Патронатна родина з Авдіївки: що довелося пережити за час повномасштабного вторгнення
Много трогательных историй мы услышали от приемных и патронатных родителей и родителей-воспитателей на конференции «Защита детей-сирот и детей, лишенных родительской опеки, во время войны», которую БФ «Помогаем» провел 20-21 июня 2023 года при финансовой поддержке БУ БФ СОС Дитячі Містечка Украіна. Делимся с вами этими рассказами.
Знакомьтесь, Оксана Ковтун, мама-воспитательница патронатной семьи из Донецкой области. Вовремя уехав из Авдеевки, женщина с двумя взрослыми дочерьми и тремя несовершеннолетними детьми эвакуировалась в… Энергодар. К счастью, сейчас все живы и здоровы на подконтрольной Украине территории, но в первые месяцы они хлебнули горя.
Сейчас с ней один патронатный мальчик, до него через семью Оксаны прошли дети из 5 разных биологических семей. Самый длительный срок пребывания ребенка в семье Ковтун составлял 1.5 года, но как правило дети остаются со Оксаной по несколько месяцев.
Потом выбывают в разные места: кто-то к биологической матери (она закодировалась, нашла работу, привела в порядок жилье), кто-то к родной бабушке, кто-то в приемную семью.
Судьбы детей сложные: у одного из мальчиков была наркотическая зависимость. Он самостоятельно вышел пешком из Авдеевки (мама не захотела эвакуироваться): об этой истории много писали СМИ. В настоящее время он получает профтехническое образование в Черкасской области.
Был мальчик, устраивавший побеги, однажды выпрыгнул с третьего этажа. Светлана смеется, вспоминая его: «Год назад заходил в гости, пили чай. Говорил: «Оксана Григорьевна, вы такая классная, и почему я с вами не находил общего языка?» Я просила его не идти по стопам мамы, стремиться к лучшей жизни».
Сейчас у Оксаны под патронатом опять подросток: «Будет в этом году устраиваться в учебное заведение, будет осваивать профессию программиста. Очень стремится к самостоятельности».
Авдеевка находится на линии разграничения. Покинуть ее пришлось и в начале войны, 9 лет назад. Тогда 2.5 года Светлана с семьей прожила в Славянске – и вернулась в Авдеевку, когда угроза миновала.
В 2022 году знакомые военные предупреждали Оксану о вероятном вторжении. Она заранее дооформила все документы, чтобы не возникло проблем при возможном выезде. Говорит: «Сотрудники социальной службы даже немноожко посмеялись над моей осторожностью.
А 24 февраля позвонил с работы зять: «Собирайте самое необходимое, немедленно везу вас в Энергодар, подальше от Донецкой области». Там мы и оказались с двумя моими взрослыми дочерьми, двумя внуками и патронатным мальчиком.
25 февраля оба моих зятя разъехались военными частями – они оба служат. А вскоре Энергодар оккупировали».
В оккупированном городе – да еще в совершенно чужом – было страшно. Оксана обращалась в администрацию с просьбой эвакуировать – никто не помог.
Ходили слухи о насилии над женщинами и детьми со стороны российских военных. Оксана боялась отпускать дочерей и детей даже за продуктами.
Деньги поступали на карту, но купить что-то можно было только за наличные деньги, и очень дорого. 20 кг картофеля покупали за 1000 грн.
Однажды отважились выйти всей семьей в магазин за хлебом на свою улицу. Дети очень радовались, потому что много дней просидели дома. Одевались и увидели из окна, как оккупанты начали забрасывать гранатами очередь, стоявшую за хлебом. Вместо хлеба пришлось жарить лепешки.
Когда заболел внук, жаропонижающего не было. Искали лекарства по чатам, потом ходили к людям с бутылочкой – и им по каплям сливали остатки сиропа.
Однажды позвонил зять: кто-то «слил» информацию о том, что их родственники военные. Перебрались в квартиру друга зятя.
Возможность эвакуации тоже искали в чатах: для большого семейства это было не просто. Повезло: нашли одну машину, в которую готовы были посадить двух женщин и ребенка, и вторую, где устроили двоих детей и женщину.
Машины оказались в разных концах колонны, и это было дополнительное испытание. После каждого блокпоста списывались: все ли хорошо? Риск был огромен: документы прятали в дне сумки, потому что боялись, что оккупанты узнают, что они родственники военных. Придумали «легенды» о том, что женщины давно уже расстались с мужьями.
На последнем блокпосте машину, в которой была Оксана, задержали и долго не хотели пропускать. «Когда поняли, что с нас не взять денег, – рассказывает она, - все-таки пропустили.
Когда мы подъехали к первому украинскому блокпосту, хотелось целовать берцы нашим солдатам. Дочке стало плохо в дороге, они вынесли ей воды, помогли чем могли. Как мы их обнимали, как были счастливы!
Приехали в Запорожье – там все есть в магазинах. Купили детям фрукты. Переночевали и отправились в Золотоношу Черкасской области».
Жить на новом месте нелегко. Оксана возмущается отношением арендодателей к арендаторам с детьми: очень долго никто не хотел сдавать им квартиру. В конце концов, нашли трехкомнатное жилье за 16 000 грн в месяц.
Поддержки почти нет. Однажды благотворительный фонд направил гуманитарную помощь по почте. Все остальное приходится покупать за свой счет.
«У меня теперь ничего нет, - рассказывает Оксана. – Недавно прямо напротив моей квартиры в Авдеевке был прилет: вывернуло и бытовую технику, и коммуникации. Соседи сняли на видео свою разрушенную квартиру – из-за их пробитой стены я вижу свою кухню и ванную.
Те, кто должны помогать, говорят: «У тебя же два зятя служат, неужели мало получают?» А младший зять в Бахмуте, он дважды контужен, трижды горел его блиндаж: сгорело все. Форму, амуницию пришлось восстанавливать, мы помогали».
На вопрос о мечтах до завершения войны Оксана улыбается: «Конечно, чтобы как можно быстрее наступила победа. Даже в свою разбитую квартиру я обязательно вернусь и все отстрою. И буду продолжать работу патронатной воспитательницей».
Багато зворушливих історій ми почули від прийомних і патронатних батьків та батьків-вихователів на конференції «Захист дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, під час війни», яку БФ «Помагаєм» провів 20-21 червня 2023 за фінансової підтримки БО БФ СОС Дитячі Містечка Україна. Ділимося ними з вами.
Знайомтеся, пані Оксана Ковтун, мама-вихователька патронатної родини з Донецької області. Вчасно поїхавши з Авдіївки, жінка з двома дорослими доньками й трьома неповнолітніми дітьми евакуювалася до… Енергодару. На щастя, зараз усі живі й здорові на підконтрольній Україні території, але в перші місяці натерпілися лиха.
Зараз із нею один патронатний хлопець, до нього через родину пройшли вже діти з 5 різних сімей. Найдовший термін перебування дитини в цій родині складав 1.5 роки, а зазвичай діти залишаються зі Оксаною по кілька місяців.
Вибувають до різних місць: хтось до біологічної мами (вона закодувалася, знайшла роботу, привела до ладу житло), хтось до рідної бабусі, хтось до прийомної родини.
Діти не прості: був хлопчик із наркотичною залежністю, який самостійно пішки вийшов з Авдіївки (мама не захотіла евакуюватися): про цю історію багато писали ЗМІ. Зараз він отримує профтехнічну освіту в Черкаській області.
Був хлопчик, який влаштовував побіги, одного разу вистрибнув із третього поверху. Оксана сміється, згадуючи його: «Рік тому заходив у гості, чаювали. Казав: «Оксано Григорівно, ви така класна, і чого я з вами не знаходив спільної мови?» Я просила його не йти стопами мами, прагнути до кращого життя».
Зараз у Оксани під патронатом знову підліток: «Будемо цього року влаштовуватися до навчального закладу, буде освоювати професію програміста. Дуже прагне до самостійності».
Авдіївка знаходиться на лінії розмежування. Залишити її довелося і на початку війни, 9 років тому. Тоді 2.5 роки Оксана з родиною прожила у Слов’янську – і повернулася до Авдіївки, коли загроза минула.
У 2022 знайомі військові попереджали Оксану про імовірне вторгнення. Вона заздалегідь дооформила всі документи, щоб не виникло проблем під час можливого виїзду. Каже: «Мої служби ще трохи посміялися з моєї обережності.
А 24 лютого зателефонував зять: збирайте найнеобхідніше, негайно повезу вас в Енергодар, подалі від Донецької області. Там ми й опинилися з двома моїми дорослими доньками, двома онуками і патронатним хлопчиком.
25 лютого обидва мої зяті роз’їхалися військовими частинами – вони обидва служать. А невдовзі Енергодар окупували».
В окупованому місті – та ще й в абсолютно чужому було страшно. Оксана зверталася до адміністрації з проханням евакуювати – ніхто не допоміг.
Ходили чутки про насильство над жінками й дітьми з боку ворожих військових. Оксана боялася відпускати доньок і дітей навіть за продуктами.
Гроші надходили на картку, але купити щось можна було тільки за готівку, й дуже дорого. 20 кг картоплі купували за 1 000 грн.
Одного разу наважилися вийти всією родиною за хлібом на свою вулицю. Діти дуже раділи, бо багато днів просиділи вдома. Одягалися і побачили з вікна, як чергу, яка стояла за хлібом, окупанти почали закидати гранатами. Замість хліба довелося смажити коржики.
Коли захворів онук, жарознижувального не було. Шукали ліки по чатах, потім ходили по людях із пляшечкою – і люди по краплях зливали їм залишки сиропу.
Одного дня зателефонував зять: хтось «злив» інформацію про те, що їхні родичі військові. Перебралися до квартири знайомого зятя.
Можливість евакуації також шукали в чатах: для великої родини це було не просто. Пощастило: знайшли одну машину, в яку готові були посадити двох жінок та дитину, і другу, де влаштували двох дітей і жінку.
Машини опинилися в різних кінцях колонни, і це було додаткове випробування. Після кожного блокпосту списувалися: чи все добре? Ризик був величезний: документи ховали у дні сумки, бо боялися, що окупанти дізнаються, що вони родичі військових. Придумали «легенди» про те, що жінки давно вже розлучилися з чоловіками.
На останньому блокпості автівку, в якій була пані Оксана, затримали й довго не хотіли пропускати. «Коли зрозуміли, що з нас не взяти грошей, - розповідає вона, - все-таки пропустили.
Коли ми під’їхали до першого українського блокпосту, хотілося цілувати берці нашим солдатам. Доньці стало погано в дорозі, вони винесли їй води, допомогли чим могли. Як ми їх обіймали, які були щасливі!
Приїхали в Запоріжжя – а там усе є в магазинах. Купили дітям фрукти. Переночували й вирушили до Золотоноші Черкаської області».
Жити на новому місці не легко. Пані Оксана обурюється на ставлення орендодавців до орендарів із дітьми: дуже довго ніхто не хотів здавати їм квартиру. Врешті-решт знайшли трикімнатне житло за 16 000 грн на місяць.
Підтримки майже нема. Одного разу благодійний фонд надіслав гуманітарну допомогу поштою. Все інше доводиться купувати за свій кошт.
«У мене тепер нічого нема, - розповідає пані Оксана. – Нещодавно просто навпроти моєї квартири в Авдіївці був приліт: повивертало і побутову техніку, і комунікації. Сусіди знімали на відео свою зруйновану квартиру – то через їхню пробиту стіну я бачу свою кухню й ванну.
Ті, хто мають допомагати, кажуть: «У тебе ж двоє зятів служать, невже мало отримують?» А молодший зять у Бахмуті, він двічі контужений, тричі горів його бліндаж: згоріло все. Форму, амуніцію довелося відновлювати, ми допомагали».
На питання про мрії до завершення війни пані Оксана посміхається: «Авжеж, щоб якнайшвидще наступила перемога. Навіть у свою розбиту квартиру я обов’язково повернуся й усе відбудую. І буду продовжувати роботу патронатною вихователькою».
