Папи дітей-інвалідів: болючі питання
Источник: Милосердие.ру
Рождение больного ребенка — серьезное испытание для семьи. Каждая проходит его как умеет. У каждой — своя боль, свои слезы, свои радости. Но отчего так часто мы говорим о матерях детей-инвалидов и так редко — об отцах?
Почему они так поступают?
По статистике, треть отцов детей-инвалидов покидают семью и больше никогда не видятся со своим «неудавшимся» чадом. В чем дело? Отчего сильный пол в критической ситуации оказывается столь слаб? Хочется добавить «и подл» — но попробуем, прежде чем осуждать, разобраться: у каждого поступка есть свои причины. Размышляет доцент Московского психолого-педагогического университета, кандидат психологических наук Мария Радионова: «Для мужчин очень важна идея продолжения рода. Появление на свет “неправильного” ребенка демонстрирует их неполноценность, несостоятельность в этом вопросе. Отцы не могут этого принять и часто уходят, чтобы совершать более удачные попытки. Не будем забывать и о том, что связь матери с ребенком несравнимо более тесная, она зарождается во время беременности. Отцовская же любовь возникает не сразу и постепенно.
После рождения ребенка-инвалида у мужчин часто появляется ощущение: мы теперь никогда не будем счастливы, мы себя похороним с этим ребенком. Жизнь нашей семьи кончена. Этот человечек — только обуза, конец мечтам и планам.
Да, жизнь папы становится иной. Он теперь испытывает постоянный стресс. Женщина полностью погружается в своего больного малыша. Мужу достается меньше внимания, он ревнует. Возникает даже некоторая конкуренция между ним и ребенком.
Уход отца из семьи после рождения ребенка-инвалида может означать и то, что между супругами просто не было любви, не было прочной связи».
Такие отцы не бросают
И все же, согласно той же статистике, две трети отцов детей-инвалидов не бросают семью. Что это за люди? Мы перечислили немало поводов ухода из семьи, но и причины остаться с больным ребенком — у каждого свои. Михаил Игнатов, педагог-психолог детского сада № 288, занимается психологическим сопровождением семей, где есть дети с ограниченными возможностями. За годы работы он выработал для себя классификацию пап инвалидов:
«Во-первых, “плывущие по течению”. Это люди, просто не способные к постановке цели и совершению волевого поступка, каковым является уход из семьи. Во-вторых, “горящие”. Некоторые мужчины не могут ударить лицом в грязь — тем более публично. Они не терпят поражений и готовы на все ради победы. Они включаются в некое состязание “кто — кого”: мы болезнь — или она нас? Они очень стараются, вкладывают все силы в больного ребенка, они горят — и часто быстро сгорают. И в-третьих, “зрелые, ответственные”, для которых семья является одной из важнейших жизненных ценностей. В свое время они серьезно подходили к выбору спутницы жизни, и слова “глава семьи” для них не пустой звук. Эти папы прекрасно осознают, с какой проблемой столкнулись, и берут ответственность на себя».
Легко сказать «взять ответственность». К ситуации, в которой оказывается семья, выражение «как снег на голову» подходит идеально. Сильный удар, страх, неизвестность, полная потеря ориентиров и опор, исчезновение былых ценностей и целей, чувство изоляции от «нормального» мира, отсутствие перспективы, растерянность...
«В психологии это называется кризисом, — говорит М. Радионова. — Чтобы выйти из кризиса, надо стать творцом — собственного внутреннего мира прежде всего. Человеку приходится полностью пересмотреть свою жизнь: что по-настоящему ценно для него, к чему он стремится, в чем заключается смысл его существования, чем он готов, а чем не готов пожертвовать… Он становится другим человеком. Переоценка ценностей приводит к чудесной трансформации. Все поворачивается на 180 градусов: мир, папа, его место в мире. Вместо неудачника, не сумевшего достойно продолжить свой род, он становится героем, суперотцом и просто по-настоящему зрелой личностью. Идя по непростому творческому пути, мужчина не просто открывает для себя новые возможности. Он начинает жизнь заново — с этим ребенком, в этой неизвестности и боли. А бегство от проблемы неизбежно приводит к снижению личности, если не сказать деградации. Он может и не бросить жену, но начать, к примеру, пить или искать утешений на стороне».
Что уходит вместе с папой
«Мать отвечает за эмоциональное развитие ребенка, — говорит М. Игнатов, — отец — за физическое. На эту базу должно встать его умственное развитие. И без участия папы — большого, теплого, мнущего, подкидывающего, веселящегося вместе с ребенком — дальнейшее его развитие осложнено. Казалось бы, мелочь, а это важно».
Психологи считают, что отец символизирует для младенца внешний мир. Какое-то время тот воспринимает себя и мать как единое целое, не слишком вдаваясь в подробности остального. Фигура отца — первый вестник «оттуда», из мира взрослых и сильных людей, занимающихся важными делами, мира, в который ребенок-инвалид, возможно, никогда не попадет.
Именно отцу принадлежит важнейшая роль в социализации ребенка, его адаптации. Для инвалида это важно вдвойне. Мамы больных детей очень склонны к гиперопеке. Зачастую они буквально сливаются («слипаются») со своим чадом. Такую любовь психологи называют «симбиозом», суррогатом истинной любви, тормозом в развитии ребенка, препятствием его самостоятельности. Роль отца, по убеждению М. Радионовой, состоит в том, чтобы развести это слияние.
Вот пример. Ребенку с особенностями развития не дается математика. На лето ему дали дополнительные задания, но, едва он начинает лениться и капризничать, мать забирает тетрадку: «Отдохни, ты и так у нас молодец». Отец же, не слушая жалоб, настаивает и добивается, чтобы сын не бросал работу, пока не выполнит все запланированные на день задания. Он с горечью говорит: «Жена не понимает, что своей жалостью, стремлением уберечь сына от всего на свете она закрепляет в нем статус инвалида. Не делать усилий, не напрягаться – значит, не развиваться».
Именно на отце лежит задача продвигать ребенка вперед, внушать уверенность, что он многое может, надо только попытаться. «У пап лучше получается общаться с такими детьми по-человечески, без сюсюканья, — говорит М. Игнатов, — где надо — поругать, где надо — посмеяться».
И наконец, вместе с уходом папы из семьи уходит центр, уходит то, что должно связывать эти три стороны треугольника вместе, наполнять их жизнью, и силой, и любовью. Семья — система, причем живая. Она сама становится инвалидом, которому нужно теперь приноравливаться в новом, увечном «теле» решать новые задачи, назвать которые непростыми — значит, ничего не сказать.
Чтобы было легче
Мария Радионова и Михаил Игнатов дают некоторые советы, которые могут пригодиться папам детей с ограниченными возможностями:
— У некоторых мужчин существует отцовский инстинкт, подобный материнскому, но далеко не у всех. Выражается он в том, что телесный контакт с младенцем вызывает радость. Его можно развить. Важно, чтобы муж принимал как можно больше участия, если так можно выразиться, в беременности жены: трогал живот, быть может, присутствовал на родах. Когда малыш появится на свет, папы могут класть его на грудь, на живот. Это имеет очень важное внутреннее значение для появления отцовской любви.
— Радуйтесь. Радость нужна не столько вам, сколько ребенку. Он, как цветок без солнца, не может расти без радости. Это трудно, это кажется невозможным. Но родители ребенка-инвалида должны воспитать в себе уверенность, что быть счастливыми возможно — именно с этим ребенком, с ним, а не вопреки ему.
— В жизни должен появиться некий высший смысл. Вырастить больного ребенка и дать ему максимально хорошее качество жизни не является таким смыслом. Чаще всего речь идет о религиозном смысле, но не только. Это может быть и какая-то общественно-полезная деятельность — на ниве помощи инвалидам, например.
— Помогает и обращение к исторической традиции. На Руси «дети и взрослые, чье развитие существенно отличалось от общепринятой нормы, вызывали не только жалость, сострадание и сочувствие. Их положение в обществе рассматривалось как необычное, окрашенное в священный цвет печатью Бога». Это слова не из поэтического или богословского произведения, а из аналитической записки Государственной думы в связи с внесениями изменений в закон «О социальной защите инвалидов в Российской Федерации».
— Не замыкайтесь в себе. Идите туда, где есть такие же дети и родители, общайтесь с ними, ищите таких, с которых можно брать пример.
— Очень много разочарований связано с тем, что родители торопятся. Особенно склонны мечтать о рекордах папы. Нужно радоваться минимальным изменениям, ориентироваться на ближайшие шаги, помня о том, что темп развития ребенка-инвалида не всегда равномерен.
— Не испытывайте чувства вины, если вдруг нашли время заняться собой, а не ребенком. В этом нет ничего плохого — так же как и в отдыхе от постоянной и непрерывной заботы. Не бойтесь препоручить ее кому-то другому. Это не предательство, а способ накопить сил, чтобы вновь быть полезным ребенку.
«Когда он смеется — это счастье!»
Капитан 2-го ранга в запасе Андрей СОТНИК (Санкт-Петербург):
— Мы боимся того мира, в котором живем, боимся жизни, поэтому придумываем себе обтекаемые термины: ограниченные возможности, особые... Главное — чтоб не касалось меня. Любой человек боится трудностей, хоть и понимает, что именно благодаря им он становится сильнее. Инвалиды такие же люди, как мы. Жалеть их можно, главное, чтобы жалость шла от души. Плохо, когда она показная, чтоб порисоваться.
А вообще, не надо так категорично делить людей на здоровых и больных. Каждый из нас в чем-то здоров, а в чем-то болен. Все зависит от нас. На самом деле — мир прекрасен!
Моему сыну Андрею уже 15-й год. Он родился здоровым, но я его тогда редко видел. Я военный, все время в море. Тогда проводили испытания нового корабля. Когда он родился, я был счастлив! Сын был все время с женой, развивался нормально. Но потом… Андрею была удалена огромная опухоль головного мозга, ему дали инвалидность. Родной матери он оказался не нужен. Еще до операции она сказала: «Не переживай, мы молодые, родим еще, а сына отправим в дом инвалидов». Я сказал: «Рожай, но без меня». Не знаю, что с ней сейчас.
Перед операцией врач отвел меня в сторону и сказал: у твоего сына небогатый выбор. Или он через полтора месяца умрет в муках, или сейчас на операционном столе. Но есть шанс, что все пройдет успешно. Решай. Я подписал согласие на операцию и ни о чем не жалею. Не знаю, сколько он проживет, но он жив!
Я перевелся с Северного флота в штаб Ленинградской военно-морской базы, потому что там жили мои родители — единственные люди, которые могли мне помочь в сложившихся условиях. Я бросил корабль, растоптал свою карьеру, забрал сына, развелся и вернулся домой.
Когда Андрюше было два года, я встретил Таню, через три года мы поженились. У моей жены есть сын Сережа от первого брака, и она усыновила моего Андрея. Танюша настоящая мать, не будь ее, возможно, не было бы и нас с сыном.
Сейчас мой сын живет в интернате, но это не потому, что мы от него отказались, — мы почти каждый день приезжаем к нему. Основная причина в том, что там он получает необходимую медицинскую помощь, т. к. за ним нужен уход, а там круглосуточно находятся врачи. Ребенку постоянно надо купировать головные боли. Видели бы вы, как он бился головой о стену — это страшно!
Андрюша — любимый ребенок. Да все дети любимые! А вообще, когда люди сталкиваются с подобным, они становятся добрее. Мой сын любит чувство защиты: бывает, когда мы с Андреем идем гулять, он подбежит ко мне, прыгнет на меня, и я какое-то время ношу его на руках. Когда он смеется — это счастье! Хотя даже когда он плачет — это тоже счастье. Мы не сдаемся и радуемся своему ребенку такому, какой он есть.
«Главное — это наше стремление двигаться только вперед».
Михаил БЛАЖЕНОВ, председатель союза «Веста» (Москва):
— Когда стало понятно, что у моего сына Саши проблемы со здоровьем, я очень удивился и долго не мог понять, как такое случилось, вроде в роду не было никаких прецедентов... После, когда стало ясно, что виноваты врачи, появилась досада… Не посмотрели в медкарту жены, где было написано, на что у нее аллергия. Результат — ДЦП. Из больницы нам его отдали только через два месяца. Врачи пугали нас, что Саша никогда не будет ходить, говорить, не сможет учиться, и вообще не стоит тратить на него время и силы. «Зато он всегда будет с нами», — сказала жена. Мы не верили врачам и все время говорили: «Наш ребенок будет нормальным человеком».
Помню, когда я первый раз увидел сына на руках у жены, удивился его ясному взгляду и тут же решил, что мы попытаемся его поставить на ноги. Хотя признаюсь честно: легче воспитывать двух нормальных детей, чем одного такого тяжелого инвалида. Хорошо, что мама у нас энергичная и ответственная женщина. Больницы, массажи, реабилитационные центры, специальный детский садик, санатории, разные приспособления — мы делали для развития Саши все, что могли. Но самое главное — это наши постоянные занятия с сыном: гимнастика, разминания, стандартные и самодельные тренажеры, наша неуспокоенность и стремление двигаться только вперед.
После того как было принято решение оставить ребенка, мы не интересовались, что думают по этому поводу родственники. Для нас началась новая, неизведанная и полная тревог жизнь. Я представить себе не мог, что у нас столько детей-инвалидов, сирот, брошенных и несчастных детей.
В самое тяжелое для страны время, в 1991-1992годы, когда инфляция достигла тысячи процентов, женщины, имевшие таких детей, объединились и решили для поддержки друг друга создать сообщество — союз «Веста». Моя жена вступила в него, а вскоре мне предложили стать там председателем. Я сразу сказал, что соглашусь возглавить его при условии, что никто не будет получать никаких зарплат. Кто хочет помогать своим детям, пусть работает на общественных началах. Все согласились — и работа закипела. Договорились с магазинами, с маленькими фирмами. Они давали нам обувь, одежду, продукты, подарки к Новому году и т. д. Чтобы привозить эту гуманитарную помощь, мне приходилось колесить на своей машине по всей Москве. Сейчас наша организация занимается реабилитацией инвалидов с детства, оказывает им помощь в трудоустройстве, учебе, дает консультации по обеспечению инвалидов колясками и другим оборудованием.
Но главным для нас оставалось развитие ребенка, становление его как человека. Я всегда понимал, что очень важно его чем-то заинтересовать, чтобы он самостоятельно мог работать. И тут в нашу жизнь вошли компьютер и интернет. Компьютер для нашего Саши (да, думаю, и для любого инвалида) не только источник информации, но и средство общения, развития, зарабатывания средств на жизнь. Это окно в мир!
Когда у нас появился первый компьютер, я дал сыну начальные уроки. Но руки его не слушались, пальцы нажимали все клавиши сразу. Сначала он печатал носом, потом большим пальцем правой ноги — его ноги чувствительнее, чем руки. Но как-то я у него спросил: «А если тебя возьмут работать в фирму, ты на рабочем месте тоже ногой будешь действовать?» Из подручных материалов мы с сыном соорудили накладку на обычную клавиатуру — чтобы клавиши оказались утопленными. Он старался так, что стирал пальцы до крови, но шел вперед, осваивал новые программы, получал дипломы, писал статьи в районную газету.
По интернету он познакомился со своей будущей женой. Через два месяца активной переписки Света стала приезжать к нам в гости, да так и осталась. Конечно, пока мы живы, у них трудностей нет никаких. Света ходит на курсы вождения авто, а он трудится на ПК и зарабатывает деньги. Сейчас Саше 27 лет, в прошлом году у них родилась дочка Вика.
Анастасия Колчина
Екатерина Савостьянова
Дети-инвалиды, дети, ребенок, как воспитать больного ребенка, проблемные дети, родители проблемных детей, здоровье ребенка
Джерело: Мілосердіе.ру
Народження хворої дитини - серйозне випробування для родини. Кожна проходить його як уміє. У кожної - свій біль, свої сльози, свої радості. Але чому так часто ми говоримо про матерів дітей-інвалідів і так рідко - про батьків?
Чому вони так роблять?
За статистикою, третина батьків дітей-інвалідів залишають сім'ю і більше ніколи не бачаться зі своїм «невдалим» чадом. В чому справа? Чому сильна стать в критичній ситуації виявляється настільки слабкою? Хочеться додати «і підлою» - але спробуємо, перш ніж засуджувати, розібратися: у кожного вчинку є свої причини. Розмірковує доцент Московського психолого-педагогічного університету, кандидат психологічних наук Марія Радіонова: «Для чоловіків дуже важлива ідея продовження роду. Поява на світ "неправильної" дитини демонструє їх неповноцінність, неспроможність у цьому питанні. Батьки не можуть цього прийняти і часто йдуть, щоб здійснювати більш вдалі спроби. Не будемо забувати і про те, що зв'язок матері з дитиною незрівнянно більш тісний, він зароджується під час вагітності. Батьківська ж любов виникає не відразу і поступово.
Після народження дитини-інваліда у чоловіків часто з'являється відчуття: ми тепер ніколи не будемо щасливі, ми себе поховаємо з цією дитиною. Життя нашої родини скінчилося. Цей чоловічок - тільки тягар, кінець мріям і планам.
Так, життя папи стає іншою. Він тепер відчуває постійний стрес. Жінка повністю занурюється у свого хворого малюка. Чоловікові дістається менше уваги, він ревнує. Виникає навіть певна конкуренція між ним та дитиною.
Догляд батька з сім'ї після народження дитини-інваліда може означати і те, що між подружжям просто не було любові, не було міцного зв'язку».
Такі батьки не кидають
І все ж, згідно з тією ж статистикою, дві третини батьків дітей-інвалідів не кидають сім'ю. Що це за люди? Ми перерахували чимало приводів відходу з родини, а й причини залишитися з хворою дитиною - у кожного свої. Михайло Ігнатов, педагог-психолог дитячого садка № 288, займається психологічним супроводом сімей, де є діти з обмеженими можливостями. За роки роботи він виробив для себе класифікацію пап інвалідів:
«По-перше, "пливуть за течією". Це люди, просто не здатні до постановки мети і здійсненню вольового вчинку, яким є відхід з сім'ї. По-друге, "гарячі". Деякі чоловіки не можуть вдарити обличчям в бруд - тим більше публічно. Вони не терплять поразок і готові на все заради перемоги. Вони включаються в якесь змагання "хто - кого": ми хвороба - або вона нас? Вони дуже стараються, вкладають всі сили в хвору дитину, вони горять - і часто швидко згоряють. І по-третє, "зрілі, відповідальні", для яких сім'я є однією з найважливіших життєвих цінностей. Свого часу вони серйозно підходили до вибору супутниці життя, і слова "глава сім'ї" для них не порожній звук. Ці тата прекрасно усвідомлюють, з якою проблемою зіткнулися, і беруть відповідальність на себе».
Легко сказати «взяти відповідальність». До ситуації, в якій опиняється сім'я, вираз «як сніг на голову» підходить ідеально. Сильний удар, страх, невідомість, повна втрата орієнтирів і опор, зникнення колишніх цінностей і цілей, почуття ізоляції від «нормального» світу, відсутність перспективи, розгубленість...
«У психології це називається кризою, - говорить М. Радіонова. - Щоб вийти з кризи, треба стати творцем - власного внутрішнього світу перш за все. Людині доводиться повністю переглянути своє життя: що по-справжньому цінним для нього, до чого він прагне, в чому полягає сенс його існування, чим він готовий, а чому не готовий пожертвувати... Він стає іншою людиною. Переоцінка цінностей призводить до чудесної трансформації. Все повертається на 180 градусів: світ, тато, його місце в світі. Замість невдахи, який не зумів гідно продовжити свій рід, він стає героєм, суперотцом і просто по-справжньому зрілою особистістю. Йдучи по непростому творчому шляху, чоловік не просто відкриває для себе нові можливості. Він починає життя заново - з цією дитиною, в цій невідомості і болю. А втеча від проблеми неминуче призводить до зниження особистості, якщо не сказати деградації. Він може і не кинути дружину, але почати, приміром, пити або шукати втіх на стороні».
Що йде разом з татом
«Мати відповідає за емоційний розвиток дитини, - каже М. Ігнатов, - батько - за фізичне. На цю базу має стати його розумовий розвиток. І без участі тата - великого, теплого, мнеться, підкидали, грав разом з дитиною - подальший його розвиток ускладнено. Здавалося б, дрібниця, а це важливо».
Психологи вважають, що батько символізує для немовляти зовнішній світ. Якийсь час той сприймає себе і мати як єдине ціле, не надто вдаючись у подробиці іншого. Постать батька - перший вісник «звідти», зі світу дорослих і сильних людей, що займаються важливими справами, світу, в який дитина-інвалід, можливо, ніколи не потрапить.
Саме батькові належить найважливіша роль у соціалізації дитини, її адаптації. Для інваліда це важливо удвічі. Мами хворих дітей дуже схильні до гиперопеке. Найчастіше вони буквально зливаються («злипаються») зі своїм чадом. Таку любов психологи називають «симбіозом», сурогатом справжньої любові, гальмом у розвитку дитини, перешкодою його самостійності. Роль батька, на переконання М. Радіонової, полягає в тому, щоб розвести це злиття.
Ось приклад. Дитині з особливостями розвитку не дається математика. На літо йому дали додаткові завдання, але, як тільки він починає лінуватися і вередувати, мати забирає зошит: «Спочинь, ти й так у нас молодець». Батько ж, не слухаючи скарг, наполягає і добивається, щоб син не кидав роботу, поки не виконає всі заплановані на день завдання. Він з гіркотою говорить: «Дружина не розуміє, що своєю жалістю, прагненням уберегти сина від усього на світі вона закріплює в ньому статус інваліда. Не робити зусиль, не напружуватися - значить, не розвиватися».
Саме на батька лежить завдання просувати дитини вперед, вселяти впевненість, що він багато що може, треба тільки спробувати. «У пап краще виходить спілкуватися з такими дітьми по-людськи, без сюсюкання, - каже М. Ігнатов, - де треба - посварити, де треба - посміятися».
І нарешті, разом з відходом папи з родини йде центр, йде те, що повинно пов'язувати ці три сторони трикутника разом, наповнювати їх життям, і силою, і любов'ю. Сім'я - система, причому жива. Вона сама стає інвалідом, якому потрібно тепер пристосовуватися в новому, калікам «тілі» вирішувати нові завдання, назвати які непростими - значить, нічого не сказати.
Щоб було легше
Марія Радіонова та Михайло Ігнатов дають деякі поради, які можуть стати в нагоді татам дітей з обмеженими можливостями:
- У деяких чоловіків існує батьківський інстинкт, подібний материнському, але далеко не у всіх. Виражається він у тому, що тілесний контакт з немовлям викликає радість. Його можна розвинути. Важливо, щоб чоловік брав якомога більше участі, якщо так можна висловитися, в вагітності дружини: торкався живіта, був присутній на пологах. Коли малюк з'явиться на світ, тато може класти його на груди, на живіт. Це має дуже важливе внутрішнє значення для появи батьківській любові.
- Радійте. Радість потрібна не стільки вам, скільки дитині. Він, як квітка без сонця, не може рости без радості. Це важко, це здається неможливим. Але батьки дитини-інваліда повинні виховати в собі впевненість, що бути щасливими можливо - саме з цією дитиною, з ним, а не всупереч йому.
- У житті повинен з'явитися якийсь вищий сенс. Виростити хворої дитини і дати йому максимально хорошу якість життя не є таким змістом. Найчастіше мова йде про релігійному сенсі, але не тільки. Це може бути і якась суспільно-корисна діяльність - на ниві допомоги інвалідам, наприклад.
- Допомагає і звернення до історичної традиції. На Русі «діти і дорослі, чий розвиток істотно відрізнялося від загальноприйнятої норми, викликали не тільки жалість, співчуття і співчуття. Їх становище в суспільстві розглядалося як незвичайне, забарвлене в священний колір печаткою Бога». Це слова не з поетичного або богословського твору, а з аналітичної записки Державної думи у зв'язку з внесеннями змін до закону «Про соціальний захист інвалідів у Російській Федерації».
- Не замикайтеся в собі. Ідіть туди, де є такі ж діти і батьки, спілкуйтеся з ними, шукайте таких, з яких можна брати приклад.
- Дуже багато розчарувань пов'язано з тим, що батьки квапляться. Особливо схильні мріяти про рекорди тата. Потрібно радіти мінімальним змінам, орієнтуватися на найближчі кроки, пам'ятаючи про те, що темп розвитку дитини-інваліда не завжди рівномірний.
- Не випробовуйте почуття провини, якщо раптом знайшли час зайнятися собою, а не дитиною. В цьому немає нічого поганого - так само як і у відпочинку від постійної та безперервної турботи. Не бійтеся доручити її комусь іншому. Це не зрада, а спосіб накопичити сил, щоб знову бути корисним дитині.
«Коли він сміється - це щастя!»
Капітан 2-го рангу у запасі Андрій СОТНИК (Санкт-Петербург):
- Ми боїмося того світу, в якому живемо, боїмося життя, тому придумуємо собі обтічні терміни: обмежені можливості, особливі... Головне - щоб не стосувалося мене. Будь-яка людина боїться труднощів, хоч і розуміє, що саме завдяки їм вона стає сильнішою. Інваліди такі ж люди, як ми. Жаліти їх можна, головне, щоб жалість йшла від душі. Погано, коли вона показна, щоб похизуватися.
А взагалі, не треба так категорично ділити людей на здорових і хворих. Кожен з нас в чомусь здоровий, а в чомусь хворий. Все залежить від нас. Насправді - світ прекрасний!
Моєму синові Андрію вже 15-й рік. Він народився здоровим, але я його тоді рідко бачив. Я військовий, весь час в море. Тоді проводили випробування нового корабля. Коли він народився, я був щасливий! Син був весь час з дружиною, розвивався нормально. Але потім... Андрію була видалена величезна пухлина головного мозку, йому дали інвалідність. Рідної матері він виявився не потрібен. Ще до операції вона сказала: «Не переживай, ми молоді, народимо ще, а сина відправимо в будинок інвалідів». Я сказав: «Народжуй, але без мене». Не знаю, що з нею зараз.
Перед операцією лікар відвів мене в сторону і сказав: у твого сина небагатий вибір. Або він через півтора місяця помре в муках, або зараз на операційному столі. Але є шанс, що все пройде успішно. Вирішуй. Я підписав згоду на операцію і ні про що не шкодую. Не знаю, скільки він проживе, але він живий!
Я перевівся з Північного флоту в штаб Ленінградської військово-морської бази, тому що там жили мої батьки - єдині люди, які могли мені допомогти в сформованих умовах. Я кинув корабель, розтоптав свою кар'єру, забрав сина, розлучився і повернувся додому.
Коли Андрійкові було два роки, я зустрів Таню, через три роки ми одружилися. У моєї дружини є син Сергій від першого шлюбу, і вона всиновила мого Андрія. Танюша справжня мати, не будь її, можливо, не було б і нас з сином.
Зараз мій син живе в інтернаті, але це не тому, що ми від нього відмовилися, - ми майже кожен день приїжджаємо до нього. Основна причина в тому, що там він отримує необхідну медичну допомогу, тому що за ним потрібен догляд, а там цілодобово знаходяться лікарі. Дитині постійно треба лікувати головний біль. Бачили б ви, як він бився головою об стіну - це страшно!
Андрійко - улюблена дитина. Та всі діти улюблені! А взагалі, коли люди стикаються з подібним, вони стають добрішими. Мій син любить відчуття захисту: буває, коли ми з Андрієм йдемо гуляти, він підбіжить до мене, стрибне на мене, і я якийсь час ношу його на руках. Коли він сміється - це щастя! Хоча навіть коли він плаче - це теж щастя. Ми не здаємося і радіємо своїй дитині такого, яким він є.
«Головне - це наше прагнення рухатися тільки вперед».
Михайло БЛАЖЕННІ, голова спілки «Веста» (Москва):
- Коли стало зрозуміло, що у мого сина Саші проблеми зі здоров'ям, я дуже здивувався і довго не міг зрозуміти, як таке сталося, начебто в роду не було ніяких прецедентів... Після, коли стало ясно, що винні лікарі, з'явилася досада... Не подивилися в медкарту дружини, де було написано, на що у неї алергія. Результат - ДЦП. З лікарні нам його віддали тільки через два місяці. Лікарі лякали нас, що Саша ніколи не буде ходити, говорити, не зможе вчитися, і взагалі не варто витрачати на нього час і сили. «Зате він завжди буде з нами», - сказала дружина. Ми не вірили лікарям і весь час говорили: «Наша дитина буде нормальною людиною».
Пам'ятаю, коли я перший раз побачив сина на руках у дружини, здивувався його ясному погляду і тут же вирішив, що ми спробуємо його поставити на ноги. Хоча зізнаюся чесно: легше виховувати двох нормальних дітей, ніж одного такого важкого інваліда. Добре, що мама у нас енергійна і відповідальна жінка. Лікарні, масажі, реабілітаційні центри, спеціальний дитячий садок, санаторії, різні пристосування - ми робили для розвитку Саші все, що могли. Але найголовніше - це наші постійні заняття з сином: гімнастика, розминання, стандартні і саморобні тренажери, наша непосидючість і прагнення рухатися тільки вперед.
Після того як було прийнято рішення залишити дитину, ми не цікавилися, що думають з цього приводу родичі. Для нас почалася нова, незвідана і повна тривог життя. Я уявити собі не міг, що у нас стільки дітей-інвалідів, сиріт, кинутих і нещасних дітей.
У найважчий для країни час, в 1991-1992 рр, коли інфляція досягла тисячі відсотків, жінки, що мали таких дітей, об'єдналися і вирішили для підтримки один одного створити спільноту - союз «Веста». Моя дружина вступила в нього, а незабаром мені запропонували стати там головою. Я відразу сказав, що погоджуся очолити його за умови, що ніхто не буде отримувати ніяких зарплат. Хто хоче допомагати своїм дітям, хай працює на громадських засадах. Всі погодилися - і робота закипіла. Домовилися з магазинами, з маленькими фірмами. Вони давали нам взуття, одяг, продукти, подарунки до Нового року і т.д. Щоб привозити цю гуманітарну допомогу, мені доводилося їздити на своїй машині по всій Москві. Зараз наша організація займається реабілітацією інвалідів з дитинства, надає їм допомогу в працевлаштуванні, навчанні, дає консультації щодо забезпечення інвалідів колясками та іншим обладнанням.
Але головним для нас залишалося розвиток дитини, становлення її як людини. Я завжди розумів, що дуже важливо його чимось зацікавити, щоб він самостійно міг працювати. І тут в наше життя увійшли комп'ютер та інтернет. Комп'ютер для нашого Сашка (так, думаю, і для будь-якого інваліда) не тільки джерело інформації, але і засіб спілкування, розвитку, заробляння коштів на життя. Це вікно у світ!
Коли у нас з'явився перший комп'ютер, я дав синові початкові уроки. Але руки його не слухалися, пальці натискали всі клавіші відразу. Спочатку він друкував носом, потім великим пальцем правої ноги - його ноги чутливіші, ніж руки. Але якось я у нього запитав: «А якщо тебе візьмуть працювати у фірму, ти на робочому місці теж ногою будеш діяти?» З підручних матеріалів ми з сином спорудили накладку на звичайну клавіатуру - щоб клавіші виявилися утопленими. Він намагався так, що стирав пальці до крові, але йшов вперед, освоював нові програми, отримував дипломи, писав статті в районну газету.
По інтернету він познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Через два місяці активної переписки Світлана стала приїжджати до нас в гості, та так і залишилася. Звичайно, поки ми живі, у них труднощів немає ніяких. Світла ходить на курси водіння авто, а він трудиться на ПК і заробляє гроші. Зараз Сашкові 27 років, в минулому році у них народилася донька Віка.
Анастасія Колчина
Катерина Савостьянова