Як я приміряла клоунські штани

Грустные минуты у людей.

Все мы живем ради себя, своих детей, родных, близких. Но рано или поздно каждый человек задумывается о смысле жизни, о том, зачем он появился на этот свет, какова его роль в этой жизни. Задумываешься: какой след останется после меня? И начинаешь понемногу менять свою жизнь.

Люди по природе своей добры и сострадательны. Но на помощь ближнимзачастую не хватает времени. Иногда же, проникнувшись чужой болью, уже не можешь ее забыть. Однажды я увидела репортаж о больничных клоунах по телевизору. Радостные сияющие глазенки детей, благодарные родители. Услышала, как родители рассказывали, что дети с нетерпением ждут каждого прихода клоунов.

Я начала искать статьи в интернете о больничной клоунаде. Появилось желание приносить радость и пользу. Конечно, вначале у меня было сомнение — смогу ли я, получится ли у меня? Потом - знакомство с Доктором-Фонариком, обучение в Школе клоунов и... Мой первый и решающий поход в больницу.

Иду сзади Фонарика, чувствую неловкость. Не знаю, что делать и говорить. Захожу вместе с ним в одну из палат, вижу больных деток — хочется зарыдать, жалеть детей и их родителей и, наконец, — просто убежать от всего этого, забыть и никогда больше не вспоминать о такой несправедливости, как детские болезни. Это обычное первое впечатление человека, попадающего в детскую больницу. Я в одежде клоуна, но я не клоун, я просто пришла посмотреть и понять — смогу ли я? Наверное, у меня не получится, не могу сдержать эмоции.

Выхожу из палаты, иду по больничному коридору. Возле одной из палат стоит рыдающий взахлеб малыш, мама и медсестра безрезультатно пытаются его успокоить и отвести в палату. Малыш замечает меня и в упор смотрит мне в глаза. Я подхожу к нему и, сама не знаю почему, опускаюсь возле него на коленки, он тут же крепко-крепко обнимает меня за шею, и мы так стоим... долго-долго. Малыш уже не плачет, просто стоит и обнимает меня. Я в растерянности, ребенок принял меня за клоуна, наверное, но я же не клоун! Медсестра спрашивает меня, знакомы ли мы, — я в ответ мотаю головой, что нет, не знакомы. Малыш отпускает мою шею и предлагает пойти в палату посмотреть его игрушки. Его мама с надеждой в глазах смотрит на меня, а я, как завороженная, беру ребёнка за руку, и мы заходим в столь ненавистную до этого для малыша палату. Играем игрушками, вижу полный благодарности взгляд мамы, радостное лицо малыша, удивлённые глаза медсестры. Из этой палаты я вышла клоуном, больничным клоуном Лялей.

Ляля (Алена ПОПЕНКО)

Всі ми живемо заради себе, своїх дітей, рідних, близьких. Але рано чи пізно кожна людина замислюється про сенс життя, про те, навіщо вона з'явився на цей світ, яка його роль у цьому житті. Замислюєшся: який слід залишиться після мене? І починаєш потроху змінювати своє життя.

Люди по природі своїй добрі і співчутливі. Але на допомогу ближнім часто не вистачає часу. Іноді ж, перейнявшись чужим болем, вже не можеш забути. Одного разу я побачила репортаж про лікарняних клоунів по телевізору. Радісні сяючі оченята дітей, вдячні батьки. Почула, як батьки розповідали, що діти з нетерпінням чекають кожного приходу клоунів.

Я почала шукати статті в інтернеті про лікарняну клоунаду. З'явилося бажання приносити радість і користь. Звичайно, спочатку у мене були сумніви - чи зможу, чи вийде у мене ? Потім - знайомство з Доктором Ліхтариком, навчання в Школі клоунів і... Мій перший і вирішальний похід до лікарні.

Іду ззаду Ліхтарика, відчуваю незручність. Не знаю, що робити і говорити. Заходжу разом з ним в одну з палат, бачу хворих діток - хочеться заридати, жаліти дітей та їх батьків і, нарешті, - просто втекти від усього цього, забути і ніколи більше не згадувати про таку несправедливість, як дитячі хвороби. Це звичайне перше враження людини, що потрапляє в дитячу лікарню. Я в одязі клоуна, але я не клоун, я просто прийшла подивитися і зрозуміти - чи зможу я? Напевно, у мене не вийде, не можу стримати емоції.

Виходжу з палати, йду лікарняними коридорами. Біля однієї з палат ридає малюк, мама і медсестра безрезультатно намагаються його заспокоїти і відвести в палату. Малюк помічає мене і дивиться в очі. Я підходжу до нього і, сама не знаю чому, опускаюся біля нього на коліна, він міцно-міцно обіймає мене за шию, і ми так стоїмо... довго-довго. Малюк вже не плаче, просто стоїть і обіймає мене. Я в розгубленості, дитина прийняла мене за клоуна, напевно, але я ж не клоун! Медсестра питає мене, чи знайомі ми, - я у відповідь мотаю головою, що ні, не знайомі. Малюк відпускає мою шию і пропонує піти в палату подивитися його іграшки. Його мама з надією в очах дивиться на мене, а я, як заворожена, беру дитину за руку, і ми заходимо в ненависну до цього момента для малюка палату. Граємо іграшками, бачу повний подяки погляд мами, радісне обличчя малюка, здивовані очі медсестри. З цієї палати я вийшла клоуном, лікарняним клоуном Лялею.

Ляля (Олена ПОПЕНКО)