Хресний шлях сирітської надії

img

ЗМІ про фонд 1 746

Хресний шлях сирітської надії

Крестный путь сиротской надеждыИсточник: http://www.miloserdie.ru

Недавно состоявшуюся встречу Клуба православных родителей, который является одним из проектов Православной службы помощи «Милосердие», посетил гость из Днепропетровска, иерей Андрей ПИНЧУК, руководитель отдела по делам семьи Днепропетровской епархии, и, как представился сам священник, папа-воспитатель детского дома семейного типа.

Отец Андрей является также руководителем благотворительной организации «Сияние радуги», оказывающей помощь детям-сиротам и приемным семьям. О том, можно ли избежать проблем сиротства и как это осуществить, в какой помощи больше всего нуждаются приемные семьи, о достижениях, сложностях в работе с детьми и приемными родителями, о многом другом – наш разговор с отцом 12 детей, 9 из которых – приемные.

- Отец Андрей, расскажите, пожалуйста, подробнее о Вашей деятельности. Как осуществляется помощь сиротам в рамках Днепропетровской областной благотворительной организации «Сияние радуги», руководителем которой Вы являетесь?
 
- Наша организация была создана по благословению митрополита Днепропетровского и Павлоградского Иринея 3 года назад. Ее участниками являются волонтеры и приемные родители. Это своего рода клуб для приемных родителей. На сегодняшний день в Днепропетровской области существует 76 детских домов семейного типа, более 300 приемных семей.
 
- Какую помощь и сопровождение вы предлагаете?
 
- Существует довольно большое количество различных направлений, каждое из которых создавалось в ответ на острую необходимость именно в нем. Начиная с поиска для ребенка-сироты семьи. Хотел бы подробнее остановиться именно на этом направлении. Мы выезжаем в детские дома, интернаты, снимаем о каждом ребенке видеоролики, публикуем на сайте (www.media.deti.dp.ua), добавляя интервью с ребенком и его фото. Вообще, информацию о детях с призывом к усыновлению стараемся размещать на всех возможных ресурсах, благо руководство области нас поддерживает. Даже в других областях, в том же Киеве, люди могут увидеть плакаты с нашими детьми. За три месяца такой активной работы из 111 детей, о которых мы писали, 23 были устроены в семьи, причем, 5 из них – дети с особыми потребностями. Для нас это хороший показатель, потому что мы принципиально не анонсируем детей младше семи лет, ведь малышей и так быстро разбирают. Мы с особым вниманием занимаемся именно теми, на кого, как говорят, «нет спроса». Помочь детям сиротам обрести семьи – это основная наша задача. Но существует и множество других задач, одна из не менее важных – сопровождение приемных семей.
Крестный путь сиротской надежды
- Вы имеете в виду, что все 300 приемных семей области получают у вас поддержку?

- Мы работаем по всей Днепропетровской области, и каждая семья может участвовать в наших проектах. У нас раз в две недели проходят встречи с приемными родителями, причем приемные родители приезжают из разных концов области. Все проходит примерно так же, как в вашем Клубе будущих приемных родителей при Марфо-Мариинской обители. Люди делятся наболевшим и оказывают друг другу взаимную помощь. Это важно, и это действительно помогает. У нас этот клуб называется «Родительский клуб», о каждой встрече приемные родители узнают заранее, благодаря смс-рассылке.
В рамках этого клуба мы проводили особенно полюбившиеся нашим родителям «антивыгорательные» тренинги. Прошедшей весной провели три таких: четырехдневный отдых в Ялте для групп из 20 родителей. Родителей попросту «отрывали» от детей, увозили километров за 500 – и все, побудьте одни, поразмышляйте, сделайте выводы, и с новыми силами – к детям. У всех наших родителей много детей, до 10, а иногда и до 15, и таким семьям нужна помощь всех направлений: духовная, материальная, физическая. Отдых – это огромная помощь. Есть, например, еще проект «Клуб путешественников», в котором организуются самые разнообразные поездки и походы семей с детьми или только детей. «Талантам – дорогу», курсы английского языка – в общем, довольно много направлений, в которых нам приходят на выручку волонтеры. А вот проекту «Уют» не обойтись без благотворителей, и они находятся. Особо героические семьи, с «гениальными родителями», получают в рамках этого проекта финансовую помощь на расширение дома, ремонт комнат и другое.
 
- А что, на Ваш взгляд, не только важное, но и необычное, интересное есть в направлениях вашей помощи? То, что не встретишь в других подобных организациях, и что, возможно, заинтересует многих?

- Не знаю, как насчет необычного, но есть то, что необходимо, интересно, но пока мало где встречается – «Служба скорой помощи родителям». Если в приемной семье случается какое-то ЧП любого характера: «сломался» отец семейства, решив уйти из семьи; рыдает мать, говорит, что устала и не хочет жить, или возникли сложности с одним из приемных детей – здесь действительно нужна быстрая помощь, молниеносная, или, возможно, будет поздно, ошибки делаются быстро. Выезжают психологи, социальные работники, священники, все они – наши волонтеры. А иначе как? Можно говорить сколько угодно красивых и громких слов о помощи сиротам, но без поддержки приемной семьи в трудные жизненные моменты все окажется радужным мыльным пузырем.

- Нам очень интересен украинский опыт устройства детских домов семейного типа. В России разные подходы к этому вопросу…
 
- Думаю, что в этом плане у нас есть поводы для оптимизма. Государство считает устройство детей-сирот в семьи - основной формой их поддержки. Оказывается особое внимание созданию именно семейных форм воспитания.

- Детские дома семейного типа лучше открывать в селе или в городских условиях?

- На мой взгляд, лучше в деревне, на просторе. Большинство наших детских домов семейного типа функционируют именно там.

- А как люди становятся приемными родителями?

- Вообще, должна быть выстроена активная система общения с будущими родителями: они проходят обучение, посещают детские дома, чем-то интересуются – все это мы должны проходить вместе с потенциальными приемными родителями, отвечать на все их вопросы, самые нелепые. И со временем большая часть из них действительно становится родителями. Важно настроить их правильно, не напугать, но и не тешить розовыми очками. Дети сложные бывают, а именно сложные и нуждаются больше всего в помощи, нужно найти для них их мам и пап.

- Хотелось бы узнать о том, проводится ли у вас работа с кровной семьей ребенка? Вы рассматриваете возможность возврата ребенка из детского дома к биологическим родителям?

- Это направление у нас только начинает развиваться. Мне кажется, что работа с кровной семьей – это уже новая ступень, на которую можно шагнуть, когда прочно стоишь на первой. Хотя, работа с биологическими семьями на ранних стадиях их сложных жизненных ситуаций может предотвратить появление ребенка в детском доме. Лично у меня есть свой небольшой опыт с кровными семьями. Из наших девяти приемных детей мы двоих устроили обратно в биологические семьи. Дети, которые хотят поддерживать связь с родственниками, должны получать такую возможность. Один наш ребенок, став взрослым, вернулся к кровным родителям окончательно, а второй, пообщавшись с кровными, остался с нами.

- Семей много, их круг увеличивается. Их нужно как-то проверять, контролировать? И как это осуществить?
 
- Помощь и контроль – не совсем разные вещи, они могут дополнять друг друга, но только в разумных пределах. Никакого насильного вмешательства, но и плотно закрытыми двери семьи не должны быть, мы об этом сразу договариваемся. Как-то уже научились находить золотую середину. За несколько лет приемными семьями Днепропетровщины возвращены только 6 детей, а устроены в семьи – около 2 тысяч.

- Скажите, отец Андрей, а с чего именно у Вас все начиналось? Как и почему Вы стали папой для девятерых детей-сирот?

- Меня проблема детского сиротства давно волновала, с ранней юности. Не мог равнодушно к этому относиться. Сначала работал волонтером при детских домах, потом ушел учиться. Уже, будучи священником, руководил миссией среди детских домов. В детском доме, где я преподавал Закон Божий, мне предложили занять вакантную должность воспитателя. Долго работал, и… выгорел. Понял, что все бесполезно, все усилия - «в песок». Дело именно в системе, дети не могут оттуда выйти здоровыми гражданами. Я выражаю это теперь такой аксиомой: «Самая плохая семья лучше самого хорошего детского дома». Хорошо помню момент знакомства с ребенком, который стал первым моим приемным сыном. Он был тогда совсем маленьким, забился под лестницу, свернулся калачом - и плакал. И так повторялось много раз, его ничем невозможно было успокоить. Ребенку просто было плохо и страшно. Как-то дрогнуло сердце. А потом пошел конвейер: один родился, второго взяли, третий родился, четвертого взяли, и дальше… Кто-то говорит: «Не могли бы Вы еще взять мальчика, он очень трудный…» - ну, как отказать? И у нас их теперь девять. Девять приемных и три кровных. Но все мои, меня удивляют вопросы, из разряда: «А сколько Ваших?» Старший уже выучился, женился, маленький сын у него, всей семьей приезжают к нам погостить.

- Но существует еще проблема сиротства детей-инвалидов. Очень трудно подобрать семью, желающую их усыновить…
 
- Это спорное утверждение, с учетом того, что у нас «заканчиваются» здоровые дети… . Понимаете, когда «рынок» переполнен здоровыми детьми, инвалидов, конечно, не берут особо. Здесь важно говорить, объяснять, что ребенок с особыми потребностями – такой же ребенок, который ждет родителей, он еще больше нуждается в заботе и внимании. Мы стараемся готовить к этому родителей. Как бы то ни было, 5 детей с особыми потребностями за три месяца с помощью нашей организации устроены в семьи. Я даже знаю в нашей области семьи, которые берут только таких детей. А вообще, проблема в том, что люди не готовы к тому, о чем не знают, потому что боятся. Это осталось еще с советских времен, когда инвалидов изолировали от общества, их как бы не было. Все твердо знали, что это что-то страшное. Но в жизни все меняется, люди готовы сейчас принимать в семьи детей с ограничениями по здоровью, и многих делают здоровыми. Но эта проблема еще будет долго решаться.

- Возвращаясь к государственной системе интернатов, детских домов, мы часто сталкиваемся с различными печальными историями, и все чаще приходим к выводу, что система потеряла смысл внутри себя. Почему это происходит?

- Я проработал в детском доме достаточно долгое время, жил там. Мы открыли много кружков, водили детей в церковь, на уроки Закона Божиего, в изо-студию… У детей, по сути, весь день был занят чем-то интересным. Я все время старался придумать что-то еще более увлекательное. Даже занимался индивидуально с каждым перед поступлением в ВУЗ… И знаете, все тщетно: 70% выпускников садится на скамью подсудимых, 80% выпускников - бросает своих детей, создавая эффект двойного сиротства, каждый седьмой заканчивает жизнь самоубийством.

- С чем это, по Вашему мнению, связано?

- С системой. В результате этой системы дети никогда не становятся для кого-то своими, их никто по-настоящему не любит. Это проявляется даже в том, как проходят праздники: Новый год, Рождество. Все встречают дома, а детдомовцы в этот момент должны ложиться спать – это, кажется, мелочь, а такие моменты ранят глубоко. Детям ничем нельзя заниматься самим: убирать, стирать, мыть полы, посуду. На 50 детей в нашем детском доме было 50 сотрудников. Это стандартный детский дом. Если в детском доме дети с особыми потребностями, там еще больше персонала. И рождается некое потребительское сознание, которое перерастает от недостатка любви в агрессивность, получается жуткий фейерверк сознания, искаженность восприятия жизни. Ребенок насорит, и не наклонится для того, чтобы убрать за собой. Иногда я спрашивал, почему он этого не делает, как правило, поступал ответ: «Нянечка получает за это деньги, пусть убирает». Все, этот человек не ценит ничего, у него такая позиция: «мне все должны».Крестный путь сиротской надежды

Приезжают важные спонсоры, меценаты, представители власти и дружно говорят: «Дорогие наши, бедные дети. Да у вас сложное детство, вас бросили родители, но государство вас не оставит, вы же бедные-бедные!» - и они привыкают. Дети привыкают не к разговорам по душам, не к заботе, а к КАМАЗам конфет, ящикам апельсинов. Это я называю «неумной благотворительностью», то, что страшно развращает. Дети привыкают жить в каких-то искусственных условиях и не понимают ценности вещей. Они теряются в жизни. Когда выходят из детского дома, внутри уже работает машинка «мне все должны, мне все обязаны». В результате - неумение работать, неумение ставить цель, а как результат протеста и разочарования – наркотики, алкоголь, начало уголовной биографии.

Не умеет человек тратить деньги, за 1-2 дня все спускает, потом месяц бедствует и начинает воровать. От ребенка отказались когда-то самые главные люди в его жизни. Нам это сложно понять, осознать. Это все равно, как если бы у нас в один день умерли родители, погибли дети, сгорел дом, мы узнали какой-то страшный смертельный диагноз. Только тогда мы смогли бы понять, что чувствует ребенок, потерявший свою семью, особенно в маленьком возрасте. Это просто вселенская катастрофа. Ведь мать – единственное, что его связывает с внешним миром, и в этот момент он становится таким духовным инвалидом. Потому что, заложенный Богом главный человек, который обучал бы его преданности, любви – он его предает.
Вырастая, такие дети становятся неспособными к ответственности за другого, за любое живое существо. На уровне поломанной ментальности они не знают, не понимают, что это. Они не способны к длительным отношениям, браку, дружбе. А от детского дома что взять? Казенная система не может связать разорванные узы любви. Эта любовь дается во Христе, и преодолевается эта трагедия по-настоящему только во Христе и только в семье. Это «крестный путь» для любого родителя – дать новую надежду. Эти дети долго будут закрываться, как улитки, будут бояться поверить. И даже когда ребенок долгое время проживет в семье, ему все равно будет сложно. Ведь страшно позволить себе дать этой связи вырасти вновь. Но когда эта связь вырастет, возродится, тогда ее можно передавать дальше. А детский дом этого никогда не даст. Дети в нем обречены на печальную статистику.

- А среди своих прихожан вы агитируете за усыновление?

- Да, конечно! И это действует, уже есть хороший опыт.
 
беседовала Ирина ВИНОГАДОВА
www.pomogaem.com.ua
Крестный путь сиротской надеждыДжерело: http://www.miloserdie.ru

Нещодавно відбулася зустріч Клубу православних батьків, який є одним з проектів Православної служби допомоги «Милосердя», відвідав гість з Дніпропетровська, ієрей Андрій ПІНЧУК, керівник відділу у справах сім'ї Дніпропетровської єпархії, та, як представився сам священик, тато-вихователь дитячого будинку сімейного типу .
 
Отець Андрій є також керівником благодійної організації «Сяйво веселки», що надає допомогу дітям-сиротам та прийомним сім'ям. Про те, чи можна уникнути проблем сирітства і як це здійснити, якої допомоги найбільше потребують прийомні сім'ї, про досягнення, складнощах в роботі з дітьми та прийомними батьками, про багато іншого - наша розмова з батьком 12 дітей, 9 з яких - прийомні .
 
- Отець Андрій, розкажіть, будь ласка, докладніше про Вашу діяльність. Як здійснюється допомога сиротам в рамках Дніпропетровської обласної благодійної організації «Сяйво веселки», керівником якої Ви є?
 
- Наша організація була створена з благословення митрополита Дніпропетровського і Павлоградського Іринея 3 роки тому. Її учасниками є волонтери та прийомні батьки. Це свого роду клуб для прийомних батьків. На сьогоднішній день в Дніпропетровській області існує 76 дитячих будинків сімейного типу, більше 300 прийомних сімей.
 
- Яку допомогу та супровід ви пропонуєте?
 
- Існує досить велика кількість різних напрямків, кожне з яких складалося у відповідь на гостру необхідність саме в ньому. Починаючи з пошуку для дитини-сироти сім'ї. Хотів би докладніше зупинитися саме на цьому напрямку. Ми виїжджаємо в дитячі будинки, інтернати, знімаємо про кожну дитину відеоролики, публікуємо на сайті (www.media.deti.dp.ua), додаючи інтерв'ю з дитиною і його фото. Взагалі, інформацію про дітей із закликом до усиновлення намагаємося розміщувати на всіх можливих ресурсах, благо керівництво області нас підтримує. Навіть в інших областях, в тому ж Києві, люди можуть побачити плакати з нашими дітьми. За три місяці такої активної роботи з 111 дітей, про яких ми писали, 23 були влаштовані в сім'ї, причому, 5 з них - діти з особливими потребами. Для нас це хороший показник, тому що ми принципово не анонсуємо дітей молодше семи років, адже малюків і так швидко розбирають. Ми з особливою увагою займаємося саме тими, на кого, як кажуть, «немає попиту». Допомогти дітям знайти родини - це основне наше завдання. Але існує і безліч інших завдань, одна з не менш важливих - супровід прийомних сімей.
 Крестный путь сиротской надежды
- Ви маєте на увазі, що всі 300 прийомних сімей області отримують у вас підтримку?
 
- Ми працюємо по всій Дніпропетровській області, і кожна сім'я може брати участь у наших проектах. У нас раз на два тижні проходять зустрічі з прийомними батьками, причому прийомні батьки приїжджають з різних кінців області. Все проходить приблизно так само, як у вашому Клубі майбутніх прийомних батьків при Марфо-Маріїнської обителі. Люди діляться наболілим і надають одна одній взаємну допомогу. Це важливо, і це дійсно допомагає. У нас цей клуб називається «Батьківський клуб», про кожній зустрічі прийомні батьки дізнаються заздалегідь, завдяки смс-розсилці.
 
В рамках цього клубу ми проводили особливо полюбилися нашим батькам «антівигорательние» тренінги. Минулою весною провели три таких: чотириденний відпочинок в Ялті для груп з 20 батьків. Батьків попросту «відривали» від дітей, відвозили кілометрів за 500 - і все, побудьте одні, поміркуйте, зробіть висновки, і з новими силами - до дітей. У всіх наших батьків багато дітей, до 10, а іноді і до 15, і таким сім'ям потрібна допомога всіх напрямків: духовна, матеріальна, фізична. Відпочинок - це величезна допомога. Є, наприклад, ще проект «Клуб мандрівників», в якому організовуються найрізноманітніші поїздки і походи сімей з дітьми або тільки дітей. «Талантам - дорогу», курси англійської мови - загалом, досить багато напрямків, в яких нам приходять на виручку волонтери. А ось проекту «Затишок» не обійтися без благодійників, і вони знаходяться. Особливо героїчні сім'ї, з «геніальними батьками», отримують в рамках цього проекту фінансову допомогу на розширення будинку, ремонт кімнат та інше.
 
- А що, на Ваш погляд, не тільки важлива, але й незвичайне, цікаве є в напрямках вашої допомоги? Те, що не зустрінеш в інших подібних організаціях, і що, можливо, зацікавить багатьох?
 
- Не знаю, як щодо незвичайного, але є те, що необхідно, цікаво, але поки мало де зустрічається - «Служба швидкої допомоги батькам». Якщо у прийомній сім'ї трапляється якась НП будь-якого характеру: «зламався» батько сімейства, вирішивши піти з сім'ї; ридає мати, каже, що втомилася і не хоче жити, або виникли складнощі з одним із прийомних дітей - тут дійсно потрібна швидка допомога, блискавична, або, можливо, буде пізно, помилки робляться швидко. Виїжджають психологи, соціальні працівники, священики, всі вони - наші волонтери. А інакше як? Можна говорити скільки завгодно красивих і гучних слів про допомогу сиротам, але без підтримки прийомної сім'ї у важкі життєві моменти все виявиться райдужним мильною бульбашкою.
 
- Нам дуже цікавий український досвід пристрої дитячих будинків сімейного типу. У Росії різні підходи до цього питання ...
 
- Думаю, що в цьому плані у нас є приводи для оптимізму. Держава вважає влаштування дітей-сиріт в сім'ї - основною формою їх підтримки. Виявляється особливу увагу створенню саме сімейних форм виховання.
 
- Дитячі будинки сімейного типу краще відкривати в селі або в міських умовах?
 
- На мій погляд, краще в селі, на просторі. Більшість наших дитячих будинків сімейного типу функціонують саме там.

- А як люди стають прийомними батьками?
 
- Взагалі, повинна бути вибудувана активна система спілкування з майбутніми батьками: вони проходять навчання, відвідують дитячі будинки, чимось цікавляться - все це ми повинні проходити разом з потенційними прийомними батьками, відповідати на всі їхні запитання, найбезглуздіші. І з часом велика частина з них дійсно стає батьками. Важливо налаштувати їх правильно, не налякати, але і не тішити рожевими окулярами. Діти складні бувають, а саме складні і потребують найбільше в допомозі, потрібно знайти для них їхніх мам і тат.
 
- Хотілося б дізнатися про те, чи проводиться у вас робота з кровною сім'єю дитини? Ви розглядаєте можливість повернення дитини з дитячого будинку до біологічних батьків?
 
- Це напрямок у нас тільки починає розвиватися. Мені здається, що робота з кровною сім'єю - це вже нова ступінь, на яку можна ступнути, коли міцно стоїш на першій. Хоча, робота з біологічними сім'ями на ранніх стадіях їх складних життєвих ситуацій може запобігти появі дитини в дитячому будинку. Особисто у мене є свій невеликий досвід з кровними сім'ями. З наших дев'яти прийомних дітей ми двох влаштували назад в біологічні сім'ї. Діти, які хочуть підтримувати зв'язок з родичами, повинні отримувати таку можливість. Один наш дитина, ставши дорослим, повернувся до кровних батьків остаточно, а другий, поспілкувавшись з кровними, залишився з нами.

- Сімей багато, їх коло збільшується. Їх потрібно якось перевіряти, контролювати? І як це здійснити?
 
- Допомога та контроль - не зовсім різні речі, вони можуть доповнювати один одного, але тільки в розумних межах. Ніякого насильного втручання, але й щільно закритими двері сім'ї не повинні бути, ми про це відразу домовляємося. Якось вже навчилися знаходити золоту середину. За кілька років прийомними сім'ями Дніпропетровщини повернуті тільки 6 дітей, а влаштовані в сім'ї - близько 2 тисяч.
 
- Скажіть, отець Андрій, а з чого саме у Вас все починалося? Як і чому Ви стали татом для дев'ятьох дітей-сиріт?
 Крестный путь сиротской надежды
- Мене проблема дитячого сирітства давно хвилювала, з ранньої юності. Не міг байдуже до цього ставитися. Спочатку працював волонтером при дитячих будинках, потім пішов вчитися. Вже, будучи священиком, керував місією серед дитячих будинків. У дитячому будинку, де я викладав Закон Божий, мені запропонували обійняти вакантну посаду вихователя. Довго працював, і ... вигорів. Зрозумів, що все марно, всі зусилля - «в пісок». Справа саме в системі, діти не можуть звідти вийти здоровими громадянами. Я висловлюю це тепер такий аксіомою: «Найгірша сім'я краще самого хорошого дитячого будинку». Добре пам'ятаю момент знайомства з дитиною, який став першим моїм прийомним сином. Він був тоді зовсім маленьким, забився під сходи, згорнувся калачем - і плакав. І так повторювалося багато разів, його нічим неможливо було заспокоїти. Дитині просто було погано і страшно. Якось здригнулося серце. А потім пішов конвеєр: один народився, другого взяли, третій народився, четвертого взяли, і далі ... Хтось каже: «Не могли б Ви ще взяти хлопчика, він дуже важкий ...» - ну, як відмовити? І у нас їх тепер дев'ять. Дев'ять прийомних і три кровних. Але всі мої, мене дивують запитання, з розряду: «А скільки Ваших?» Старший уже вивчився, одружився, маленький син у нього, всією родиною приїжджають до нас погостювати.
 
- Але існує ще проблема сирітства дітей-інвалідів. Дуже важко підібрати сім'ю, яка бажає їх усиновити ...
 
- Це спірне твердження, з урахуванням того, що у нас «закінчуються» здорові діти .... Розумієте, коли «ринок» переповнений здоровими дітьми, інвалідів, звичайно, не беруть особливо. Тут важливо говорити, пояснювати, що дитина з особливими потребами - такий же дитина, яка чекає своїх батьків, ще більше потребує турботи й уваги. Ми намагаємося готувати до цього батьків. Як би там не було, 5 дітей з особливими потребами за три місяці за допомогою нашої організації влаштовані в сім'ї. Я навіть знаю в нашій області сім'ї, які беруть тільки таких дітей. А взагалі, проблема в тому, що люди не готові до того, про що не знають, тому що бояться. Це залишилося ще з радянських часів, коли інвалідів ізолювали від суспільства, їх як би не було. Всі твердо знали, що це щось страшне. Але в житті все змінюється, люди готові зараз ухвалювати в сім'ї дітей з обмеженнями по здоров'ю, і багатьох роблять здоровими. Але ця проблема ще буде довго вирішуватися.
 
- Повертаючись до державної системи інтернатів, дитячих будинків, ми часто стикаємося з різними сумними історіями, і все частіше приходимо до висновку, що система втратила сенс усередині себе. Чому це відбувається?
 
- Я пропрацював в дитячому будинку досить довгий час, жив там. Ми відкрили багато гуртків, водили дітей до церкви, на уроки Закону Божого, в ізо-студію ... У дітей, по суті, весь день був зайнятий чимось цікавим. Я весь час намагався придумати щось ще більш захоплююче. Навіть займався індивідуально з кожним перед надходженням до ВНЗ ... І знаєте, все марно: 70% випускників сідає на лаву підсудних, 80% випускників - кидає своїх дітей, створюючи ефект подвійного сирітства, кожен сьомий закінчує життя самогубством.
 
- З чим це, на Вашу думку, пов'язано?
 
- З системою. В результаті цієї системи діти ніколи не стають для когось своїми, їх ніхто по-справжньому не любить. Це виявляється навіть у тому, як проходять свята: Новий рік, Різдво. Всі зустрічають вдома, а вихованці дитбудинку в цей момент повинні лягати спати - це, здається, дрібниця, а такі моменти ранять глибоко. Дітям нічим не можна займатися самим: прибирати, прати, мити підлогу, посуд. На 50 дітей в нашому дитячому будинку було 50 співробітників. Це стандартний дитячий будинок. Якщо у дитячому будинку діти з особливими потребами, там ще більше персоналу. І народжується якесь споживацьку свідомість, яке переростає від нестачі любові в агресивність, виходить моторошний феєрверк свідомості, искаженность сприйняття життя. Дитина насмітив, і не нахилиться для того, щоб прибрати за собою. Іноді я питав, чому він цього не робить, як правило, надходив відповідь: «Нянечка отримує за це гроші, нехай прибирає». Все, ця людина не цінує нічого, у нього така позиція: «мені все повинні».
 
Приїжджають важливі спонсори, меценати, представники влади та дружно говорять: «Дорогі наші, бідні діти. Та у вас складне дитинство, вас кинули батьки, але держава вас не залишить, ви ж бідні-бідні! »- І вони звикають. Діти звикають не до розмов по душах, не до турботи, а до КАМАЗ цукерок, ящикам апельсинів. Це я називаю «нерозумною благодійністю», те, що страшно розбещує. Діти звикають жити в якихось штучних умовах і не розуміють цінності речей. Вони губляться в житті. Коли виходять з дитячого будинку, всередині вже працює машинка «мені все повинні, мені всі зобов'язані». В результаті - невміння працювати, невміння ставити мету, а як результат протесту і розчарування - наркотики, алкоголь, початок кримінальної біографії.

Не вміє людина витрачати гроші, за 1-2 дні все спускає, потім місяць бідує і починає красти. Від дитини відмовилися колись найголовніші люди в його житті. Нам це важко зрозуміти, усвідомити. Це все одно, як якщо б у нас в один день померли батьки, загинули діти, згорів будинок, ми дізналися якийсь страшний смертельний діагноз. Тільки тоді ми змогли б зрозуміти, що відчуває дитина, яка втратила свою сім'ю, особливо в маленькому віці. Це просто вселенська катастрофа. Адже мати - єдине, що його пов'язує з зовнішнім світом, і в цей момент він стає таким духовним інвалідом. Тому що, закладений Богом головний людина, який навчав би його відданості, любові - він його зраджує.
Виростаючи, такі діти стають нездатними до відповідальності за іншого, за будь-яку живу істоту. На рівні поламаною ментальності вони не знають, не розуміють, що це. Вони не здатні до тривалих відносин, шлюбу, дружбу. А від дитячого будинку що взяти? Казенна система не може зв'язати розірвані узи любові. Ця любов дається у Христі, і долається ця трагедія по-справжньому лише у Христі і тільки в родині. Це «хресний шлях» для будь-якого батька - дати нову надію. Ці діти довго будуть закриватися, як равлики, будуть боятися повірити. І навіть коли дитина довгий час проживе в сім'ї, йому все одно буде складно. Адже страшно дозволити собі дати цьому зв'язку вирости знову. Але коли цей зв'язок виросте, відродиться, тоді її можна передавати далі. А дитячий будинок цього ніколи не дасть. Діти в ньому приречені на сумну статистику.
 
- А серед своїх парафіян ви агітуєте за усиновлення?
 
- Так, звичайно! І це діє, вже є хороший досвід.
 
розмовляла Ірина ВИНОГАДОВА
www.pomogaem.com.ua

Залиште свій коментар