісеру. Кілька років оновленого життя, не схожого на колишнє, повного пізнання і відкриттів, із зростанням самооцінки, їм забезпечені. Що буде з ними далі, після досягнення 18 років за законами «системи» вони повинні будуть відправитися в дорослі психоневрологічні інтернати? Що буде з рештою в дитбудинку, для яких в будиночку не вистачило місць? Питання риторичні.
Журналісти побували не тільки в Калинівському дитбудинку, але і в тих самих «дорослих» інтернатах, які чекають випускників. На території одного з таких установ, десь у полі, двоє мешканців такого закладу зважилися поговорити про те, як їм живеться. Розповісти, правда, встиг лише один - про те, як 3 роки провів в Новосавицькому інтернаті Одеської області. Він говорить про ін'єкції аминазина і галоперидолу у виховних цілях, карцері, побоях і вбивствах... Його товаришеві ні про що розповісти не довелося: раптово з'явилася адміністрація пригрозила знімальній групі міліцією і порадила негайно забиратися. А далі - тривожна розмова в машині між журналістами та телефонний - з правозахисницею Тетяною Макаровою - про те, наскільки ймовірно, що ті, хто давав інтерв'ю, будуть покарані. І про те, наскільки безправні, беззахисні і нещасні діти і дорослі, що перебувають на державному утриманні в Україні, при величезній кількості установ і людей, що для них працюють.
Ще двоє підопічних ПНІ, тепер уже колишніх, Борис і Денис, розповідають про те, як легко людині опинитися на паперах недієздатним (а значить, не мають права одружуватися, мати дітей, розпоряджатися грошима і т.д.) і як майже неможливо знову знайти статус повноцінного громадянина. Тут таким, як ці діяльні «недієздатні», допомагає Тетяна Володимирівна Макарова, один з небагатьох юристів в Україні, що беруться за подібні справи. Подати позов до суду недієздатний не має права, зробити це повинен його опікун, яким є... адміністрація ПНІ. І, звичайно ж, вона не буде подавати на себе в суд. Тому без допомоги досвідченого адвоката не обійтися. Досвідчений адвокат, як відомо, чекає відповідної оплати за свою працю. А оскільки недієздатний грошима розпоряджатися не може... Коло замикається.
І Бориса, і Дениса зробили «недієздатними» без всяких комісій, заочно. Не дивно, тому що слухаючи їх, нікому не доведеться сумніватися в їх розумових здібностях. Борис успішно займається сільським господарством. Живе у жінки, колишнім його опікуном, яку називає мамою. У його розповіді гіркота і біль старих ран контрастує зі світлою радістю від того, що все позаду, що він, нарешті, вільний. Говорячи про життя в інтернаті, називає його «життям під кришкою труни», «кайданами», які, нарешті, скинув. Дитиною його там гвалтували, скарги персонал не слухав. Дорослим - Бориса примушували ховати померлих. Літніх людей було дуже багато, і ховати доводилось до 100 осіб на рік. Ці нескінченні похорони зводили з розуму, приходило в голову звести рахунки з життям. Борис не соромиться говорити про ці страшні речі, бо головне, що його турбує: скільки людей, цілком нормальних і дієздатних, ще залишилися за стінами ПНІ. Тетяни Макарової на всіх не вистачить...
У статті, яка містить короткий переказ фільму, автори з гіркою іронією пишуть: «Подорожуючи по дорогах різних областей України, ми бачили, як будуються об'єкти Євро-2012: Україна витратила на підготовку понад 10 мільярдів доларів. Ми бачили, як масово виростають з-під землі вежі нових церков. Але ознаки розквіту так званого «соціального будівництва» на очі нам не траплялися».
Одна знайома після моєї згадки про фільм запитала: «Ну, навіщо ти таке дивишся?» Хотілося відповісти: не можу не дивитися «таке». Тому що хочу сама вирішувати, про що мені знати: про «Євро», яке мені підсовують на кожному телеканалі та радіохвилі, або про інші, зовсім не радісні речі, що кояться в нашій країні, поряд з нами. Глядачі ВВС у всьому світі подивляться цю передачу, а чи багато наших співгромадян її побачить? Втім, становище інвалідів в Україні зовсім не таємниця за сімома печатками, але ж набагато легше жити, внутрішньо відгороджуючись від такого негативу, відводячи погляд на вулиці від людини на візку: у самих турбот повний рот - а тут ще вони...
Я дивилася на найважчих дітей з Калинівки: Маргариту, Надю, Настю - і думала, що передача знімалася кілька місяців тому і залишається тільки здогадуватись, в якому стані зараз ці дівчатка. Але автори, мабуть, розраховували на небайдужих глядачів. В кінці фільму ми дізнаємося про долю дітей і дорослих, які брали участь у зйомках, і навіть про те, що підопічні ПНІ, які давали інтерв'ю на його території, не були за це покарані.
І ось що ще зворушило мене в погляді європейських журналістів, у їх світосприйнятті. Вони розповідають про одного хлопчика з Калинівського дитбудинку, якого (вперше в історії дитбудинку) усиновила сім'я іноземців. Співробітникам Калинівки показують відео з усміхненим на весь рот Сашком - вже в сім'ї, з татом і мамою. Вихователі дитбудинку плачуть, напевно, згадуючи Сашкове лежаче, майже безпросвітне існування тут. І нехай хтось серйозно сумнівається, чи потрібне взагалі життя людині, яка не може повноцінно мислити і пересуватися, - Кейт Блюіт рада, що Саша буде мати «fullfeeling life» - життя, повне почуттів. Ось на це має право кожен, чи не так?
Прочитавши на сайті www.deti.zp.ua рецензію на фільм «Забуті діти України», я ризикнула його подивитися. Кажу «ризикнула» тому, що заздалегідь знала: буде страшно і боляче - передача про дітей-інвалідів, залишених батьками. А враховуючи те, що фільм знімали британські журналісти на замовлення ВВС, - ще й дуже соромно за свою країну. Так воно, звичайно, і вийшло. Правда, не чекала такої об'єктивності (хтось із глядачів писав про перебільшення - на мій погляд, не було ні перебільшень, ні згладжування кутів, тільки гола правда, тільки факти). Не очікувала такого знання матеріалу, таких гострих інтерв'ю...