Невезучі
Идя по улицам города, мы не замечаем детских глаз, следящих за нами из детдомовских окон. А они смотрят. В них надежда и ожидание. Нет нужды спрашивать, кого они ждут. Кто из них встретит маму?
В Европе и США за каждым брошенным малышом выстраивается очередь из усыновителей. И детдомов там, как известно, практически нет. У нас всё обстоит иначе. Множество детей сирот в Украине год за годом проводят в казённых стенах младенчество, детство, юность… Кому-то так и не придётся обрести родителей. Почему же у одних шансов в разы меньше, чем у других?
Причина тому, – конечно, медицинские диагнозы. А ещё возраст. В Украине около 80 % усыновлённых детей попали в семьи в возрасте до 5 лет. И только 6 % детей сирот Украины были усыновлены в возрасте старше 10. Отчего же 10-летние «старички» практически обречены на прозябание в интернате? В принципе, мотивы усыновителей вполне прозрачны. 2-летнего ребёнка многие воспринимают, как некий чистый лист, пластичную массу, из которой можно вылепить что угодно по собственному выбору. На них ещё не успела поставить свою печать жизнь в коллективе, в закрытой системе, со всеми прелестями иерархии. Их ещё можно «перевоспитать». К тому же малыша жальче – а значит, легче полюбить, принять, как родного. Многие усыновители не имеют кровных детей и просто хотят пройти с ребёнком всю дорогу, начиная с первых шагов и кормления с ложечки.
Всё это легко понять. Нам, взрослым, мудрым и семейным людям. Но очень нелегко понять первокласснику-семилетке, который после перевода в интернат потихоньку начинает понимать, что шансов найти маму у него уже практически нет. Просто перерос. Почему не усыновили раньше? Может, лицом не вышел – не славянский тип. Может, плохо шёл на контакт с кандидатами в родители – такой вот необщительный характер. А может, просто не повезло… И надо смириться с мыслью, что это одиночество, беззащитность и отчаяние – до конца. Что больше почти нет надежды.
Они смиряются. Ожесточаются и взрослеют не по годам. Срастаются с казённым общежитским бытом, привыкают. И теперь уже с опаской относятся к возможности попасть в семью. Что это значит? Потерять старых друзей. Осваиваться, завоёвывать доверие и авторитет на новой территории, в совершенно чужом и непривычном мире. Завоёвывать, опять-таки, чью-то любовь. Ведь это уже не тот доверчивый малыш, бросавшийся каждой тёте навстречу с криком «Мама!» Подросток понимает, что его могут не принять, не полюбить. Что он может не полюбить. Так стоит ли делать этот опасный шаг в неизведанное? Они сомневаются. А усыновители делают ложный вывод, что подростки не хотят в семью. Да, можно и так сказать, не хотят. Многие крепостные тоже не хотели на свободу… Растопить их сердца иногда тяжелее, чем сердечки крох из дома малютки. Но поверьте, назвать кого-то мамой – в глубине души главная мечта ребёнка, выросшего в детдоме.
Несколько по-другому дело обстоит с детьми, которые выросли в кровной семье и лишились её уже большими. Часто они знают и помнят родителей и других им не нужно. Они нуждаются в старшем друге, наставнике, который будет опорой и защитой, с которого можно брать пример. Он должен быть один, главный, а не череда сменяющихся воспитателей и учителей. И снова – только семья может дать это подростку. Возможно, не усыновительская, а приёмная семья.
Складывается по-всякому. Бывает, что усыновлённые дети сироты в Украине, с пелёнок росшие дома, преподносят родителям сюрприз за сюрпризом, а приёмный подросток может оказаться опорой и надеждой семьи. «Всё у нас с ним хорошо, - писала на форуме одна новоиспечённая мама подростка. – Об одном только жалею: что скоро вырастет и упорхнёт, не успею вдоволь нарадоваться. О том, что столько лет мой мальчик жил без меня…»
Они ждут. И детсадовцы, и школьники, и подростки. Они хотят любить и быть любимыми. Не нужно лишать их шанса за то, что они немного выше ростом и немного больше устали. В душе они всё те же маленькие, ищущие маму мамонтята.
Ольга Левченко
www.deti.dp.ua
Йдучи вулицями міста, ми не помічаємо дитячих очей, що стежать за нами з дитбудинківських вікон. А вони дивляться. У них надія і очікування. Немає потреби питати, кого вони чекають. Хто з них зустріне маму?
У Європі та США за кожним покинутим малюком створюється черга з усиновителів. І дитбудинків там, як відомо, практично немає. У нас все інакше. Безліч сиріт рік за роком проводять в казенних стінах дитинство, юність... Комусь так і не доведеться знайти батьків. Чому ж в одних шансів в рази менше, ніж у інших?
Причина тому, - звичайно, медичні діагнози. А ще вік. В Україні близько 80% усиновлених дітей потрапили в сім'ї у віці до 5 років. І тільки 6% сиріт були всиновлені в віці доросліше 10. Чому ж 10-річні «старенькі» практично приречені на животіння в інтернаті? В принципі, мотиви усиновителів цілком прозорі. 2-річну дитину багато хто сприймає, як якийсь чистий аркуш, пластичну масу, з якої можна виліпити що завгодно за власним вибором. На них ще не встигло поставити свою печатку життя в колективі, в закритій системі, з усіма принадами ієрархії. Їх ще можна «перевиховати». До того ж малюка більше шкода - а значить, легше полюбити, прийняти, як рідного. Багато усиновителів не мають кровних дітей і просто хочуть пройти з дитиною всю дорогу, починаючи з перших кроків і годування з ложечки.
Все це легко зрозуміти. Нам, дорослим, мудрим і сімейним людям. Але дуже нелегко зрозуміти першокласнику-семирічці, який, потрапивши до інтернату, потихеньку починає розуміти, що шансів знайти маму у нього вже практично немає. Просто переріс. Чому не усиновили раніше? Може, обличчям не вийшов - не слов'янський тип. Може, погано йшов на контакт з кандидатами у батьки - такий ось нетовариський характер. А може, просто не пощастило... І треба змиритися з думкою, що це самотність, беззахисність і відчай - до кінця. Що більше майже немає надії.
Вони миряться. Озлоблюються і дорослішають не по роках. Зростаються з казенним гуртожитським побутом, звикають. І тепер уже з побоюванням ставляться до можливості потрапити в сім'ю. Що це означає? Втратити старих друзів. Освоюватися, завойовувати довіру і авторитет на новій території, в абсолютно чужому і незвичному світі. Завойовувати, знову-таки, чиюсь любов. Адже це вже не той довірливий малюк, що кидався кожної тітці назустріч з криком «Мама!» Підліток розуміє, що його можуть не прийняти, не полюбити. Що він може не полюбити. Так чи варто робити цей небезпечний крок у незвідане? Вони сумніваються. А усиновителі роблять помилковий висновок, що підлітки не хочуть в сім'ю. Звичайно, можна й так сказати, не хочуть. Багато кріпаків теж не хотіли на свободу... Розтопити їхні серця іноді важче, ніж сердечка малюків з будинку маляти. Але повірте, назвати когось мамою - в глибині душі головна мрія дитини, що виросла у дитбудинку.
Дещо по-іншому справа йде з дітьми, які виросли в кровній сім'ї і позбулися її вже великими. Часто вони знають і пам'ятають батьків - інших їм не потрібно. Вони потребують старшого друга, наставника, який буде опорою і захистом, з якого можна брати приклад. Він повинен бути один, головний, а не низка вихователів і вчителів, що постійно змінюються. І знову - тільки сім'я може дати це підлітку. Можливо, не усиновітельска, а прийомна сім'я.
Складається по-всякому. Буває, що усиновлені діти, які з пелюшок росли у будинку, підносять батькам сюрприз за сюрпризом, а прийомний підліток може виявитися опорою і надією сім'ї. «Все у нас з ним добре, - писала на форумі одна новоспечена матуся підлітка. - Про одне тільки шкодую: що скоро виросте і піде, не встигну вдосталь натішитися. Про те, що стільки років мій хлопчик жив без мене... »
Вони чекають. І малюки, і дошкільники, і школярі, і підлітки. Вони хочуть любити і отримувати любов. Не потрібно позбавляти їх шансу за те, що вони трохи вище ростом і трохи більше втомилися. В душі вони все ті ж маленькі, шукаючі маму мамонтята.
Ольга Левченко
www.deti.dp.ua
