Побували

img

Новини

Побували

За моїми плечима чималий волонтерський стаж роботи з онкологічними дітками, часто я бачила як вони йдуть, а іноді була у них за день до смерті, але думка про те, щоб переступити поріг хоспісу лякала. Був якийсь бар'єр, що я не могла подолати. Але розуміючи всю необхідність паллатівної допомоги, необхідність місць, де людина може прожити останні дні свого життя в гідності, і, коли обставини склалися так, що можна було відвідати два українських хоспіси (один - найперший в Україні, а другий - новенький), я не змогла відмовитися.

Перший хоспіс був у Дубно. Велика будівля, колись належала монастирю кармеліток. Зараз один їх корпусів відданий під хоспіс, який діє як підрозділ Дубенського медичного коледжу. Високі стелі та великі вікна. Хоспіс розрахований на 40 ліжок, але зараз зайнятий менше ніж на половину, решту приміщень чекають ремонту і переробок. У коридорі двоє чоловіків дивляться телевізор. Тиша і спокій. Відчуття, що час зупинився. І зовсім не страшно.

В Івано-Франківську хоспіс зовсім інший. Маленький та затишний, з квітами на вікнах, схожий на європейський готель. Будівлі добудовували, та місця все одно не вистачає, але ця «стислість» створює особливу домашню атмосферу. За роки існування головний лікар хоспісу та його медперсонал бував у багатьох країнах для обміну досвідом, тому в хоспісі зібрано та адаптовано для наших реалій все найкраще.

Спасибі величезне Людмилі-Оксані Іванівні - головному лікареві івано-франківського хоспісу, Надії Олексіївні і Миколі Володимировичу з дубенського хоспісу за теплий прийом, а найголовніше за те, що поділилися досвідом, розповіли про перемоги і проблеми, які можуть бути. Це неоціненна допомога. Я дуже сподіваюся, що колись у Дніпропетровську буде відкрито хоспіс для дітей, де батьки зможуть отримати допомогу і підтримку в найважчий момент життя.

 

www.pomogaem.com.ua

 

Залиште свій коментар