Наші діти
Знаете, я очень долго собирался сесть за эту статью. Тема детей-сирот не просто очень актуальна для нашей страны. На эту тему очень тяжело говорить и писать – потому что мало хорошего. Я 8 лет проработал в православных структурах, опекающих государственные учреждения, в которых содержатся дети-сироты. 5 лет проработал в государственном детском доме воспитателем старшей группы. Знаком со многими крестными родителями детей-сирот, дружу со многими воспитателями детских учреждений как у нас в стране, так и за границей. Мы много общаемся, делимся опытом, проблемами, переживаниями, победами и поражениями. Кроме того, двое детей-сирот вот уже три года воспитываются в моей семье. Все это я описываю не бахвальства ради, а для того, чтобы ты, дорогой читатель, понял, что то, о чем будет писано ниже, выношено в сердце, выстрадано на тернистом пути работы с такими детьми. Может быть, кому-то мои слова покажутся жесткими и жестокими – не судите строго. Я призываю тебя, читатель, задуматься о глубине проблемы. Зри в корень!
Вначале поговорим о детских учреждениях. Если вы читали «Педагогическую поэму» Антона Макаренко и полны иллюзий, что и сейчас возможно в государственном учреждении (детском доме, приюте, интернате и т.д.) создать подобную среду обучения и воспитания – то вы ошибаетесь. Если бы кто-то из руководителей попытался воплотить в жизнь макареновский опыт, то его бы ожидала тюрьма. Я не утрирую. Такого бы человека посадили. И не на год. В наших детдомах детям нельзя убирать, мыть посуду, стирать, подметать двор – все это проверяющими инстанциями расценивается как трудовая эксплуатация детей. Но что детям дают взамен? В лучшем случае – хорошо отлаженная работа кружков. В худшем – телевизор с утра до вечера. О вреде постоянного общения с телевизором писать не буду - и так все ясно. Обращаю ваше внимание, что вопрос успеваемости в общеобразовательной школе вообще не стоит на повестке дня. По вполне объективной причине – некому у детей проверять домашние задания. Современные детские дома открывались на базе закрывавшихся детских садов, и вчерашний воспитательский состав детского сада на следующий день становился педколлективом детского дома. Вчера было «сю-сю-сю», а сегодня – четырнадцатилетний подросток с опытом употребления алкоголя, наркотиков и с недюжинным сексуальным опытом. Да и педагогическая запущенность у этих детей огромная. Многие по нескольку лет бомжевали, скитались, спали в люках и подвалах - не до школы было. И, несмотря на многочисленные таланты, часто эти дети из детских домов выходят на рынок труда не конкурентноспособными.
В советское время работать в детском доме (или интернате) было престижно – туда отправлялись как на БАМ, с чувством ответственности за возложенную высокую миссию. И оплата труда в детских домах, насколько я знаю, была выше, чем в средних школах. Сейчас же все наоборот. Сегодня в детских домах работают те (да дарует им Господь много здоровья!), кто не нашел себе больше нигде места в нашей педагогической системе. Правда, и здесь бывают исключения. Таким образом, работать с детьми просто некому. Кадровый вопрос – один из самих острых в современных детских домах. Да и не все воспитатели могут прижиться. А вообще-то работа в детском доме – огромный крест и серьезное психологическое давление. На работу в детский дом ходят, как на передовую. А воспитатели и администрация вообще скользят по лезвию бритвы – они уголовно ответственные за жизнь и здоровье детей - 24 часа в сутки, 365 дней в году. И если, не приведи Господь, с ребенком что-то случится, то…
Все это не может не вызывать восхищения людьми, которые идут на эту неблагодарную, тяжелую, но очень необходимую и, не побоюсь этого слова, благословенную работу!
Однако, повернем-ка наш рассказец в другое русло.
Что происходит внутри ребенка, пока он находится в детском доме? Ребенку ничто не может земенить семью. И каков бы ни был хороший детский дом, воспитатель в нем чисто технически не может за смену уделить внимание каждому из 20 детей. И работа в детских домах построена на коллективном принципе, практически исключающем индивидуальный, родительский подход к ребенку. Ситуация осложняется еще и тем, что за сутки у ребенка сменяется трое воспитателей, которые его любят и воспитывают по-разному. Творческий, интеллектуальный потенциал ребенка остается неразвитым (или недоразвитым). К сожалению, и это не только мои слова и наблюдения, большая часть детей так и не может влиться в общество, то есть социализироваться. Они растут элементарными иждивенцами. Любимая их фраза: «Я-сирота. Мне обязаны!» Это – основа мировоззрения современного государственного ребенка-сироты. И обязаны ему будут все – директор учреждения, воспитатели, преподаватели ПТУ, государство и просто обыкновенные граждане. Я знаю примеры, когда крайнее проявление такой идеологии толкало выпускников детских сиротских учреждений на путь серьезных преступлений. И я знаю, что эти ребята – тоже жертвы. Жертвы нашего равнодушия… Эти дети, выходя из детских домов, не имеют ничего и никого. У них рождается злость к такому холодному и изничтожающему их миру, миру взрослых и жестоких людей. Когда вы видите телерепортаж о том, как детский дом ездил отдыхать заграницу, подумайте о том, что через год эти же дети будут мерзнуть в холодном общежитии захудалого училища и у них в комнате даже не будет лампочки... Не верьте, если вам говорят, что они выбирают свою дальнейшую судьбу и определяются в выборе профессии. Хорошие профессии в ПТУ и техникумах – платные (опять же оговорюсь – не везде). А они идут учиться туда, куда им скажут... Когда вам показывают начиненные современной аппаратурой детские дома, подумайте о том, что, возможно, через пару лет этот сияющий ребенок будет зимним морозным вечером умирать в лихорадке в какой-нибудь трущобе – потому что ему просто не выдали в ПТУ теплой одежды... Не верьте, если вам говорят, что дети после детского дома поступают в ВУЗы – спросите, сколько из них там доучились до конца… Не верьте, когда вам показывают картинки из радостной жизни детского дома. Дети не находят в детских учреждениях главного – любящих родителей и семейного тепла...
Не верьте, когда читаете положительную статистику о дальнейшей судьбе воспитанников детских домов. Знайте, многие из них бомжуют, потому что большинству из тех, у кого нет жилья, государство ничего не предоставляет (хотя обязано). А бывает и того хуже – пока дети находятся в детском доме, грязные на руку чиновники отбирают у них жилье, оставшееся детям от умерших родителей. И такие дети, выростая, пополняют ряды наркоманов и преступников, или всю жизнь скитаются в поисках угла, пока в один день кого-нибудь из них, из этих бывших сирот, не находят повесившимся или вскрывшим себе вены… О, если бы то, о чем я пишу было утрированием! Но к сожалению, я пишу о конкретных фактах, часто преуменьшая размах беды… Читающий да разумеет!
Неофициальная статистика (официальной по понятным причинам не существует) говорит о том, что 60 % выпускников учреждений, в которых воспитываются дети-сироты, садятся на скамью подсудимых, а 12 % (то есть практически каждый седьмой) заканчивают жизнь самоубийством.
Но это не значит, что в детских домах плохо, а в училищах о детях вообще не заботятся. Конечно, в детском доме лучше, чем на улице, а получить хоть какую-то специальность лучше, чем вовсе жить без образования. Малое лучше, чем ничего. Сейчас детские дома финансируются так, как никогда в своей истории. И питаются дети в детдомах лучше, чем среднестатистический украинец. И ремонты везде такие - что только охаешь! Но, все же, как показывает сегодняшний день, система государственных учреждений для детей-сирот себя полностью исчерпала, а её КПД не превышает 10 % (извините за неуместные в таких вопросах метематизмы). Задача государства, общества, Церкви и каждого из нас – сделать все возможное, чтобы ребенок поднялся над той социальной средой, из которой он был изъят. А что у нас выходит? Государство вкладывает колоссальные суммы в этих детей, а они, по выходе из детского дома опять возвращаются в среду, из которой когда-то были с трудом вырваны. И все усилия оказываются пустыми. О размерах финансирования детских домов говорит хотя бы тот факт, что количество сотрудников равно количеству воспитанников, а если в детском доме содержатся дети с особыми потребностями – то сотрудников больше, чем детей. И поэтому сейчас как никогда остро стоит вопрос о семейных формах воспитания детей-сирот. О том, чтобы каждый ребенок нашел себе семью. Это может быть и семья опекуна, и приемная семья, и детский дом семейного типа.
Помните, о чем Господь говорит в Священном Писании? Прочитайте 25 главу Евангелия от Матфея! Помоги тому, кому сейчас тяжело, приди с открытым любящим сердцем туда, где беда, уныние, отчаяние - и Господь помилует тебя. Вспомните брата из Древнего патерика, который, прочитав слова Иисуса Христа о необходимости деятельной любви, пошел, продал евангелие (другого евангелия у него не было), а деньги раздал нищим. Помните слова Господни из Ветхого Завета, в которых Он говорит о том, что Ему не нужны жертвы и всесожжения? Помоги сироте - и довольно с тебя! Так что, дерзающий да дерзает!
Тем, кто решил поближе познакомиться с ребенком и стал навещать детский дом. Главный принцип нашей миссии: НЕ НАВРЕДИ! Другими словами, не переусердствуй. Очень важное правильце - не ожидай от этих детей никакой благодарности за твои труды, иначе - все отношения разрушатся. Не допытывайся о его прошлой жизни. Он хочет выглядеть перед тобой хорошим - дай ему такую возможность. Дорогой друг, помни: у него нет родителей, он страшно одинок, может, он по многу дней сидел без еды, может он просил милостыню и попрошайничал, может, его каждый день избивали, может, его сексуально эксплуатировали, может, он жил в притоне алкоголиков или наркоманов, может, он воровал, может, на его глазах отец убил мать... Помни: ОН СОВЕРШЕННО ДРУГОЙ, и не требуй от него многого. Будь терпелив и понятлив к его слабостям, доставшимся ему от той, СТРАШНОЙ жизни. Он будет сквернословить, курить, воровать - а ты люби его, люби и принимай его таким, какой он есть, как и Христос возлюбил нас, когда мы были еще грешниками!
И еще: не надо его поначалу поучать. Совершенно ничему. Просто рассказывай ему добрые сказки - даже если он взрослый. Ему никто их никогда не рассказывал. У него не было детства. И он будет тебя слушать и наполняться добром. Просто слушай его и старайся понять и принять его. Гуляй с ним, разговаривай, играй. Он сам станет задавать тебе вопросы, и, поверь, намного серьезней, чем ты от него ожидаешь, а иногда такие, что и ответа знать не будешь. Пойми, он никогда не будет тебя слушать, пока ты для него не станешь авторитетом. И это касается любых вопросов. А авторитет зарабатывается любовью - когда ты будешь любить ребенка не таким, каким ты его хочешь видеть, и не таким, каким он себя показывает, а таким, каков он есть на самом деле. А будешь приставать с бесконечными поучениями - услышишь ответ Буратино: "Поучайте лучше ваших паучат!" И, прости, не сильно верь жалобам ребенка. Помни, что любой ребенок-сирота охоч к жалости, а потому чтоб его пожалели - и приврать немножко можно. Хотя с точки зрения ребенка это - и не враньё вовсе. Он будет верить в то, что выдумал 10 секунд назад. И еще. За плечами этих детей колоссальная жизненная школа. Они быстрее раскусят тебя, чем ты - их. Они вычислят все твои сильные и слабые стороны, быстро научатся выдавливать из тебя жалость и подарки. Будь мудрым. Помни, что слепая любовь губит. Со временем ты захочешь познакомить ребенка со своей семьей, взять его к себе домой. Это очень опасный шаг. Знай, что по какой бы причине ребенок не оказался у тебя дома, он будет ждать, что останется у тебя навсегда. И радость пребывания в твоем доме потонет в черной скорби минуты возвращения в детский дом. Да и зависть остальных детей подольет масла в огонь. Брать ребенка домой можно только в одном случае - когда ты готовишься его забрать из детского дома насовсем. В остальных случаях - не нужно.
За сим, с наилучшими пожеланиями ваш А. Пинчук, 2008 год
Я дуже довго збирався сісти за цю статтю. Тема дітей-сиріт не просто дуже актуальна для нашої країни, про них дуже тяжко говорити та писати – тому що мало позитивного. Я 8 років пропрацював у православних структурах, які опікають державні установи, відповідальні за дітей-сиріт. Протягом 5 років працював у державному дитячому будинку вихователем старшої групи. Знайомий з багатьма хрещеними батьками дітей-сиріт, підтримую дружні стосунки з вихователями дитячих установ нашої країни та за кордоном. Ми чимало спілкуємось, обмінюємось досвідом, проблемами та їх рішеннями, перемогами та поразками. Крім того, двоє ось вже три роки живуть та виховуються у моїй сім`ї. Все це я розповідаю не для того, щоб похвалитися, а для того, щоб ти, любий читач, зрозумів, те, про що буде йти мова далі, виношено у серці, вистраждано на тернистому шляху роботи з такими дітьми. Можливо, комусь мої слова здаватимуться жорстокими – не судіть. Я закликаю тебе, читач, замислитися над глибиною проблеми. Дивись у корінь!
Спочатку поговоримо про дитячі установи. Якщо ви читали «Педагогічну поему» Антона Макаренка і тішите себе ілюзіями, що й зараз можливо в державній установі (дитячому будинку, притулку, інтернаті та ін.) створити подібне середовище для навчання та виховання – то ви помиляєтесь. Аби хтось із керівників спробував втілити у життя досвід Макаренка, то цей «хтось» потрапив би за грати. І навіть не на рік! Я не перебільшую. В наших дитячих будинках вихованцям неможна прибирати, мити посуд, прати, підмітати подвір`я – все це перевіряючі установи розцінюють як трудову експлуатацію. Але що дітям пропонують натомість? В найкращому випадку – добре налагоджена робота гуртків. У найгіршому – телевізор з ранку до ночі. Про шкоду постійного спілкування з телевізором розповідати не буду – і так усе зрозуміло. Звертаю увагу, що питанні успішності у загальноосвітній школі взагалі не стоїть у порядку денному. За об`єктивними причинами у дітей нікому перевіряти домашнє завдання. Сучасні дитячі будинки відкривались на базі зачинених дитячих садків, і вчорашній виховательський склад дитячого садочку наступного дня перетворювався на педколектив дитячого будинку. Вчора було «сю-сю-сю», а сьогодні – чотирнадцятирічний підліток з досвідом вживання алкоголю, наркотиків та чималим сексуальним досвідом. Рівень виховання також дуже шкутильгає. Багато з них по кілька років бомжували, поневірялися, спали в люках та підвалах – не до школи було. Не дивлячись на численні таланти, часто ці діти з дитячих будинків виходять на ринок праці неконкурентноспроможними.
У радянські часи працювати у дитячому будинку або інтернаті було престижно – туди відправлялись з почуттям відповідальності за покладену місію. Заробітна платня у дитячих будинках, наскільки я знаю, була вища, ніж в середніх школах. Зараз все навпаки. Сьогодні у дитячих будинках працюють ті (хай дарує Господь їм багато здоров`я), хто не знайшов ніде собі місця у нашій педагогічній системі. Але і тут є виключення. Таким чином, працювати з дітьми більше нема кому. Кадрове питання – одне з найважливіших та гостріших у сучасних дитячих будинках. Також не всі вихователі можуть пристосуватись. А взагалі, робота в дитбудинку – величезний хрест і серйозний психологічний тиск. На роботу в дитбудинок ходять як на передову. Вихователі та адміністрація карно відповідальні за життя та здоров`я дітей впродовж 24 годин на добу та 365 днів на рік. І якщо, не дай Боже, з дитиною щось трапиться, то…
Все це не може викликати захоплення тими людьми, які йдуть на цю невдячну, тяжку, але необхідну та навіть благословенну роботу!
Проте, пропоную повернути нашу розповідь у інше джерело.
Що коїться всередині дитини, поки він знаходиться у дитбудинку? Йому нічого не замінить сім`ю. І який би не був зразковий дитячий будинок, вихователь фізично не може протягом зміни приділити увагу кожному з двадцяти дітей. Робота у дитячому будинку побудована на колективному принципі, який практично виключає індивідуальний батьківський підхід. Ситуація ускладнена ще й тим, що за добу вихователі змінюються тричі, які його люблять та виховують по-своєму. Творчий, інтелектуальний потенціал дитини залишається нерозвиненим (або недорозвиненим). На жаль, це не тільки мої слова та спостереження, більша частина дітей так і не може приєднатися до суспільства, тобто соціалізуватися. Вони зростають елементарними утриманцями. Найулюбленіша їх фраза «Я – сирота! Мені зобов`язані!» Це основа світогляду сучасної дитини-сироти. І зобов`язані йому будуть усі – директор установи, вихователі, викладачі ПТУ, держава і просто звичайні громадяни. Я знаю приклади, коли прояви такої ідеології штовхали випускника дитбудинків на шлях серйозних злочинів. Також я знаю, що ці діти також жертви. Жертви нашої байдужості… Вони, виходячи з інтернатів, не мають нічого, нікого. В них народжується злість до такого холодного світу, світу дорослих та жорстоких людей. Коли ви бачите телерепортаж про те, яки дитбудинок їздив на відпочинок за кордон, подумайте про те, що через рік ті ж самі діти будуть мерзнути у стінах гуртожитку якогось ПТУ і в кімнаті не буде навіть лампочки… Не вірте, якщо вам кажуть,що вони обирають свою подальшу долю і визначаються у виборі професії. Добрі професії в ПТУ та технікумах – не безкоштовні (але не навкруги). А вони йдуть вчитись туди, куди їм скажуть… Коли вам показують дитбудинок із різноманітною сучасною технікою, подумайте про те, що через 2 роки ця сяюча дитина одного зимового морозного вечора буде помирати від лихоманки в якійсь нетрі, тому що йому просто не видали в ПТУ теплого одягу… Не вірте, якщо вам кажуть, що діти після дитбудинків вступають у ВУЗи, спитайте, хто з них довчився там до кінця… Не вірте, коли вам показують фотокартки з радісного життя у дитбудинку. Діти не знаходять там голового – люблячих батьків і сімейного затишку…
Не вірте, коли читаєте позитивну статистику про подальшу долю вихованців дитбудинків. Знайте, багато хто бомжує, тому що багатьом з тих, хто не має житла, держава нічого не надає (хоча й зобов`язана). А буває ще гірше - доки діти у дитбудинку, «чесні» чиновники відбирають в них житло, яке залишилось від померлих батьків. І такі ж діти дорослішають та поповнюють ряди наркоманів та злочинників, або все життя поневіряються у пошуках свого «кутка», доки одного дня когось з них, сиріт в минулому, не знайдуть скінчивши життя самогубством… Якби ж це було перебільшенням! Але, на жаль, я пишу про конкретні факти… Читаючий нехай зрозуміє!
Неофіційна статистика (офіційної за зрозумілими причинами не існує) показує, що 60% випускників установ, в яких виховуються діти-сироти, потрапляють за грати, а 12% (тобто кожний сьомий) кінчає життя самогубством.
Але це не означає, що у дитбудинках погано, а в ПТУ про дітей зовсім не дбають. Звичайно, у дитбудинку краще, ніж на вулиці, а отримати хоча б якусь спеціальність краще, ніж нічого. Зараз дитячий будинок фінансується так, як ніколи за вся історію існування. Харчуються діти у дитбудинках краще, ніж середньостатистичний українець. І ремонти також неабиякі. Але все ж таки, як показує сьогодення, система державних установ для дітей-сиріт себе повністю вичерпала, а її ККД не перевищує 10 % (вибачте за недоречні у цьому питанні математизми). Задача держави, суспільства, церкви, кожного з нас – зробити все можливе, щоб дитина піднялася над тим соціальним середовищем, з якого його було витягнуто. А що в нас виходить? Держава витрачає колосальні суми на цих дітей, а вони знову вертаються у те ж самісіньке середовище. І всі зусилля виявляються марні. Про розміри фінансування дитбудинків говорить той факт, що кількість працівників дорівнює кількості вихованців, а якщо у дитбудинку знаходяться діти з певними потребами, то працівників більше ніж дітей. Тому зараз як ніколи гостро стоїть питання про сімейні форми виховання дітей-сиріт. Про те, щоб кожна дитина знайшла собі сім`ю. Це може бути і сім`я опікуна, і сім`я, яка всиновила, і дитячий будинок сімейного типу.
Пам`ятаєте, про що Господь говорить у Священному Писанні? Прочитайте 25 главу Євангелія від Мат фея! Допоможи тому, кому зараз важко, прийди з відкритим люблячим серцем туди, де біда, смута, відчай – і Господь помилує тебе. Згадайте брата із Древнього патерика, який, прочитавши слова Ісуса Христа про необхідність діяльної любові, пішов, продав Євангеліє (другого він не мав), а гроші роздав жебракам. Пам`ятайте слова Господні зі Старого Заповіту, в яких Він говорить про те, що йому потрібні жертви? Допоможи сироті – и досить с з тебе! Отже, діє діючий!
Той, хто вирішив ближче познайомитись з дитиною і почав відвідувати дитбудинок: головний принцип нашої місії – НЕ СКРИВДИ! Іншими словами, не перестарайся. Дуже важливе правило – не очікуй від цих дітей ніякої подяки за свої труди, бо всі відносини зламаються. Не питай багато про його минуле життя. Він хоче виглядати перед тобою хорошим – дай йому таку можливість. Любий друже, пам`ятай: він не має батьків, він дуже самотній, можливо, він по кілька днів сидів без їжі, просив милостиню та жебрачив, можливо, його били або сексуально експлуатували, можливо, він жив з наркоманами та алкоголіками, можливо, він був крадієм, можливо, на його очах батько вбив матір… Пам`ятай: ВІН АБСОЛЮТНО ІНШИЙ, не вимагай від нього багато. Будь терплячим та розуміючим до його слабкостей, які він успадкував від того СТРАШНОГО життя. Він буде лихословити, курити, красти – а ти люби його, приймай його таким, який він є, як Христос полюбив нас, коли ми були грішниками!
І ще одне: не потрібно його одразу повчати. Просто розповідай йому добрі казки – навіть якщо він дорослий. Йому ніхто їх ніколи не розповідав. Він не мав дитинства. І він буде тебе слухати і наповнюватися добром. Просто слухай його і намагайся зрозуміти та приняти. Гуляй з ним, розмовляй, грай. Він сам буде ставити тобі питання, і, повір, набагато серйозніші, ніж ти очікуєш, а іноді й такі, що не ти будеш знати відповіді. Зрозумій, він ніколи не буде тебе слухати, поки ти для нього не станеш авторитетом. І це стосується будь-яких питань. Авторитет можна отримати тільки любов`ю – коли ти будеш любити дитину не таким, яким хочеш його бачити, і не таким, яким він себе показує, а таким, який він є насправді. А коли будеш чіплятися з різними повчаннями – почуєш відповідь Буратіно: «Повчайте краще ваших павучат!» И, вибач, але не дуже вір скаргам дитини. Пам`ятай, кожна дитина-сирота охоча пожалітись, і тому, щоб його пожаліли – можна навіть трохи прибрехати. Хоча з точки зору дитини – це не брехня зовсім. Він буде вірити в те, що вигадав 10 секунд назад. И ще одне. За плечима цих дітей колосальна життєва школа. Вони швидше «розкусять» тебе, аніж ти їх. Вони зрозуміють всі твої слабкі та сильні сторони одразу і зможуть маніпулювати цим, щоб розчулювати та отримувати від тебе подарунки. Будь мудрим. Пам`ятай, сліпа любов знищує. З часом ти захочеш познайомити дитину зі своєю сім`єю, взяти до себе додому. Це дуже небезпечний крок. Знай, за яких би обставин дитина в тебе не опинилася б, вона буде чекати на те, що залишиться в тебе назавжди. І радість перебування в твоєму домі потоне у чорній скорботі хвилини повернення до дитбудинку. Також заздрощі інших дітей піділлють масла до вогню. Брати дитину додому варто тільки в одному випадку – коли ти готуєшся його забрати назавжди. У інших випадках – не варто.
З найкращими побажаннями ваш А.Пінчук, 2008р.
