Прорости крізь асфальт
Однажды во время летнего отпуска я ехала на Азовское море. Напротив моей полки в вагоне устроились мама с сыном. Внезапно я поняла, что этот мальчик – подопечный нашего фонда, о котором я недавно писала текст. За первые несколько минут у меня возникло сразу два когнитивных диссонанса.
До этого я видела ребенка только на фотографиях. Там он весело улыбался и более-менее ровно сидел. Я знала, что он учится в 5 классе соответственно возрасту и нормально развивается интеллектуально. Но когда я увидела его, мне сразу бросилось в глаза то, что не выдала фотография: запрокинутая голова, шаткая поза, неестественное положение рук, неумение самостоятельно ходить. И я поймала себя на мысли: неужели он действительно интеллектуально полноценен? Мальчишка казался беспомощным, как трехлетний малыш.
А потом мама вышла в туалет, и я увидела, как ребенок
остается один, спокойно и уверенно, как и полагается в его возрасте (кстати, я
тогда оценила навык сидеть без
поддержки, который нам, здоровым не кажется важным и ценным). Когда она
вернулась, в ответ на неразборчивый вопроссына (в котором мне вообще трудно было опознать речь) мама тихо
ответила: «Без пятнадцати пять. Сейчас отправляемся». Так разговаривают со
взрослыми или подростками. И второй раз я поразилась контрасту: да, ему 12 и по
возрасту, и по рассудку, но как же обманчив внешний вид!
Мы и сами не знаем, как так получилось, что наш фонд стал
постоянно помогать детям с ДЦП: когда-то в начале существования фонда мы
боялись браться за крупные сборы, а 5-7 тыс. на реабилитацию – то, что было нам
по силам. Это потом мы обнаружили, что собрать средства ребенку с
онкозаболеванием или на срочную операцию гораздо проще, чем на очередной этап
реабилитации.
Но с каждым годом деток с ДЦП к нам приходило больше и
больше. Мы поняли, что можем оплатить в месяц только ограниченное количество
восстановительных курсов, появился журнальчик с очередью – родители
записываются на сбор за несколько месяцев. Зато они могут на нас надеяться. С
благотворительных ярмарок и мастер-классов, с мелких остатков разных сборов
любой ценой мы каждый месяц находим необходимые средства. Иначе не получится: в
реабцентры тоже существует очередь и нужно записываться заранее, да и
«Укрзалізниця» не продаст родителям билеты сегодня на завтра.
Эти родители не плачут и не спрашивают в отчаянии «за что?»,
как мамы недоношенных малышей. Они не бьют тревогу и не ожидают срочной помощи,
как родители онкобольных детей. Они тихо, спокойно приходят и пишут заявления.
Когда мы после реабилитации спрашиваем их об успехах, они смущенно отвечают:
«Ну, вы же понимаете, не то чтобы у нас были такие уж большие изменения…» Мы
всё понимаем. Мы знаем, что если ребенок научился концентрироваться на
мультиках – мама сможет спокойно вымыть посуду. Научился самостоятельно сидеть
– мама может отойти в туалет, не боясь, что свалится. Стал жевать и держать
ложку – с мамы снимаются обязанности по кормлению. Препараты победили судороги
– маме не больно вместе с ним.
А еще бывает так: научился нажимать нужные кнопки на
планшете. Плюс тысячу баллов, грандиозный прорыв вперед! Он сможет сначала
играть в игры, потом набирать тексты, выйдет в интернет, будет общаться с
миром. Возможно, он освоит копирайтинг или программирование.
Вы слышали об Иване Бакаидове, 19-летнем программисте с ДЦП?
Советуем заглянуть на его страничку в фейсбуке или погуглить статьи о нем. Человек
разработал несколько приложений для людей с инвалидностью, написал пару петиций
с требованием остановить дискриминацию, занимается бочча, ездит на велосипеде,
активно ведет соцсети, выступал на Всемирном гуманитарном саммите ООН, обо всем
имеет свое мнение, вполне нетривиальное. Думаете, у него легкая форма ДЦП? Нет,
велосипед специальный, ходит парень с постоянным риском упасть, речь его не
понимает никто, кроме мамы. И все-таки этот мозг, который заставляет дрожать и
бесконтрольно дергаться мышцы его конечностей, лица, глаз, этот мозг позволяет
ему справляться с такими интеллектуальными задачами, которые не под силу
бОльшей части его сограждан.
А физические навыки – результат долгой и трудной работы с различными специалистами, которые на протяжении долгих лет занимались реабилитацией Ивана в одном из лучших реабилитационных центров страны.
Ребенок с ДЦП – зернышко, из которого может вырасти слабый побег или мощное дерево, которое защитит своей тенью растения вокруг. Но чтобы из этого зерна появился росток и пробился сквозь почву, нужно много ресурсов, намного больше, чем другим зернам. Каждый реабилитационный курс – это новая дорожка для нервных импульсов в мозге, новый шанс расширить свои возможности. Не это ли цель и каждого из нас – развиваться и расширять свои возможности? Быть может, не такие уж мы разные?

Одного разу під час літньої відпустки я їхала поїздом на
Азовське море. Навпроти моєї полиці влаштувалися мама з сином. Раптово я зрозуміла, що цей хлопчик – підопічний нашого фонду, про якогоя нещодавно писала текст. За перші кілька хвилин у
мене виникло відразу два когнітивних дисонанси.
До цього я бачила дитину тільки на світлинах. Там хлопець весело посміхався й більш-менш рівно сидів. Я знала, що він навчається у 5 класі
відповідно віку й нормально
розвивається інтелектуально. Але коли я побачила його, мені відразу впало в око
те, що не видала фотографія: закинута голова, хитка поза, неприродне положення
рук, невміння самостійно ходити. І я зловила себе на думці: невже він справді
інтелектуально повноцінний? Хлопчикздавався безпорадним, як трирічний малюк.
А потім мама вийшла до туалету, і я
побачила, як дитина залишається сама,
спокійно й упевнено, як і
годиться в її віці (до речі,
я тоді оцінила навик сидіти без підтримки, який нам, здоровим не здається
важливим і цінним). Коли мамаповернулася, у відповідь на нерозбірливе питання сина (в якому мені взагалі важко було впізнати мовлення) вона тихо відповіла: «За п'ятнадцять хвилин п'ять. Зараз вирушаємо». Так
розмовляють із дорослими або
підлітками. І вдруге я була
вражена контрастом: так, йому 12 і за віком, і за розумом, але який же оманливий зовнішній вигляд!
Ми й самі не знаємо, як так вийшло, що наш фонд став
постійно допомагати дітям із
ДЦП: колись на початку існування фонду ми боялися братися за великі збори, а
5-7 тисяч на реабілітацію - те, що було нам під силу . Це потім ми
виявили, що зібрати кошти дитині з онкозахворюванням або на термінову операцію
набагато простіше, ніж на черговий етап реабілітації.
Але з кожним роком дітей із ДЦП до нас приходило більше й більше. Ми зрозуміли, що можемо оплатити в місяць тільки обмежену кількість відновлювальних курсів,
з'явився журнал із чергою -
батьки записуються на збір за кілька місяців. Зате вони можуть на нас
сподіватися. З благодійних ярмарків і майстер-класів, з дрібних залишків різних
зборів ми будь-якою ціноющомісяця знаходимо необхідні кошти. Інакше не вийде: в реабцентрі теж існує чергай потрібно записуватися
заздалегідь, та й «Укрзалізниця» не продасть батькам квитки сьогодні на завтра.
Ці батьки не плачуть і не питають в розпачі «за що?», як мами недоношених малюків.
Вони не б'ють на сполох і не очікують термінової допомоги, як батьки онкохворих
дітей. Вони тихо, спокійно приходять і пишуть заяви. Коли ми після реабілітації
запитуємо їх про успіхи, вони зніяковіло відповідають: «Ну, ви ж розумієте, не
те щоб у нас були такі вже й великі зміни...» Ми все розуміємо. Ми знаємо: якщо дитина навчилася
концентруватися на мультиках – мама зможе спокійно вимити посуд. Навчився
самостійно сидіти – мама може відійти в туалет, не боячись, що звалиться. Став
жувати й тримати ложку – з
мами знімаються обов'язки тричі на
день годувати. Препарати перемогли судоми – мамі не боляче разом із ним.
А ще буває так: навчився натискати потрібні кнопки на
планшеті. Плюс тисячу балів, грандіозний прорив уперед! Він зможе спочатку грати в ігри, потім набирати тексти,
вийде в інтернет, буде спілкуватися зі світом. Можливо, він опанує копірайтинг або програмування.
Ви чули про Івана Бакаїдова, 19-річного програміста з ДЦП? Радимо
зазирнути на його сторінку в Фейсбуці або погуглити статті про нього. Хлопець розробив кілька додатків для осіб з інвалідністю, написав пару петицій із вимогою зупинити дискримінацію,
займається бочча, їздить на велосипеді, активно веде соцмережі, виступав на
Всесвітньому гуманітарному саміті ООН, про все має свою думку, цілком
нетривіальну. Думаєте, в нього легка форма ДЦП? Ні,
велосипед спеціальний, ходить хлопець із постійним ризиком упасти,
мовлення його не розуміє
ніхто, крім мами. І все-таки цей мозок, який змушує тремтіти й безконтрольно смикатися м'язи його
кінцівок, обличчя, очей, цей мозок дозволяє йому справлятися з такими інтелектуальними
завданнями, які не під силу більшійчастини його співгромадян.
А фізичні навички – результат довгої й важкої роботи з різними фахівцями, які
протягом довгих років займалися реабілітацією Івана в одному з кращих
реабілітаційних центрів країни.
Дитина з ДЦП – зернятко, з якого може вирости слабкий пагін або потужне дерево, яке
захистить своєю тінню рослини навколо. Але щоби з цього зерна з'явився паросток і пробився крізь ґрунт, потрібно
багато ресурсів, набагато більше, ніж іншим зернам. Кожен реабілітаційний курс –
це нова доріжка для нервових імпульсів у мозку, новий шанс розширити свої
можливості. Чи не це мета йкожного з нас – розвиватися йрозширювати свої можливості? Може,й не такі вже ми різні?