Чего хочет мой-чужой ребенок?

Чого хоче моя-чужа дитина?

Мы много ездим по Днепропетровской области вместе с коллегами из нашей организации, уже несколько лет поддерживающей приемные семьи и детские дома семейного типа. Много встречаемся, часто бываем в семьях, и они обращаются за консультациями. Такая наша работа – говорить, говорить и говорить о детях. О непростых детях, которым судьба не подарила теплого родительского дома, близости с кровной мамой и всего отсюда вытекающего.

Я так часто повторяю то, что эти дети не простые, а психологически травмированные, что слово «травма» теряет уже свою весомость. Оно становится банальным и затертым. Но именно это отличает детей-сирот от так называемых домашних деток.

А еще родителям на наших встречах, например на выездных родительских клубах, очень хочется получить простые ответы, на как будто бы простые вопросы. Они спрашивают, например, что делать, если ребенок всем вокруг причиняет боль исподтишка, или не хочет учиться вообще, или его ничего не интересует. Родителям хотелось бы иметь однозначные ответы на такие задачки, как в математике. Но не получается. Представила себе, как на вопрос о том, почему мой приемный ребенок плохо учится, я бы ответила: потому, что у него не хватает интеллекта. И точка. И что тогда с этим ответом может делать семья? Или на вопрос о том, что девочка постоянно ест, не может остановиться и что с этим делать, я бы сказала: кормите ее по расписанию или по объему еды. Как когда-то мы делали, воспитывая маленького щенка, чтобы он не переедал.

К счастью или, к сожалению, нет таких простых ответов. Даже, если ситуации на первый взгляд похожи, дети – разные. Они прожили каждый свою жизнь до встречи с нами. И поэтому история у каждого своя и травма – тоже своя. К тому же и реакция не может быть одинаковой. А если учитывать, что характер, темперамент и другие личностные качества не повторяются, тогда становится понятным, что задачка наша со многими неизвестными. Мы же не удивляемся, когда приходим к врачу с больным животом, тому, что он может поставить разные диагнозы по похожим симптомам. Якобы похожим. И здесь все ситуации тоже якобы похожи.

Очень помогают встречи приемных родителей на наших группах взаимоподдержки. Вот там как раз мы делимся опытом, и понимаем, что есть много вариантов решения таких вот задачек. И эти все варианты проговариваем, переосмысливаем. И вдруг, становится немного понятней, что происходит с ребенком. Вариантов того, как поступали родители в той или иной ситуации множество. Услышав их на группе взаимоподдержки, можно со временем кое-что попробовать, адаптировав к своей семье.

Самое главное, что объединяет ребят с большим и тяжелым опытом прошлой жизни, - это потребность быть любимыми.

Это слово стало тоже слишком замусоленным. Часто приемные родители жалуются на то, что не могут полюбить ребенка так, как грезилось им вначале, когда они только собирались свою жизнь посвятить приемным детям. И тогда собственные чувства приводят их в замешательство.

Хочу прояснить, о какой любви здесь идет речь и что в первую очередь нужно детям. Иногда мы думаем, что любовь – это какая-то безграничная самоотдача.

Но, не это нужно детям, не жертва родителей. А удовлетворение их потребностей, которыми пренебрегали взрослые в их прошлой жизни. Если вспомнить пирамиду потребностей А. Маслоу, то мы увидим, чего не достает ребенку, да и вообще любому человеку, независимо от возраста. Мы все нуждаемся в безопасности (у отверженных детей базовое чувство безопасности часто нарушено), во внимании, в ощущении своей компетентности. Нам так не хочется, чтобы кто-то подстраивал нас под свой проект «строительства хорошего человека», а принимал нас, такими как есть, с нашими достоинствами и недостатками, с разным прошлым опытом.

Если посмотреть на ситуации, которые описывают родители глазами ребенка, попробовать представить его чувства, мы увидим совсем не ту картинку, которая видится взрослым. Возможно, мальчик ведет себя плохо потому, что уверен, как только начнет вести себя хорошо, мама и папа перестанут его замечать. А так хоть и негативное, но все-таки внимание. Приемная мама сама удивлена, как давно она его не обнимала, а только ругает и читает нотации.

Или девочка, которая попала только недавно в большую семью, где много приемных детей. До этого, живя с бабушкой вдвоем, она была практически «центром Вселенной» для старушки. Теперь, она по-своему старается завоевать себе лидирующую позицию, к которой привыкла. Для этого она обижает других, пытается их подставить, чтобы в глазах мамы быть лучшей.

Немало родители рассказывают о том, что кровные дети стали вести себя по-иному, с тех пор как появились приемные. И речь здесь не о капризах, или плохом поведении ради того, чтобы причинить вред своим близким. Это симптом, который говорит о том, что ребенок в тревоге или даже в страхе от того, что теперь ему не хватит родительской любви. Ребенка волнует то, что он может теперь остаться без родителей, когда те, другие, «чужие» дети, получили семью.

Все это примеры нелюбви глазами ребенка. Примеры того, что потребность девочки или мальчика не удовлетворена. А когда базовые потребности не удовлетворены, они как боль, которую чувствует человек постоянно, и пока она не пройдет, он не может думать ни о чем другом. Какие уж тут уроки, или хорошее поведение.

Единственный способ справиться с ситуацией – не бороться с его поведением (такая фраза нередко слетает из уст пап и мам), а понимание того, что происходит с ним, взгляд его глазами на этот мир.

Не стоит бояться того, что мы начнем делать много для этого ребенка, а как же тогда другие? В этом случае получаются обделенными все. Чаще всего дети хотят родительского внимания. И тут масса вариаций – общее дело или знаки внимания. Для одного ребенка хороши будут совместные игры, для другого – несколько поцелуев и объятий, плюс сказка перед сном. Кто-то нуждается больше, другие - уже меньше. Как говорится, каждому по потребностям. Не нужно бояться, что ребенок до 18 лет будет нуждаться во внимании таком же, как и в 5 лет. Возможно насытившись, поверив своим новым взрослым, его тревога станет меньше, и он не будет так сильно нуждаться в маме и папе.

Люди не всегда понимают других. Особенно, если это дети, которым трудно понять себя и разобраться что с ними самими происходит.

Вот что может помочь. Чаще говорите с детьми об их чувствах, и произносите то, что чувствуете сами. Если ребенок начнет понимать, что с ним происходит, тогда он сможет объяснить свою потребность, а самое главное - лучше поймет чувства и потребности других людей. Тогда появится вероятность того, что он не обидит братика или сестричку, не огорчит лишний раз родителей. Понимать чувства, слышать свои потребности нигде не учат, и в школах таких предметов не преподают. Но разве не это самое главное в нашей жизни? Попробуйте.

Марианна ЛАПИНА, семейный психолог.

Эти мероприятия проведены при поддержке благотворительной программы «Сиротству-нет!» (благотворительный проект«Родина для дитини, Днепропетровская область») Фонда Рината Ахметова «Развитие Украины». Высказанные в статье мысли не являются официальной позицией Фонда, а выражают видение автора статьи.

Ми багато їздимо по Дніпропетровській області разом з колегами з нашої організації, яка вже кілька років підтримує прийомні сім'ї та дитячі будинки сімейного типу. Багато зустрічаємося, часто буваємо в сім'ях, і вони звертаються за консультаціями. Така наша робота - говорити, говорити, говорити про дітей. Про непростих дітей, яким доля не подарувала теплого батьківського дому, близькості з кровної мамою і всього, що звідси випливає.

Я так часто повторюю, що ці діти непрості, а психологічно травмовані , що слово «травма» втрачає вже свою вагомість. Воно стає банальним і затертим. Але саме це відрізняє дітей-сиріт від так званих домашніх діток.

А ще батькам на наших зустрічах, наприклад, на виїзних батьківських клубах, дуже хочеться отримати прості відповіді, на начебто б прості запитання. Вони запитують, наприклад , що робити, якщо дитина всім навколо заподіює біль нишком, або не хоче вчитися взагалі, або її нічого не цікавить. Батькам хотілося б мати однозначні відповіді на такі задачки, як у математиці. Але не виходить. Представила собі, як на питання про те, чому моя прийомна дитина погано вчиться, я б відповіла: тому, що у неї не вистачає інтелекту. І крапка. І що тоді з цією відповіддю може робити сім'я? Або на питання про те, що дівчинка постійно їсть, не може зупинитися і що з цим робити, я б сказала: годуєте її за розкладом або за обсягом їжі. Як колись ми робили, виховуючи маленьке цуценя, щоб не переїдало .

На щастя чи, на жаль, немає таких простих відповідей. Навіть, якщо ситуації на перший погляд схожі, діти - різні. Вони прожили кожен своє життя до зустрічі з нами. І тому історія у кожного своя і травма - теж своя. До того ж і реакція не може бути однаковою. А якщо враховувати, що характер, темперамент та інші особистісні якості не повторюються, тоді стає зрозумілим, що зазача наша з багатьма невідомими. Ми ж не дивуємося, коли приходимо до лікаря з хворим животом, і він може поставити різні діагнози по схожим симптомам. Нібито схожим. І тут всі ситуації теж нібито схожі, але різні...

Дуже допомагають зустрічі прийомних батьків на наших групах взаємопідтримки. Ось там якраз ми ділимося досвідом, і розуміємо , що є багато варіантів вирішення таких ось задачок. І ці всі варіанти промовляємо, переосмислюємо. І раптом, стає трохи зрозуміліше, що відбувається з дитиною. Варіантів того, як поводитися батькам в тій чи іншій ситуації безліч. Почувши їх на групі взаємопідтримки, можна з часом дещо спробувати, адаптувавши до своєї сім'ї.

Найголовніше, що об'єднує дітей з великим і важким досвідом минулого життя, - це потреба бути коханими.

Це слово стало теж занадто замусоленим. Часто прийомні батьки скаржаться на те, що не можуть полюбити дитину так, як мріялося їм спочатку, коли вони тільки збиралися своє життя присвятити прийомним дітям. І тоді власні почуття приводять їх у замішання.

Хочу прояснити, про яку любов тут йдеться і що в першу чергу потрібно дітям. Іноді ми думаємо, що любов - це якась безмежна самовіддача.

Але, не це потрібно дітям, не жертва батьків. А задоволення їх потреб, якими нехтували дорослі в їх минулому житті. Якщо згадати піраміду потреб А. Маслоу, то ми побачимо, чого не дістає дитині, та й взагалі будь-якій людині, незалежно від віку. Ми всі потребуємо безпеки (у знедолених дітей базове відчуття безпеки часто порушене), в увазі, у відчутті своєї компетентності. Нам так не хочеться , щоб хтось підстроював нас під свій проект «будівництва хорошої людини», а брав нас, такими як є, з нашими перевагами та недоліками, з різним минулим досвідом.

Якщо подивитися на ситуації, які описують батьки, спробувати уявити її почуття, ми побачимо зовсім не ту картинку, яка ввижається дорослим. Можливо, хлопчик поводиться погано тому, що впевнений, як тільки почне вести себе добре, мама і тато перестануть його помічати. А так хоч і негативна, але все ж таки увага. Прийомна мама сама здивована, як давно вона його не обіймала, а тільки лає і читає нотації .

Або дівчинка, яка потрапила тільки недавно у велику сім'ю, де багато прийомних дітей. До цього, живучи з бабусею удвох, вона була практично «центром Всесвіту» для старенької. Тепер, вона по-своєму намагається завоювати собі лідируючу позицію, до якої звикла. Для цього вона ображає інших, намагається їх підставити, щоб в очах мами бути кращою.

Чимало батьки розповідають про те, що кровні діти стали вести себе по-іншому, з тих пір як з'явилися прийомні. І мова тут не про примхи, або погану поведінку заради того, щоб завдати шкоди своїм близьким. Це симптом , який говорить про те, що дитина в тривозі або навіть в страху від того, що тепер йому не вистачить батьківської любові. Дитину хвилює те, що вона може тепер залишитися без батьків, коли ті , інші, «чужі» діти, отримали сім'ю.

Все це приклади нелюбові очима дитини. Приклади того, що потреба дівчинки чи хлопчика не задоволена. А коли базові потреби незадоволені, вони як біль, яку відчуває людина постійно, і поки вона не пройде, дитина не може думати ні про що інше. Які вже тут уроки, або хороша поведінка.

Єдиний спосіб впоратися з ситуацією - не боротися з його поведінкою (така фраза нерідко злітає з вуст тат і мам), а розуміння того, що відбувається з ним, погляд його очима на цей світ.

Не варто боятися того, що ми почнемо робити багато для цієї дитини, а як же тоді інші? У цьому випадку виходять обділеними всі. Найчастіше діти хочуть батьківської уваги. І тут маса варіацій - спільна справа або знаки уваги. Для однієї дитини гарні будуть спільні ігри, для іншої - кілька поцілунків та обіймів, плюс казка перед сном. Хтось потребує більше, інші - вже менше. Як кажуть, кожному за потребами. Не потрібно боятися, що дитина до 18 років потребуватиме уваги на рівні з 5-тирічним. Можливо наситившись, повіривши своїм новим дорослим, тривога дитини стане меншою, і вона не буде так сильно мати потребу в мамі й татові.

Люди не завжди розуміють інших. Особливо, якщо це діти, яким важко зрозуміти себе і розібратися що з ними самими відбувається.

Ось що може допомогти. Частіше говоріть з дітьми про їхні почуття , і промовляєте те, що відчуваєте самі. Якщо дитина почне розуміти, що з нею відбувається, тоді вона зможе пояснити свою потребу, а найголовніше - краще зрозуміє почуття і потреби інших людей. Тоді з'явиться ймовірність того, що вона не скривдить братика або сестричку, не засмутить зайвий раз батьків. Розуміти почуття , чути свої потреби ніде не вчать, і в школах таких предметів не викладають. Але хіба не це найголовніше в нашому житті? Спробуйте.

Маріанна ЛАПІНА, сімейний психолог.

Ці заходи проведені за підтримки благодійної програми «Сирітству-ні!» (Благодійний проект «Родина для дитини, Дніпропетровська область») Фонду Ріната Ахметова «Розвиток України». Висловлені в статті думки не є офіційною позицією Фонду, а виражають бачення автора статті.

Чого хоче моя-чужа дитина?

Ти можеш допомогти, не будь байдужим!

Залиште свій коментар