Кому потрібні чужі діти

Кому потрібні чужі діти

 

Слово «сироти» у більшості українців асоціюється зі словом «дитячий будинок». Але мало хто знає, що діти-сироти далеко не завжди живуть у дитячому будинку. Та й дитячі будинки бувають різні.

В кінці 1980-х років Дитячий фонд імені В. І. Леніна на чолі з письменником Альбертом Ліxановим став закликати в пресі радянських громадян створювати дитячі будинки сімейного типу. Власне, так називалася прийомна сім'я, в якій більше 5 дітей (зазвичай до 10). Засновник фонду був переконаний, що рано чи пізно державні інтернати повинні припинити своє існування, так як абсолютно всіх сиріт можна розібрати в сім'ї. Сімейним дитячим будинкам щомісяця надавалися виплати на дітей: утримання, лікування і т.д., а також зарплата - батькам-вихователям за їх нелегку працю. Все як у звичайному дитячому будинку. За винятком найважливішого: діти росли не в казенній установі, а з мамою і татом, братами і сестрами.

Ідея в повній мірі прижилася тільки в Україні. Кілька дитячих будинків сімейного типу (ДБСТ) з'явилися у нас ще до 1991 року, а в 2007 році запрацювала державна соціальна програма, покликана реформувати систему сирітських установ в інтересах дітей і забезпечити пріоритетність влаштування сиріт у сім'ї. На відміну від багатьох інших державних програм і проектів, про сімейний устрій ніяк не можна сказати, що віз і нині там. У Дніпропетровській області в 2007 році налічувалося 12 700 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Мова про тих, хто перебуває у державних інтернатних установах. До кінця 2012 року там залишилося 1.3 тисячі дітей. 80 дитячих будинків сімейного типу та 377 прийомних сімей відкрилося в області тільки за 2011 і початок 2012 року, під час дії проекту «Родина для дитини».

 

На жаль, люди мають звичку судити по собі. Багатьом нашим співгромадянам, яких непросте життя зробило недовірливими та черствуватими, важко повірити в те, що десятьох дітей можна взяти в сім'ю з безкорисливих спонукань. Настороженість, плітки, засудження часто супроводжують прийомних батьків, і виходять не те щоб від злих людей, а від звичайних сусідів, знайомих і навіть рідних, не здатних зрозуміти: як, навіщо, чому можна розділити свій стіл, і будинок, і душевні сили з абсолютно чужими дітьми.

 

Дізнатися відповідь на це та інші запитання я спробувала у батьків-вихователів: батька прийомної сім'ї і мами ДБСТ. Знайомтеся, Шатило Віталій Юрійович, проживає в смт. Перещепине Новомосковського району Дніпропетровської області.

 

Робота потроху стала життям

- Віталій Юрійович, скажіть, будь ласка, хто ви за професією?

- За професією театральний режисер. Дружина - молодший медичний працівник.

- Чия була ідея - взяти прийомних дітей?

- Ідея моя. Я ж працюю в дитячому будинку в Перещепині, зараз він перейменований в НВК «Родина». Я викладаю там музику. У нас троє прийомних діток: Рома, він зараз закінчує ліцей, Настуся, перейшла в 11-ий клас, і Міша, теж навчається в ліцеї.

- А власні, кровні діти у вас є?

- Так, дві дочки, Аня, 1992 року народження та Катруся, 1994.

- Як ви зважилися брати підлітків? Зазвичай і усиновителі, і прийомні батьки намагаються цього уникнути.

- Спонтанно (сміється). Я їх знав 7 років. Брав їх додому в гості. Знаєте, як воно в дитячому будинку, хочеться влітку кудись на канікули вирватися, я і брав. Ходили в походи, юшку варили, в господарстві вони нам допомагали, з городиком. На моря їздили. Брав не тільки Настю і Рому, але Рома більше всіх навколо мене крутився. Шебутний такий. Деколи бував і противний, звичайно, не без того (сміється). Коли він закінчив 9 класів інтернату і вступив до ліцею, йому дуже важко довелося. Випускникам всім непросто, коли самим доводиться все вирішувати. Рома і став нашим першим прийомним сином. Потім Настуся, теж скільки років ми її знаємо... Вона до нас попросилася, коли Перещепинський інтернат розформували в Нікополь. Поїхали, забрали її, а там зустріли Мішу, він каже: «Візьміть і мене, будь ласка!» Я пообіцяв, повернулися потім і за Мишком...

- А скажіть, ось чому, для чого ви взагалі берете дітей? З першими зрозуміло, ви до них були прив'язані. А ось Мішу? Навіщо?

- Та просто любов, напевно. Небайдужість. Запали в душу і все.

- Що найскладніше ви переживаєте як прийомні батьки?

- Брак місця - найскладніше. Матеріально ми в принципі живемо непогано: будиночок, машина. Але у нас на вісьмох чотири кімнати. Нам з бабусею довелося оселитися на кухні. Взагалі-то ми з дружиною хотіли взяти ще дітей, щоб був ДБСТ. Наташа (дружина - О.Л.) адже сама росла з прийомними батьками. Але ніде жити, якщо ще народу додасться. Пообіцяли нам житло, ми і будинок пригледіли, але наскільки це реально, важко сказати. Поки що чекаємо.

- Що вас підтримує у важкі хвилини?

- Ділимося один з одним проблемами, сімейно все вирішуємо. Чи не керуємося тим, що «люди скажуть». Можемо не посадити город, якщо нам це невигідно або незручно. Можемо майже на останні гроші на море з'їздити.

- Скажіть, будь ласка, доводиться вам компенсувати якісь негативні риси, придбані дітьми в дитбудинку?

- Та нічого такого серйозного назвати не можу, у нас хороша школа, діти були замучені. Так, дрібниці якісь. Світло, наприклад, довго не вимикалося, Міша досі забуває. Знаєте, як воно, комуною жити. Але мої дітки-старожили самі підказують Міші, ми вже майже не втручаємося.

- Що б ви могли порадити прийомним батькам у найскладніших ситуаціях, коли опускаються руки?

- Усе треба робити спільно. Безвихідних ситуацій не буває. Ми все важливе вирішуємо на сімейній раді. І трапляється, прислухаємося до порад дітей, і навіть не шкодуємо потім. Ми всі переживаємо разом. Нещодавно у нас померла бабуся, Наташина мама, важко це для нас було, але діти нас дуже підтримували.

- Які можете згадати найсвітліші моменти свого прийомного батьківства?

- Ну от, коли бабуся наша лежала в лікарні, з того світу її лікарі витягували, а тут ще одночасно мама злягла, з онкологією. Я носився в Дніпропетровську між двома лікарнями з передачами. І ось приїжджаєш додому, а там все прибрано, наготовлено. І головне, зробив це хлопчик, який взагалі ніколи не готував, не вмів! І як зробив: картоплю на паровій бані, насмажив котлет, перше, друге, третє. Надивився, як бабуся готувала, і відмінно впорався сам. Ми просто вражені були.

Зараз спочатку хлопчиків звозив на море, тепер з дівчатками у Сонячногірську. Хлопчаки на господарстві залишилися. Дзвонимо - вони кажуть: «Та не переживайте, відпочивайте, то зробили, це не забули». Ромка там за десятком каченят ходить, як матінка-гуска. (Сміється). Одним словом, молодці дітки.

- Якщо б у вас була чарівна паличка і ви могли зробити для своїх дітей щось одне, що б ви зробили? Матеріальне або душевне, може, рису характеру яку збавити-додати...

- Ну, якщо ви вже не кажете про здоров'я, то не буду ханжею: звичайно, хотілося б, щоб у них було житло. Ні кола, ні двора за ними своїх, особистих. Якщо не окреме житло, то хоч щоб кімнати окремі були у дітей...

- А в душах у них, ви вважаєте, всього дістає?

- Так, цілком. Ще б удачі їм у житті, і все було б добре.

 

 

Ті ж питання я задала мамі ДБСТ з смт. Томаківка Дніпропетровскьої області Шаблі Тетяні Петрівні.

Зрозуміє той, хто сам такий.

- Скажіть, будь ласка, хто ви за професією.

- У мене 2 освіти. По першій я зоотехнік, закінчила в Дніпропетровську Аграрний університет. А друга - психолог.

- Скільки у вас дітей?

- Десять.

 

- А кровні є?

- Донька, 14 років їй.

- Тетяна Петрівна, як ви зважилися, маючи одну свою дитину, самотужки створювати ДБСТ?

- Скільки разів ставили мені таке питання... Я думаю, і все не можу відповісти. Не знаю, чесне слово, звідки, як мені це прийшло. Напевно, робота психологом посприяла. Взагалі, мені з дитинства хотілося маленьких захищати. Знаєте, в школі, малюків з молодших класів. Завжди, якщо бачила якогось хулігана недоглянутого, так хотілося відмити, зачесати, одягнути, дівчинці кіски заплести - красотулечка буде! (Сміється). Якось так.

- Скільки років вашому ДБСТ?

- У 2007 році ми відкрилися, як раз тільки запустилася програма Ющенка. Ми були 13-м за рахунком ДБСТ в області.

- І що, ви відразу взяли десятьох?

- Ні, звичайно, відразу взяла одного, але з умовою, що поступово будемо наповнювати сімома новими дітьми.

- Скільки років було діткам, яких ви брали?

- П'ять. Потім ще п'ятирічний. Потім 10 і 10... Півроку...

- Ще й піврічного зважилися взяти?

- Так, знаєте, побачила фото, і не змогла відірватися. Така Лапулечка... Все, кажу, хочу цього хлопчика. (Сміється). Знаєте, він нам так допоміг, дуже допоміг.

- Яким чином? Ви згуртувалися, доглядаючи за малюком?

- Не зовсім. Мої дітки з ним всі стадії дорослішання проходили. Вони самі були як малюки, недонянчені. Женечці п'ятирічному рік був по вихованню. Всі вони разом з маленьким проходили: соски, пірамідки складали, всім лялечка хотілося побути. Це дуже важливо було.

- Коли вам доводилося найважче?

- У перший рік, мабуть. Я зірвала голосові зв'язки. Тому що діти тихий голос не сприймали, а мені важко було, коли мене не чули. Потім пам'ятаю, дали моїм дітям путівку в табір, а як я їх до табору відпущу, вони зі мною всього пару місяців, а там цілий місяць на волі? Мені потім знову доведеться заново всю роботу з ними проробляти. Я й поїхала з ними на море вихователем. Важкий це був відпочинок. Особливо страшно було купати їх. Вони ж далеко від берега заходять, а я тоді була застуджена, у воду не можна... Рахувала їх щохвилини. Тільки що було 10, вже 6! Бігаю по берегу, кричу: Женя, ти де?! А він вже далеко... Схожа була на квочку, якій довелося каченят виховувати. (Сміється). Весело, але тяжко.

- Вам доводилося долати якісь негативні риси, придбані дітьми в дитбудинку?

- Мені попалися різні діти. Але в основному з сім'ї. Іра з інтернату, хтось з притулку... Вважається, що це найкращий варіант, коли діти з сім'ї і зовсім не були в інтернаті. Напевно, так воно і є. Але і у моїх були звички, з якими нелегко мені доводилося. Вони зовсім не могли сидіти в будинку, поїли - втекли, повертаються у десять. А я божеволію. Ну, звичайно, сміття не бачили в будинку, все розкидували. Зараз-то давно вдома сидять, купа ігор у них тут. І в гуртки, студії ходять. Загалом, ми добре влаштувалися, що живемо в райцентрі: з одного боку не страшно відпустити дитину погуляти, не заблукає, доріг небезпечних немає. З іншого боку, є і музична школа, футбол, інше.

- А куди ваші діти ходять?

- О, це довго можна перераховувати. Владик - у музичну школу на гітару, футбол, волейбол, танці. Женя - духові, танці, волейбол. Дівчатка - танці, бісер, малювання...

- Ясно, без діла не сидять.

- Так, це точно.

- Тетяна Петрівна, що вам допомагає у важких ситуаціях, коли опускаються руки?

- Мені дуже допомагає організація «Сяйво веселки», от чесно. Група взаємопідтримки величезну допомогу надає, таке психологічне розвантаження... Я, звичайно, і сама собі, як можу, допомагаю, арт-терапевтичними методами: малюю, танцюю. Але коли їдеш і бачиш, що не у однієї тебе все складно - і в інших сім'ях ті ж труднощі, відразу робиться спокійно, розумієш, що в цілому-то все добре, все йде як треба, бачиш прогрес у дітей. Я от пропускала навесні, тепер їжджу. Вже знаю: як тільки дрібниці починають дратувати - треба їхати до групи взаємопідтримки.

- Про які «підводні камені», несподіваних труднощах ви б могли попередити людей, які тільки збираються стати прийомними батьками?

- Для мене таким підводним каменем стало насильство над дітьми, в тому числі і сексуальне. Адже це така штука, розумієш, що таке трапляється, але думаєш: вже з моїми такого не було, просто не могло бути. А через деякий час це проявляється. Я була впевнена, що п'ятирічного хлопчика повинно було це минути, а виявляється, ні, і з ним було. У 80% дітей щось таке було. Дуже важливий у вас пройшов тренінг про насильство. Деякі речі, виявилося, я робила неправильно, не знаючи.

- І що б ви порадили робити тим батькам, які щось подібне з'ясовують? Звертатися до психолога?

- Так, однозначно. Такі речі батькам без сторонньої допомоги не розгребти.

- Останнє запитання: а для чого або чому ви це робите взагалі? Берете сиріт у сім'ю?

 

- Я людина віруюча, і цим усе пояснюється. Я альтруїст, завжди тяглася допомогти іншим. Знаєте, це неможливо пояснити людям іншого складу, цього не зрозуміє той, хто сам не такий. Десь, напевно, думаю, що у Господа Бога мені це зарахується, цього теж трохи є (сміється). Ну і сподіваюся, що зі мною у цих дітей буде інша доля, ніж була б без мене. Адже вона вже змінюється, я бачу. Одна дівчинка вступила до фінансової академії, відучилася рік, хоч і не без проблем. Проблеми проблемами, але ж це вже крок у житті, і який! Інші діти теж допомагати мені почали. Словом, мабуть, все це не дарма.

 

Коли неможливо інакше

Тетяна Петрівна та Віталій Юрійович по-різному відповідають на запитання. У них різні труднощі і різні способи з ними справлятися. Вони, власне, звичайні люди. Але розмовляючи з ними, я відчуваю цей стрижень, який дозволяє цим звичайним людям жити так, що багато інших або захоплюються, або не розуміють, або зневажають. Цей стрижень - зовсім не особлива твердість якась. Це цілісність особистості, коли чітко розставлені пріоритети: що дрібниця, а що важливо, на що в житті варто витрачати нерви, а на що ні. Для цих людей добро і зло, чистота і ницість - зовсім не даремні слова зі шкільних підручників, не абстрактні категорії. Точніше, абстракція не дорівнює фікції. І любов, і альтруїзм - не менш реальні і існуючі речі, ніж будинок і машина.

Коли я записувала це інтерв'ю, мені зустрівся в Інтернеті пост Віри Олегівни Дробінської, прийомної мами дев'яти інвалідів з Астрахані. Він виявився настільки співзвучний моїм питанням і відповідям моїх співрозмовників, що я не можу його тут не процитувати.

«Мене завжди розчулюють ці роздуми: «Чому я візьму? Або чому я не візьму?» Як правило - людина спершу вирішує, а потім розмірковує, чому вона все ж так вирішила. І насправді вона не знає взагалі, що і чому, а щось сказати треба. І раптом велика Любов Творця людства втручається в твоє життя, і ти не можеш сказати «ні», це просто неможливо».

Ольга ЛЕВЧЕНКО

www.pomogaem.com.ua

школа родителей