Побували
За моими плечами немалый волонтерский стаж работы с онкологическими детками, часто я видела как они уходят, а иногда была у них за день до смерти, но мысль о том, чтоб переступить порог хосписа, пугала. Был какой-то барьер, который я не могла преодолеть. Но, понимая всю необходимость паллативной помощи, необходимость мест, где человек может прожить последние дни своей жизнь в достоинстве, и, когда обстоятельства сложились так, что можно было посетить два украинских хосписа (один - самый первый в Украине, а второй - новенький), я не смогла отказаться.
Первый хоспис был в Дубнах. Большое здание когда-то принадлежало монастырю кармелиток. Сейчас один из корпусов отдан под хоспис, который действует как подраздел Дубенского медицинского колледжа. Высокие потолки и большие окна. Хоспис рассчитан на 40 коек, но сейчас занят меньше чем на половину, остальные помещения ждут ремонта и переделок. В коридоре двое мужчин смотрят телевизор. Тишина и спокойствие. Ощущение, что время остановилось. И совсем не страшно.
В Ивано-Франковске хоспис совсем другой. Маленький и уютный, с цветами на окнах, похож на европейскую гостиницу. Здания достраивали, но место все ровно не хватает, но эта «сжатость» создает особую домашнюю атмосферу. За эти годы главный врач хосписа и его медперсонал бывал во многих странах для обмена опытом, поэтому в хосписе собрано и адаптировано для наших реалий все лучшее.
Спасибо огромное Людмиле-Оксане Ивановне - главному врачу ивано-франковского хосписа, Надежде Алесеевне и Николаю Владимировичу из дубенского хосписа за теплый прием, а самое главное за то, что поделились опытом, рассказали о победах и проблемах, которые могут быть. Это неоценимая помощь. Я очень надеюсь, что когда-нибудь в Днепропетровске будет открыт хоспис для детей, где родители смогут получить помощь и поддержку в самый тяжелый момент жизни.
www.pomogaem.com.ua
За моїми плечима чималий волонтерський стаж роботи з онкологічними дітками, часто я бачила як вони йдуть, а іноді була у них за день до смерті, але думка про те, щоб переступити поріг хоспісу лякала. Був якийсь бар'єр, що я не могла подолати. Але розуміючи всю необхідність паллатівної допомоги, необхідність місць, де людина може прожити останні дні свого життя в гідності, і, коли обставини склалися так, що можна було відвідати два українських хоспіси (один - найперший в Україні, а другий - новенький), я не змогла відмовитися.
Перший хоспіс був у Дубно. Велика будівля, колись належала монастирю кармеліток. Зараз один їх корпусів відданий під хоспіс, який діє як підрозділ Дубенського медичного коледжу. Високі стелі та великі вікна. Хоспіс розрахований на 40 ліжок, але зараз зайнятий менше ніж на половину, решту приміщень чекають ремонту і переробок. У коридорі двоє чоловіків дивляться телевізор. Тиша і спокій. Відчуття, що час зупинився. І зовсім не страшно.
В Івано-Франківську хоспіс зовсім інший. Маленький та затишний, з квітами на вікнах, схожий на європейський готель. Будівлі добудовували, та місця все одно не вистачає, але ця «стислість» створює особливу домашню атмосферу. За роки існування головний лікар хоспісу та його медперсонал бував у багатьох країнах для обміну досвідом, тому в хоспісі зібрано та адаптовано для наших реалій все найкраще.
Спасибі величезне Людмилі-Оксані Іванівні - головному лікареві івано-франківського хоспісу, Надії Олексіївні і Миколі Володимировичу з дубенського хоспісу за теплий прийом, а найголовніше за те, що поділилися досвідом, розповіли про перемоги і проблеми, які можуть бути. Це неоціненна допомога. Я дуже сподіваюся, що колись у Дніпропетровську буде відкрито хоспіс для дітей, де батьки зможуть отримати допомогу і підтримку в найважчий момент життя.
www.pomogaem.com.ua
