Краще гір можуть бути тільки гори…
С этими словами согласятся все участники похода по Крыму, состоявшегося в конце августа. Дети, которые отправились в это путешествие, были самые разные, но всех их объединяло огромное желание увидеть горы, красоту природы, испытать себя на выносливость, научиться чему-то полезному и просто пообщаться с людьми. А еще то, что все они растут в многодетных семьях. В походе приняли участие воспитанники пяти детских домов семейного типа Днепропетровской области.
Я, к сожалению, не была участницей этого похода. Почему «к сожалению»? Да просто потому, что привыкла проводить отпуск и отдыхать в комфортных условиях. Как шутят мои друзья — это старость (хотя мне нет еще и … неважно). Но, увидев приготовления к этому походу и услышав восторженные отзывы о «некомфортном» отдыхе, мне стало немножко грустно потому, что я не прошла 80 км. за 6 дней по горам Крыма, не увидела водопады, так и не научилась ставить палатку. Не сбегала к морю за 10 км. в группе самых выносливых, в то время как «слабаки» отдыхали на однодневной стоянке в хвойном лесу. Меня не обманул инструктор, который обещал набор высоты только в первый день, а потом поход по ровной дороге. Ровная дорога проходила по холмам и чудным образом из дороги превращалась то в дорожку, то в тропинку, то вообще исчезала, т.е. ВООБЩЕ. Наверное, ей просто не хотелось пробираться через заросли терна. А туристам пришлось. Я видела эти царапины, оставленные терновыми кустами, и слушала рассказ о том, как инструктора за эту «ровную» дорогу хотели «проучить». Царапины заживут, а впечатления, которыми со мной со смехом делились, останутся надолго.
Я могу работать в команде, я ценю умение организовать других и себя, но мне сложно представить, как можно организовать 35 человек возрастом от 10 до «за 50» так, что за 5 дней похода не возникло конфликтов, а если они и были, то настолько мелкие, что мне об этом даже не рассказали – их забыли.
Дровосеки, костровые, повара, дежурные, «зеленые» — должности, которые каждый из участников похода примерил на себя. Я не сразу сообразила, в чем отличие «дежурных» от «зеленых», оказалось все просто: дежурные моют посуду, зеленые убирают территорию. «После нас всегда оставалось чисто!» — с гордостью говорили туристы.
Я слушала рассказ о походе и думала: «27 детей, 8 взрослых, плюс 2 инструктора — а где же воспитательный момент? Ну, невозможно обойтись без этого! Не верю!» Но напрямую задать такой вопрос — это услышать в ответ нечестное: «Мы обошлись без этого! Мы такие демократичные! У нас все такие сознательные!»
И я слушала дальше и ждала — вот, сейчас будет. Но, к моему большому удивлению, так и не дождалась.
Радует, что наши замечательные взрослые умеют воспитывать наших не менее замечательных детей без нотаций, поучений, наказаний. Еще больше радует то, что все взрослые и дети, которые принимали участие в походе, имеют отношение к детским домам семейного типа.
Хотя воспитательный момент все-таки был, ведь любой поход сам по себе является воспитательным мероприятием и не только для детей, но и для взрослых.
Вы можете сказать, что я сбилась на общепринятые штампы. Поспорю. Если бы я писала эти строки на заказ или как сочинение на тему: “Поход как метод воспитания”, я бы еще обязательно вставила фразу “Поход учит очень многому —ответственности, заботе о ближних, жизни в коллективе, дает уверенность в собственных силах” или что-то похожее. И обязательно получила бы высокий балл. Но я просто делюсь впечатлениями от того, что рассказывали мне люди, которые там побывали, которые, сами того не подозревая, учились и учили, воспитывались и воспитывали. И уже не важно, чему они научились — разводить костер одной спичкой, ставить палатку, укладывать рюкзак, жить в коллективе, помогать друг другу, доверять и не подводить, убирать за собой или еще чему-то. Важно, что они поняли — жизнь прекрасна!
Поход — это не только ходьба на длительные дистанции, дабы доказать себе и другим свою выносливость и умение ставить палатку, это не только умение сварить кашу или суп из консервов на костре. Поход — это состояние свободы, состояние единения человека с природой, попытка ее понять.
Знаете, я видела эту группу на вокзале перед отправлением. Я видела эту группу на вокзале после возвращения. На первый взгляд никаких изменений в людях не произошло. Да и времени прошло — каких-то 6 дней. Но я еще их послушала. И теперь… Я не уверена, что когда-нибудь проведу свой отпуск в походе, но я поверила, что лучше гор могут быть только горы… И люди, с которыми ты туда идешь.
Фотоотчет
З цими словами погодяться всі учасники походу Кримськими горами, що відбувся в кінці серпня. Діти, які вирушили в цю подорож, були дуже різні, але всіх їх об'єднувало величезне бажання побачити гори, красу природи, випробувати себе на витривалість, навчится чогось корисного і просто поспілкуватися з людьми. А ще те, що всі вони зростають у багатодітних сім'ях. У поході взяли участь вихованці п'яти дитячих будинків сімейного типу Дніпропетровської області.
Я, на жаль, не була учасницею цього походу. Чому «на жаль»? Та просто тому, що звикла проводити відпустку і відпочивати у комфортних умовах. Як жартують мої друзі - це старість (хоча мені немає ще й... неважливо). Але, побачивши приготування до цього походу і почувши захоплені відгуки про «некомфортний» відпочинок, мені стало трохи сумно тому, що я не пройшла 80 км. за 6 днів горами Криму, не побачила водоспади, так і не навчилася ставити намет. Не збігала до моря за 10 км. у групі найвитриваліших, в той час як «слабенькі» відпочивали на одноденній стоянці у хвойному лісі. Мене не обдурив інструктор, який обіцяв набір висоти тільки в перший день, а потім похід по рівній дорозі. Рівна дорога проходила по горбах і дивовижним чином перетворювалася то в доріжку, то у стежку, то взагалі зникала. Напевно, їй просто не хотілося пробиратися через зарості терну. А туристам довелося. Я бачила ці подряпини терновими кущами, і слухала розповідь про те, як інструктора за цю «рівну» дорогу хотіли «провчити». Подряпини заживуть, а враження, якими зі мною зі сміхом ділилися, залишаться надовго.
Я можу працювати в команді, я ціную вміння організувати інших і себе, але мені важко уявити, як можна організувати 35 осіб віком від 10 до «за 50» так, що за 5 днів походу не виникло конфліктів, а якщо вони і були, то настільки дрібні, що мені про це навіть не розповіли - їх забули.
Дроворуби, кострові, кухарі, чергові, зелені - посади, які кожен з учасників походу приміряв на себе. Я не відразу зрозуміла, в чому відмінність «чергових» від «зелених», виявилося все просто: чергові миють посуд, зелені прибирають територію. «Після нас завжди залишалося чисто!» - з гордістю говорили туристи.
Я слухала розповідь про похід і думала: «27 дітей, 8 дорослих, плюс 2 інструктори - а де ж виховний момент? Ну, неможливо обійтися без цього! Не вірю!» Але безпосередньо задати таке питання - це почути у відповідь нечесне: «Ми обійшлися без цього! Ми такі демократичні! У нас всі такі свідомі!»
І я слухала далі і чекала - ось, зараз буде. Але, на мій превеликий подив, так і не дочекалася.
Радує, що наші чудові дорослі вміють виховувати наших не менш чудових дітей без нотацій, повчань, покарань. Ще більше радує те, що всі дорослі і діти, які брали участь у поході, мають відношення до дитячих будинків сімейного типу.
Хоча виховний момент все-таки був, адже будь-який похід сам по собі є виховним заходом і не тільки для дітей, але і для дорослих.
Ви можете сказати, що я збилася на загальноприйняті штампи. Посперечаюсь. Якби я писала ці рядки на замовлення або як твір на тему: «Похід як метод виховання», я б ще обов'язково вставила фразу «Похід вчить багато чому – відповідальності, турботі про ближніх, життю в колективі, дає впевненість у власних силах», або щось схоже. І обов'язково отримала б високий бал. Але я просто ділюся враженнями від того, що розповідали мені люди, які там побували, які, самі того не підозрюючи, вчилися і вчили, виховувалися і виховували. І вже не важливо, чому вони навчилися - розводити багаття одним сірником, ставити намет, укладати рюкзак, жити в колективі, допомагати один одному, довіряти і не підводити, прибирати за собою чи ще чогось. Важливо, що вони зрозуміли - життя прекрасне!
Похід - це не тільки ходьба на тривалі дистанції, щоб довести собі і іншим свою витривалість і вміння ставити намет, це не тільки вміння зварити кашу або суп з консервів на багатті. Похід - це стан свободи, стан єднання людини з природою, спроба її зрозуміти.
Знаєте, я бачила цю групу на вокзалі перед відправленням. Я бачила цю групу на вокзалі після повернення. На перший погляд ніяких змін в людях не відбулося. Та й часу минуло - якихось 6 днів. Але я ще їх послухала. І тепер... Я не впевнена, що коли-небудь проведу свою відпустку в поході, але я повірила, що краще гір можуть бути тільки гори ... І люди, з якими ти туди йдеш.
Фотозвіт
