«Така творчість подобається нашим жінкам!» Психосоціальна підтримка літніх мешканок шелтеру «Непокинуті»
Пані Валентина Іванівна уважно роздивляється візерунки на полотні, звертає нашу увагу на білу пляму: «Схоже на жінку, правда? Взагалі ця картина схожа на мене! Тут багато зеленого, а у мене зелені очі. Така вже я різнокольорова!»
Пані Валентина сміється. Вона взагалі багато жартує: «Мені 85 років, прекрасно виглядаю, чи не так? Не заздріть!» Ми сміємося разом. Пані Валентина з Мирнограда, все життя вона працювала в шахті, а зараз мешкає у шелтері «Непокинуті» в Дніпрі.
Сьогодні в шелтері відбувається зустріч психосоціальної підтримки. Усе необхідне для цих занять придбав БФ «Помагаєм» у рамках проєкту, який фінансується Європейським Союзом (EU Civil Protection and Humanitarian Aid). Ми реалізуємо проєкт під керівництвом ActionAid у партнерстві з HelpAge International in Ukraine.
Арт-терапія для літніх людей
У просторому й прохолодному актовому залі важко створити затишок, але організаторам це вдалося. На великому екрані увімкнули відео вогню в комині, а просто під ним поставили обігрівач. Відео йде зі звуком: чути гудіння вогню та потріскування дров – і це створює повний ефект перебування біля печі.
Психологині Оксана й Марія роздають жінкам рукавички, допомагають надягти фартуки. Цього разу мета заняття: створити абстрактну картину на полотні. У скляночки наливають фарби: по кілька кольорів в одну склянку, а потім виливають суміш на полотно, натягнуте на дерев’яну раму.
Фарби густі, вони змішуються повільно. Жінки спостерігають, як на білому тлі розповзаються чудернацькі візерунки.
Хоча набір фарб у всіх однаковий, втім картини виглядають абсолютно по-різному. У когось виходять м’які приглушені кольори; якщо ж бризкати чисту фарбу просто на полотно – вийдуть мальовничі яскраві плями. У них можна шукати знайомі контури: пейзажі, тварин, людей.
«Ось така творчість подобається нашим жінкам! – задоволено каже пані Марія. – А то коли просто: намалюймо на аркуші пташку, намалюймо рибку – це не дуже їм цікаво. Їм до душі, коли після зустрічі вони мають річ, яку приємно взяти в руки. Майстер-клас із миловаріння їм теж дуже «зайшов»: коли після заняття ти можеш користатися чимось, зробленим власноруч».
Шелтер «Непокинуті»
Шелтер «Непокинуті» працює з літа 2024 року, коли пані Вероніці Чумак зателефонував знайомий капелан і попрохав знайти місце для кількох евакуйованих самотніх літніх жінок. Пані Вероніка орендувала кімнати в гуртожитку, разом з іншими волонтерами організувала харчування в шелтері. Почали їхати нові й нові літні люди, яким не було куди подітися.
Врешті-решт була створена БО БФ «1+1, вже не 1» та підписаний договір на довгострокову оренду цілого корпусу гуртожитку. Так народився шелтер на 150 місць для самотніх літніх людей.
БФ «Помагаєм» підтримує його з осені 2024 року, і багато добрих справ ми зробили для його мешканців разом із ActionAid та HelpAge International in Ukraine.
Психологиня БО БФ «1+1, вже не 1» пані Марія працює в шелтері з самого початку.
«Я у «Непокинутих» із першого дня, - розповідає вона, - разом із іншими брала участь у його створенні. Тому це вже ніби наша сім’я.
Раніше у нас тут було дуже багато різних завдань щодо організації життєвого простору: харчування, ремонт та облаштування кімнат, санвузлів, заміна вікон тощо. І тільки з початку 2025 року з’явилося трохи часу для організації дозвілля.
За допомогою партнерів ми створили цей простір для фізичної активності та психологічної підтримки. Люди з величезним задоволенням ходять сюди. Ми проводимо тут руханки для покращення моторики, використовуємо масажери - і всі сюди аж біжать».
Зустрічі психосоціальної підтримки
Психологиня організації «Янголи спасіння» пані Оксана ділиться: «Ці люди нам уже як рідні. Я тут пів року і вже відчуваю, що мені буде важко залишати людей, коли через 4 місяці завершиться проєкт.
Важливо, що ми не називаємо це заняттями – це зустрічі, простір для спілкування. Люди приходять, щоб поділитися життєвим досвідом або якимись поточними враженнями, отримати позитивні емоції.
Сьогодні було 5 людей, а буває й побільше. Вони всі щось обговорюють, якісь щоденні події або попередній досвід.
Після заняття вони п’ють каву й чай із солодощами: це обов’язкове завершення зустрічі, щоб люди вийшли з позитивом.
А дехто приходить до мене, як до психолога, на індивідуальні зустрічі, щоб обговорити травматичний досвід чи поділитися наявними проблемами».
Пані Марія додає: «Жінки можуть жити на різних поверхах, місяцями не знати одне одну і не дружити. А тут вони знайомляться, з’являються нові соціальні зв’язки, вони відчувають себе частиною якоїсь компанії.
Треба враховувати, що вони мають травматичний досвід, і коли в шелтер спочатку часто заходити нові психологи від нових організацій, людям доводилося знов і знов розповідати свою історію, по колу проживаючи важкі події.
Тому зараз адміністрація Шелтеру робить усе для того, щоб проєкти психологічної підтримки були сталими».
Історія Валентини Анатоліївни з Курахового
Валентина Анатоліївна з чоловіком жили у рідному місті під обстрілами, доки їхній будинок був цілий. Петру Петровичу після трьох інсультів складно пересуватись і говорити, тому вони кілька місяців не наважувалися виїхати. Після евакуації у Запоріжжі Валентина Анатоліївна довго не могла оговтатися від пережитого: не виходила з кімнати, забувала про їжу та ліки.
У запорізькому шелтері працювала психологиня, але жінка не змогла їй довіритися. Тому і в Дніпрі, у шелтері «Непокинуті», вона спочатку уникала занять із фахівцями. Пані Валентина розповіла нам про їхнє з чоловіком життя з початку повномасштабного вторгнення.
«У 2021 році ми віддали дітям свою квартиру і з їхньою допомогою купили приватний будинок, щоб чоловік міг «розходжуватися», гуляти на вулиці. Зробили ремонт і зайшли в будинок у січні 2022 року.
А поруч із будинком школа. І по школі як почали гатить…З нашої вулиці потроху всі виїхали.
Одного разу чоловік лежав у своїй найтеплішій кімнаті, а я прибирала. І “прилетіло”: раз і два. Ось тут Петро лежить, - показує пані Валентина, - а тут прилетіло за стінкою, метрів зо три.
Одна міна розірвалася, а інша ось так залишилася стирчати в стіні. Димище, бруд, усе засипано, уявіть собі. Вулиця пуста, нікого не залишилося, і я сама з чоловіком на уламках будинку».
Пані Валентина зателефонувала зятю і попросила знайти когось, хто може їх евакуювати. Це було пов’язано з великим ризиком, але хоробра людина таки знайшлася.
«Хлопець із Селідова приїхав за нами в Курахово, - продовжує розповідь жінка. - По ньому стріляють, а він каже: «Тримайтеся, я буду швидко їхати». Я відповідаю: «Та не просто швидко, а лети!»
Він довіз нас до сусіднього села, а там уже нас забрали інші волонтери. Вони приїхали двома машинами, нас посадили у другу, броньовану.
Жахлива ситуація була у нас дорогою. Так стріляли по нас, так стріляли… В ту машину, що йшла попереду, попали, вона загорілася. А ми об’їжджаємо і їдемо далі. Поруч сидів із нами німець, доктор, він заплакав. Я вчепилася у плечі водію, кричу: «Ти що робиш, зупини!»
Він міг би накричати на мене у відповідь, але він просто мовчав. Уже як далеко від’їхали, він сказав: «Вибачте мене і нехай Бог мені вибачить. У нас сувора інструкція: не зупинятися».
Валентина Анатоліївна та Петро Петрович жили в Запоріжжі більше року. Там ішло будівництво і жінка готувала їжу для робочих, допомагала з поселенням нових мешканців. Пані Валентині там подобалося, але згодом діти забрали їх до себе в село.
«Але ж там ні аптеки, ні лікарні, нічого, - зітхає пані Валентина, - а нам без лікарні ніяк, чоловіка має спостерігати невролог».
Подружжя почало шукати можливості знов перебратися до міста. Директор запорізького шелтера запропонував їм повернутися, і водночас пані Вероніка запросила їх до Дніпра.
«Спочатку ми відмовилися від цього варіанту, бо Вероніка запропонувала нам четвертий поверх. Я сказала, що не підходить, бо чоловіку треба гуляти потроху. За 5 хвилин вона передзвонила і запропонувала перший поверх. Це так було зворушливо – до сліз!
І от ми в перших числах червня переїхали сюди. Прибули о шостій вечора – вечеря вже стояла на столі. Дали необхідну техніку, меблі, постіль – усе дали. Тут зручний душ та туалет із поручнями. Жодного грубого слова ніколи не чуємо від дівчат і навіть із тими, хто порушує правила, тут спілкуються інтелігентно.
Психолог Оксана – золота людина. Я її спочатку ігнорувала, далі порогу не пускала. Але вона знайшла підхід!
Потроху-потроху я сама до неї стала ходити в кабінет. Іноді так хочеться поплакати, а у своїй кімнаті не можна, щоб чоловік не нервував. Вона каже: приходьте до мене і тут плачте.
Тепер вона часто заходить до нас, і навіть із Петром вони тут «воркують».
І на майстер-класи ходжу. Сьогодні на миловарінні була, минулого разу малювали картини.
Якось ця картина у мене вийшла яскравою. Я мало чорного додала, я боюся чорного.
А післязавтра заїдуть до мене діти з онучкою. Уявляєте, яка радість буде: мило їм подарую власного виготовлення!»
Тяжко лишитися без житла і пройти випробування бойовими діями на схилі літ. Пані Валентина досі підтримує зв’язок з небайдужими людьми, які трапились їй на шляху з рідного Курахового до Дніпра: з керівником запорізького шелтеру, з водієм евакуації. Дуже хочеться вірити, що війна невдовзі завершиться, і їхнє з чоловіком життя буде змінюватися тільки на краще.
Ольга Левченко, 20.02.2025