«Я сама авторка своєї історії»: учасниця Паралімпійських ігор Дар’я Копаєва про оптимізм, силу і досягнення
16 марта – день «Все что вы делаете – правильно». Его цель – напомнить, что ради достижения успеха нам необходима вера в себя и вера других людей в наши возможности.
В 1960-х годах исследование психолога Роберта Розенталя показало, что когда учителя считали, что у их учеников большой потенциал, дети показывали отличные результаты. Когда же учителя демонстрировали, что ничего особенного от учеников не ожидают, результаты были гораздо хуже.
Это влияние назвали «эффектом Пигмалиона», и оно буквально меняет наше нейробиологическое функционирование. Положительное мышление стимулирует продуктивность мозга; мы начинаем действовать более решительно и уверенно.
Поговорить об успехах, достижениях и вере в себя мы решили с коллегой, контент-менеджеркой Дарьей Копаевой, потому что во-первых, Даша – единственный в нашей команде призер мировых спортивных чемпионатов и участница Паралимпийских игр. А во вторых, она сталкивалась с серьезными препятствиями на пути к своим достижениям.
Надеемся, и для вас ее рассказ станет мотивирующим.
Ольга Левченко: Мы знаем, что ты профессиональная спортсменка, работала переводчицей, с нами ты контент-менеджерка. В каких профессиональных ролях ты выступала в жизни?
Дарья Копаева: Оу, интересный вопрос! В общем, если собрать все мои профессиональные воплощения, выходит довольно интересный микс.
Сначала был профессиональный спорт: с 15 до 20 лет я официально состояла в составе национальной сборной команды Украины.
Это было полноценное трудоустройство — со своим графиком, ответственностью, большими целями и приятными бонусами в виде ежегодных выездов за границу, ну и заработная плата, конечно, тоже была.
Потом работала переводчицей, последовал опыт работы в сфере недвижимости и опыт управления социальным проектом.
Это была моя волонтерская инициатива, которую я воплощала самостоятельно в течение трех лет. Там я была и руководительницей, и специалисткой по закупкам, и менеджеркой по развитию.
Целью проекта была поддержка людей с инвалидностью в образовательном процессе – сфера, которая мне лично очень импонирует.
Этот опыт стал для меня настоящей школой выживания и профессиональной гибкости. Он научил меня видеть проект как целостную систему: от стратегического планирования до малейшей детали в закупках. Сегодня эти навыки помогают мне в фонде быть не просто исполнительницей, а человеком, понимающим этапы создания общественных изменений.
Что ты считаешь своими значимыми достижениями, кроме профессионального развития?
Сто процентов это материнство! В моем случае, это было довольно смелое и немного безумное решение, но, кажется, я неплохо справляюсь.

Это роль, где я одновременно и мама, и учитель, и музыкальный критик, и менеджер круглосуточно. Видеть, как растет и формируется личность моего сына - это самый сложный и в то же время самый крутой "проект" в моей жизни.
Кроме того, своим большим достижением я считаю умение сохранять внутреннюю стойкость. Жизнь научила меня мобилизоваться в моменты величайших кризисов. Это способность не сдаваться и не терять человечность даже в самые сложные времена.
Что больше всего мешало на пути к этим достижениям?
Психологическое давление. На пути к спортивным победам самым сложным вызовом была не физическая усталость или изнурительные тренировки, а эмоциональная нагрузка. Профессиональная среда непростая, однако подчас давление со стороны близкого окружения становилось серьезным препятствием.
Это был непростой опыт, но он научил меня защищать собственные границы и мобилизовать внутренний ресурс даже тогда, когда внешние обстоятельства пытались его поколебать.

Что тебе помогало и поддерживало?
Знаете, если бы у меня внутренний оптимизм был звук, это был бы смех сквозь сжатые зубы во время финального забега. Меня всегда спасал юмор. Это моя броня и мой способ сказать жизни: "Хорошая попытка, но я все еще в деле!"
Юмор – это не о том, чтобы закрывать глаза на проблемы, а о том, чтобы видеть их в правильном масштабе. Когда ты можешь посмеяться над сложностью ситуации, она теряет власть над тобой.
А еще меня всегда поддерживало сознание того, что я сама авторка своей истории. Да, иногда сюжет подбрасывает закрытые двери, но мой внутренний оптимист в этот момент просто ищет отмычку или другой вход.
Оптимизм для меня — это не розовые очки, это стратегическое решение быть счастливой, несмотря ни на что.
Как ты оцениваешь значение веры в себя в профессиональном и другом развитии?
Для меня вера в себя — это не об отсутствии страха или сомнений, а о внутреннем компасе, который продолжает указывать путь даже в темноте.

В профессиональном спорте это была решимость выстоять под давлением. Вера в то, что у меня есть право на свой путь и свое достоинство, помогла мне не сломаться.
В благотворительном проекте эта уверенность трансформировалась в смелость брать на себя ответственность за все. Когда ты делаешь что-то своими силами в течение нескольких лет, единственное, что держит тебя на плаву, — это глубокое убеждение, что твое дело имеет смысл.
А в материнстве... здесь вообще нельзя без веры в себя, потому что кто, если не я?
В конце концов моя решительность — это способность сказать: Да, это тяжело, но я справлюсь!
Кто тебя поддерживал? Какое значение имела вера других людей в тебя?
В первую очередь мои родители. Мне очень повезло иметь родителей, которые поддерживали меня на любом жизненном этапе.

Возможно, расскажешь конкретный пример из своей жизни, как вера других людей или вера в себя стали толчком к классному результату?
В свое время моя близкая подруга вдохновила меня на создание благотворительного проекта. Она была непоколебимо уверена, что это мое, что я точно смогу с этим справиться. Ее вера стала тем толчком, который помог мне превратить сомнения в решительные действия.
Это научило меня важному уроку: в профессиональном развитии значение имеет не только собственная вера в себя, но и способность окружать себя людьми, видящими твой потенциал даже тогда, когда ты сама в нем сомневаешься.
Что бы ты посоветовала другим людям с инвалидностью, желающим развиваться профессионально?
Мой главный совет: если вы поставили цель – идите к ней. Ваша идея может быть громадной или простой, но это не повод оставлять ее на "полке мечтаний". Пусть путь будет казаться бесконечным, но вы должны идти.
Всегда развивайтесь: через образование, работу, хобби. Я стараюсь, чтобы люди с инвалидностью становились высококлассными специалистами, которые обеспечивают себя и приносят пользу государству.
А для этого нужно перестать ждать, пока кто-то сделает что-нибудь за вас. Надо брать и делать.
И помните: даже если перед вами закроют тысячу дверей, обязательно найдется та одна, где вам откроют. Главное – не переставать стучать.
16 березня – день «Все, що ви робите – це правильно». Головні його сенси – нагадати, що заради досягнення успіху нам дуже необхідна віра в себе та віра інших людей у наші можливості
У 1960-х роках дослідження психолога Роберта Розенталя показало, що коли учителі вважали, що їхні учні мають великий потенціал, вони показували відмінні результати. Коли ж учителі демонстрували, що нічого особливого від учнів не очікують, результати були значно гіршими.
Цей вплив назвали «ефектом Пігмаліона», і він буквально змінює наше нейробіологічне функціонування. Позитивне мислення стимулює продуктивність мозку; ми починаємо діяти більш рішуче і впевнено.
Поговорити про успіхи, досягнення та віру в себе ми вирішили з колегою, контент-менеджеркою Дар’єю Копаєвою, тому що по-перше, Дар’я – єдина в нашій команді призерка світових спортивних чемпіонатів та учасниця Паралімпійських ігор. А по друге, вона стикалася з чималими перешкодами на шляху до своїх досягнень.
Сподіваємося, і для вас її розповідь стане мотивуючою.
Ольга Левченко: Ми знаємо, що ти професійна спортсменка, працювала перекладачкою, з нами ти контент-менеджерка. У яких ще професійних ролях ти виступала в житті?
Дар’я Копаєва: Оу, цікаве запитання! Загалом, якщо зібрати всі мої професійні втілення, виходить досить цікавий мікс.
Спочатку був професійний спорт: з 15 до 20 років я офіційно перебувала у складі національної збірної команди України.
Це було повноцінне працевлаштування — зі своїм графіком, відповідальністю, великими цілями та приємними бонусами у вигляді щорічних виїздів закордон, ну і заробітна плата, звісно, теж була.
Потім працювала перекладачкою, був досвід роботи у сфері нерухомості та досвід керування соціальним проєктом.
Це була моя волонтерська ініціатива, яку впродовж трьох років я втілювала самостійно. Там я була і керівницею, і фахівчинею з закупівель, і менеджеркою з розвитку.
Метою проєкту була підтримка людей з інвалідністю в освітньому процесі — сфера, яка мені особисто дуже імпонує.
Цей досвід став для мене справжньою школою виживання та професійної гнучкості. Він навчив мене бачити проєкт як цілісну систему: від стратегічного планування до найменшої деталі в закупівлях.. Сьогодні ці навички допомагають мені у фонді бути не просто виконавцем, а людиною, яка розуміє етапи створення суспільних змін.
Що ще ти вважаєш своїми значущими досягненнями, окрім професійного розвитку?
Сто відсотків, це материнство! В моєму випадку, це було доволі сміливе і трохи шалене рішення, але, здається, я непогано справляюся.
Це роль, де я одночасно і мама, і вчитель, і музичний критик, і менеджер цілодобово. Бачити, як росте і формується особистість мого сина — це найскладніший і водночас найкрутіший "проєкт" у моєму житті.
Окрім цього, своїм великим досягненням я вважаю вміння зберігати внутрішню стійкість. Життя навчило мене мобілізуватися в моменти найбільших криз. Це здатність не здаватися і не втрачати людяність навіть у найскладніші часи.
Що найбільше ставало на заваді на шляху до цих досягнень?
Психологічний тиск. На шляху до спортивних перемог найскладнішим викликом була не фізична втома чи виснажливі тренування, а саме емоційне навантаження. Професійне середовище непросте, проте часом тиск з боку близького оточення ставав серйозною перешкодою.
Це був непростий досвід, але саме він навчив мене захищати власні кордони та мобілізувати внутрішній ресурс навіть тоді, коли зовнішні обставини намагалися його похитнути.
Що тобі допомагало і підтримувало?
Знаєте, якби мій внутрішній оптимізм мав звук, це був би сміх крізь стиснуті зуби під час фінального забігу. Мене завжди рятував гумор. Це моя броня і мій спосіб сказати життю: «Гарна спроба, але я все ще у справі!»
Гумор — це не про те, щоб не бачити проблем, а про те, щоб бачити їх у правильному масштабі. Коли ти можеш посміятися над складністю ситуації, вона втрачає над тобою владу.
А ще мене завжди підтримувало усвідомлення того, що я сама автор своєї історії. Так, іноді сюжет підкидає "колючі" шляхи чи закриті двері, але мій внутрішній оптиміст у цей момент просто шукає відмичку або інший вхід.
Оптимізм для мене — це не рожеві окуляри, це стратегічне рішення бути щасливою попри все.
Яке значення мала твоя упевненість, рішучість і віра в себе у професійному та іншому розвитку?
Для мене впевненість і віра в себе — це не про відсутність страху чи сумнівів, а про внутрішній компас, який продовжує вказувати шлях навіть у темряві.
У професійному спорті це була рішучість вистояти під тиском. Саме віра в те, що я маю право на свій шлях і свою гідність, допомогла мені не зламатися.
У благодійному проєкті ця впевненість трансформувалася у сміливість брати на себе відповідальність за все. Коли ти робиш щось самотужки протягом кількох років, єдине, що тримає тебе на плаву — це глибоке переконання, що твоя справа має сенс.
А в материнстві... тут взагалі не можна без віри в себе, бо хто, якщо не я?!
Зрештою, моя рішучість — це здатність сказати: Так, це важко, але я впораюся!
Хто тебе підтримував? Яке значення мала віра інших людей у тебе?
Насамперед мої батьки. Мені дуже пощастило мати батьків, які підтримували мене на будь-якому життєвому етапі.
Можливо, розповіси конкретний приклад із свого життя, як віра інших людей або віра в себе стали поштовхом до класного результату?
Свого часу саме моя близька подруга надихнула мене на створення благодійного проєкту. Вона була непохитно впевнена, що це «моє», і що я точно зможу з цим впоратися. Її віра стала тим поштовхом, який допоміг мені перетворити вагання на рішучі дії.
Це навчило мене важливому уроку: у професійному розвитку значення має не лише власна віра в себе, а й здатність оточувати себе людьми, які бачать твій потенціал навіть тоді, коли ти сама в ньому сумніваєшся.
Що б ти порадила іншим людям з інвалідністю, які хочуть розвиватися професійно?
Моя головна порада: якщо ви поставили ціль — ідіть до неї. Ваша ідея може бути величезною або найпростішою, але це не привід залишати її на "полиці мрій". Нехай шлях здаватиметься нескінченною даллю, але ви маєте йти.
Завжди розвивайтеся: через освіту, працевлаштування, через хобі. Я прагну, щоб люди з інвалідністю ставали висококласними спеціалістами, які забезпечують себе і приносять користь державі.
А для цього треба перестати чекати, поки хтось зробить щось за вас. Треба брати й робити.
І пам’ятайте: навіть якщо перед вами закриють тисячу дверей, обов’язково знайдеться та одна, де вам відкриють. Головне — не переставати стукати.