Кому потрібні чужі діти

«Детский дом», который на самом деле семья.
Слово «сироты» у большинства украинцев ассоциируется со словом «детский
дом». Но мало кто знает, что дети-сироты далеко не всегда живут в детском доме.
Да и детские дома бывают разные.
В конце 1980-х годов Детский фонд имени В. И. Ленина во главе с писателем
Альбертом Лиxановым стал призывать в прессе советских граждан создавать детские дома семейного типа. Собственно,
так называлась приемная семья, в которой больше 5 детей (обычно до 10). Основатель
фонда был убежден, что рано или поздно государственные интернаты должны
прекратить свое существование, так как абсолютно всех сирот можно разобрать в
семьи. Семейным детским домам ежемесячно предоставлялись выплаты на ребят:
содержание, лечение и т.д., а также зарплата – родителям-воспитателям за их
нелегкий труд. Все как в обычном детском доме Украины. За исключением самого важного:
дети росли не в казенном учреждении, а с мамой и папой, братьями и сестрами.
Идея в полной мере прижилась только в Украине. Несколько семейных детских домов (ДДСТ) появились у нас еще до 1991 года, а в 2007 году заработала
государственная социальная программа, призванная реформировать систему
сиротских учреждений в интересах детей и обеспечить приоритетность устройства
сирот в семьи. В отличие от многих других государственных программ и проектов,
о семейном устройстве никак нельзя сказать, что воз и ныне там. В
Днепропетровской области в 2007 году насчитывалось 12,7 тысяч детей-сирот и
детей, лишенных родительской опеки. Речь о ребятах, находящихся в
государственных интернатных учреждениях. К концу 2012 года там осталось 1.3
тысячи детей. 80 детских домов семейного типа и 377 приемных семей открылось в
области только за 2011 и начало 2012 года, во время действия проекта «Семья для
ребенка».
К сожалению, люди имеют привычку судить по себе. Многим нашим согражданам,
которых непростая жизнь ожесточила и сделала недоверчивыми, трудно поверить в
то, что десятерых детей можно взять в семью из бескорыстных побуждений.
Настороженность, сплетни, осуждение часто сопровождают приемных родителей, и
исходят не то чтобы от злых людей, а от обычных соседей, знакомых и даже
родных, не способных понять: как, зачем, почему можно разделить свой стол, и
дом, и душевные силы с совершенно чужими детьми.
Узнать ответ на этот и другие вопросы я попыталась у родителей-воспитателей:
отца приемной семьи и мамы ДДСТ. Знакомьтесь, Шатило Виталий Юрьевич, живет в
пгт. Перещепино Новомосковского района Днепропетровской области.
Работа понемногу стала жизнью
- Виталий Юрьевич, скажите, пожалуйста, кто вы по профессии?
- По профессии театральный режиссер. Жена – младший медицинский работник.
- Чья была идея – взять приемных детей?
- Идея моя. Я ведь работаю в детском доме в Перещепино (Днепропетровской обл.), сейчас он
переименован в НВК «Родина». Я преподаю там музыку. У нас трое приемных деток:
Рома, он сейчас заканчивает лицей, Настенька, перешла в 11-ый класс, и Миша,
тоже учится в лицее.
- А собственные, кровные дети у вас есть?
- Да, 2 дочери, Аня, 1992 года рождения и Катенька, 1994.
- Как вы решились брать подростков? Обычно и усыновители, и приемные
родители стараются этого избежать.
- Спонтанно (смеется). Я их знал 7 лет. Брал их домой в гости. Знаете, как
оно в детском доме в Украине, хочется летом куда-то на каникулы вырваться, я и брал.
Ходили в походы, уху варили, в хозяйстве они нам помогали, с огородиком. На
моря ездили. Брал не только Настю и Рому, но Рома больше всех вокруг меня
крутился. Шебутной такой. Противный, конечно, бывал порой, не без того
(смеется). Когда он окончил 9 классов интерната и поступил в лицей, ему очень
трудно пришлось. Выпускникам всем непросто, когда самим приходится все решать.
Рома и стал нашим первым приемным ребенком. Потом Настенька, тоже сколько лет
мы ее знаем… Она к нам попросилась, когда Перещепинский интернат расформировали
в Никополь. Поехали, забрали ее, а там встретили Мишу, он говорит: «Возьмите и
меня, пожалуйста!» Я пообещал, вернулись потом и за Мишей…
- А скажите, вот почему, для чего вы вообще берете детей? Ну ладно, первых,
вы к ним были привязаны. А вот Мишу? Зачем?
- Да просто любовь, наверное. Небезразличие. Запали в душу ребята, и все.
- Что самое сложное вы переживаете как приемные родители?
- Нехватка места – самое сложное. Материально мы в принципе живем неплохо:
домик, машина. Но у нас на восьмерых
четыре комнаты. Нам с бабушкой пришлось поселиться на кухне. Вообще-то мы с женой хотели взять еще детей,
чтобы был семейный детский дом ДДСТ. Наташа (жена – О.Л.) ведь
сама росла с приемными родителями. Но негде жить, если еще народу прибавится.
Пообещали нам жилье, мы и дом присмотрели, но насколько это реально, трудно
сказать. Пока ждем.
- Что вас поддерживает в трудные минуты?
- Делимся друг с другом проблемами, семейно все решаем. Не руководствуемся
тем, что «люди скажут». Можем не посадить огород, если нам это невыгодно или
неудобно. Можем почтичто на последние деньги на море съездить.
- Скажите, пожалуйста, приходится вам компенсировать какие-то негативные
черты, приобретенные ребятами в детдоме?
- Да ничего такого серьезного назвать не могу, у нас хорошая школа, ребята
были не замученные. Так, мелочи какие-то. Свет, например, долго не выключался,
Миша до сих пор забывает. Знаете, как оно, коммуной жить. Но мои
детки-старожилы сами подсказывают Мише, мы уже почти не вмешиваемся.
- Что бы вы могли посоветовать приемным родителям в самых сложных ситуациях,
когда опускаются руки?
- Все надо делать сообща. Безвыходных ситуаций не бывает. Мы все важное
решаем на семейном совете. И случается, прислушиваемся к советам детей, и даже
не жалеем потом. Мы все переживаем вместе. Недавно у нас умерла бабушка,
Наташина мама, тяжело это для нас было, но дети нас очень поддерживали.
- Какие можете вспомнить самые светлые моменты своего приемного
родительства?
- Ну вот, когда бабушка наша лежала в больнице, с того света ее врачи
вытаскивали, а тут еще одновременно мама
слегла, с онкологией. Я носился в Днепропетровске между двумя больницами с
передачами. И вот приезжаешь домой, а там все убрано, выметено, наготовлено. И
главное, сделал это мальчик, который вообще никогда не готовил, не умел! И как
сделал: картошку на паровой бане, нажарил котлет, первое, второе, третье.
Насмотрелся, как бабушка готовила, и отлично справился сам. Мы просто поражены
были.
Сейчас вот я сначала мальчиков свозил на море, теперь я с девочками в
Солнечногорске. Мальчишки на хозяйстве остались. Звоним – они говорят: «Да не переживайте,
отдыхайте, то сделали, это не забыли». Ромка там за десятком утят ходит, как
матушка-гусыня. (Смеется). Одним словом, молодцы детки.
- Если б у вас была волшебная палочка и вы могли сделать для своих детей
что-то одно, что бы вы сделали? Материальное или душевное, может, черту
характера какую убавить-прибавить…
- Ну, если вы уж не говорите о здоровье, то не буду ханжой: конечно,
хотелось бы, чтобы у них было жилье. Ни кола, ни двора ведь за ними своих,
личных. Если не отдельное жилье, то хоть чтобы комнаты отдельные были у ребят…
- А в душах у них, вы считаете, всего достает?
- Да, вполне. Еще бы удачи им в жизни, и все было бы хорошо.
Те же вопросы я задала маме ДДСТ (Детский Дом Семейного Типа Днепропетровской области из
пгт. Томаковка, Шабле Татьяне Петровне.
Поймет тот, кто сам такой.
- Скажите, пожалуйста, кто вы по профессии.
- У меня 2 образования. По первому я зоотехник, закончила в Днепропетровске
Аграрный университет. А второе – психолог.
- Сколько у вас детей?
- Десять.
- А кровные есть?
- Дочка, 14 лет ей.
- Татьяна Петровна, как вы решились, имея одного своего ребенка, в одиночку
создавать ДДСТ (Детский Дом Семейного Типа)?
- Сколько раз задавали мне такой вопрос… Я думаю, и все не могу ответить.
Не знаю, честное слово, откуда, как мне это пришло. Наверное, работа психологом
поспособствовала. Вообще, мне с детства хотелось маленьких защищать. Знаете, в
школе, малышей из младших классов. Всегда, если видела какого-нибудь хулигана
неухоженного, так хотелось отмыть, причесать, одеть, девочке косички заплести –
ведь красотулечка будет! (Смеется). Как-то так.
- Сколько лет вашему ДДСТ (Детский Дом Семейного Типа)?
- В 2007 году мы открылись, как раз только запустилась программа Ющенко. Мы
были 13-м по счету семейный детский дом ДДСТ в области.
- И что, вы сразу взяли десятерых?
- Нет, конечно, сразу взяла одного, но с условием, что постепенно будем
наполнять семью новыми детьми.
- Сколько лет было деткам, которых вы брали?
- Пять. Потом еще пятилетний. Потом 10 и 10… Полгода…
- Еще и полугодовалого решились взять?
- Да, знаете, увидела фото, и не смогла оторваться. Такая лапулечка… Все,
говорю, хочу этого мальчика. (Смеется). Знаете, он нам так помог, очень помог.
- Каким образом? Вы сплотились, ухаживая за малышом?
- Не совсем. Мои детки с ним все стадии взросления проходили. Они сами были
как малыши, недонянченные. Женечке пятилетнему год был по воспитанию. Всё они
вместе с маленьким проходили: соски, пирамидки складывали, всем лялечками
хотелось побыть. Это очень важно было.
- Когда вам приходилось тяжелей всего?
- В первый год, пожалуй. Я сорвала голосовые связки. Потому что ребята
тихий голос не воспринимали, а мне тяжело было, когда меня не слышали. Потом
помню, дали моим детям путевку в лагерь, а как я их в лагерь отпущу, они со
мной всего пару месяцев, а там целый месяц на воле? Мне потом опять придется
заново всю работу с ними проделывать. Я и поехала с ними на море воспитателем.
Тяжелый это был отдых. Особенно страшно было купать их. Они ж далеко от берега
заходят, а я тогда была простужена, в воду нельзя… Считала их каждую минуту.
Только что было 10, уже 6! Бегаю по берегу, кричу: Женя, ты где?! А он уже
далеко… Похожа была на наседку, которой пришлось утят воспитывать (Смеется).
Весело, но тяжко.
- Вам приходилось преодолевать какие-то негативные черты, приобретенные
ребятами в детдоме в Украине?
- Мне попались разные дети. Но в основном из семьи. Ира из интерната,
кто-то из приюта… Считается, что это лучший вариант, когда дети из семьи и
совсем не были в интернате. Наверно, так оно и есть. Но и у моих были привычки,
с которыми нелегко мне приходилось. Они
совсем не могли сидеть в доме, поели – убежали, возвращаются в десять. А я с
ума схожу. Ну, конечно, сора не видели в доме, все разбрасывали. Сейчас-то
давно дома сидят, куча игр у них тут. И в кружки, студии ходят. В общем, мы
хорошо устроились, что живем в райцентре: с одной стороны не страшно отпустить
ребенка погулять, не заблудится, дорог опасных нет. С другой стороны, есть и
музыкальная школа, футбол, прочее.
- А куда ваши ребята ходят?
- О, это долго можно перечислять. Владик – в музыкальную школу на гитару,
футбол, волейбол, танцы. Женя – духовые, танцы, волейбол. Девочки – танцы,
бисер, рисование…
- Ясно, без дела не сидят.
- Да, это точно.
- Татьяна Петровна, что вам помогает в тяжелых ситуациях, когда опускаются
руки?
- Мне очень помогает фонд «Сияние радуги», вот честно. Группа
взаимоподдержки огромную помощь оказывает, такая психологическая разгрузка… Я,
конечно, и сама себе, как могу, помогаю, арт-терапевтическими методами: рисую,
танцую. Но когда едешь и видишь, что не у одной тебя все сложно – и в других
семьях те же трудности, сразу делается спокойно, понимаешь, что в целом-то все
хорошо, все идет как надо, видишь прогресс у детей. Я вот пропускала весной,
теперь езжу. Уже знаю: как только мелочи начинают раздражать – надо ехать в
группу взаимоподдержки.
- О каких «подводных камнях», неожиданных трудностях вы бы могли
предупредить людей, которые только собираются стать приемными родителями?
- Для меня таким подводным камнем стало насилие над детьми, в том числе и
сексуальное. Ведь это такая штука, понимаешь, что такое случается, но думаешь:
уж с моими такого не было, просто не могло быть. А через некоторое время это
проявляется. Я была уверена, что пятилетнего-то мальчика должно было это миновать,
а оказывается, нет, и с ним было. У 80% детей что-то такое было. Очень важный у
вас прошел тренинг о насилии. Некоторые вещи, оказалось, я делала неправильно,
не зная.
- И что бы вы посоветовали делать тем родителям, которые что-то подобное
выясняют? Обращаться к психологу?
- Да, однозначно. Такие вещи родителям без посторонней помощи не разгрести.
- Последний вопрос: а для чего или почему вы это делаете вообще? Берете
сирот в семью?
- Я человек верующий, и этим все объясняется. Я альтруист, всегда тянулась
помочь другим. Знаете, это невозможно объяснить людям другого склада, этого не
поймет тот, кто сам не такой. Где-то, наверно, думаю, что у Господа Бога мне
это зачтется, этого тоже немного есть (смеется). Ну и надеюсь, что со мной у
этих детей будет другая судьба, чем была бы без меня. Она ведь уже меняется, я
вижу. Одна девочка поступила в финансовую академию, отучилась год, хоть и не
без проблем. Проблемы проблемами, но ведь это уже шаг в жизни, и какой!
Остальные ребята тоже помогать мне начали стараются. Словом, видимо, все это не
зря.
Когда невозможно иначе
Татьяна Петровна и Виталий Юрьевич по-разному отвечают на вопросы. У них
разные трудности и разные способы с ними справляться. Они, собственно, обычные
люди. Но беседуя с ними, я чувствую этот стержень, который позволяет этим
обычным людям жить так, что многие другие либо восхищаются, либо не понимают,
либо злословят в их адрес. Этот стержень – вовсе не особая твердость какая-то.
Это цельность личности, когда четко расставлены приоритеты: что мелочь, а что
важно, на что в жизни стоит тратить нервы, а на что нет. Для этих людей добро и
зло, чистота и низость – вовсе не пустословье из школьных учебников, не
абстрактные категории. Вернее, абстракция
не равна фикции. И любовь, и альтруизм – не менее реальные и
существующие вещи, чем дом и машина.
Когда я записывала это интервью, мне встретился в Интернете пост Веры
Олеговны Дробинской, приемной мамы девяти инвалидов из Астрахани. Он оказался
настолько созвучен моим вопросам и ответам моих собеседников, что я не могу его
здесь не процитировать.
«Меня всегда умиляют эти размышления: «Почему я возьму? Или почему я не
возьму?» Как правило – человек сперва решает, а потом размышляет, почему он все
же так решил. И на самом деле он не знает вообще, что и почему, а что-то
сказать надо. И вдруг великая Любовь Творца человечества вмешивается в твою
жизнь, и ты не можешь сказать «нет», это просто невозможно».
Ольга ЛЕВЧЕНКО
www.pomogaem.com.ua

«Дитячий
будинок», який насправді сім'я.
Слово «сироти» у
більшості українців асоціюється зі словом «дитячий будинок». Але мало хто знає,
що діти-сироти далеко не завжди живуть у дитячому будинку. Та й дитячі будинки
бувають різні.
В кінці 1980-х років
Дитячий фонд імені В. І. Леніна на чолі з письменником Альбертом Ліxановим став
закликати в пресі радянських громадян створювати дитячі будинки сімейного типу.
Власне, так називалася прийомна сім'я, в якій більше 5 дітей (зазвичай до 10).
Засновник фонду був переконаний, що рано чи пізно державні інтернати повинні
припинити своє існування, так як абсолютно всіх сиріт можна розібрати в сім'ї.
Сімейним дитячим будинкам щомісяця надавалися виплати на дітей: утримання, лікування і т.д., а
також зарплата - батькам-вихователям за їх нелегку працю. Все як у звичайному
дитячому будинку. За винятком найважливішого: діти росли не в казенній
установі, а з мамою і татом, братами і сестрами.
Ідея в повній мірі
прижилася тільки в Україні. Кілька дитячих будинків сімейного типу (ДБСТ)
з'явилися у нас ще до 1991 року, а в 2007 році запрацювала державна соціальна
програма, покликана реформувати систему сирітських установ в інтересах дітей і
забезпечити пріоритетність влаштування сиріт у сім'ї. На відміну від багатьох
інших державних програм і проектів, про сімейний устрій ніяк не можна сказати,
що віз і нині там. У Дніпропетровській області в 2007 році налічувалося 12 700 дітей-сиріт та дітей, позбавлених
батьківського піклування. Мова про тих,
хто перебуває у державних інтернатних установах. До
кінця 2012 року там залишилося 1.3 тисячі дітей. 80 дитячих будинків сімейного
типу та 377 прийомних сімей відкрилося в області тільки за 2011 і початок 2012
року, під час дії проекту «Родина для дитини».
На жаль, люди мають
звичку судити по собі. Багатьом нашим співгромадянам, яких непросте життя
зробило
недовірливими та черствуватими,
важко повірити в те, що десятьох дітей можна взяти в сім'ю з безкорисливих
спонукань. Настороженість, плітки, засудження часто супроводжують прийомних
батьків, і виходять не те щоб від злих людей, а від звичайних сусідів, знайомих
і навіть рідних, не здатних зрозуміти: як, навіщо, чому можна розділити свій
стіл, і будинок, і душевні сили з абсолютно чужими дітьми.
Дізнатися відповідь на
це та інші запитання я спробувала у батьків-вихователів: батька прийомної сім'ї
і мами ДБСТ. Знайомтеся, Шатило Віталій Юрійович, проживає в смт. Перещепине
Новомосковського району Дніпропетровської області.
Робота
потроху стала життям
- Віталій Юрійович,
скажіть, будь ласка, хто ви за професією?
- За професією
театральний режисер. Дружина - молодший медичний працівник.
- Чия була ідея -
взяти прийомних дітей?
- Ідея моя. Я ж
працюю в дитячому будинку в Перещепині,
зараз він перейменований в НВК «Родина». Я викладаю там музику. У нас троє
прийомних діток: Рома, він зараз закінчує ліцей, Настуся, перейшла в 11-ий клас, і Міша, теж
навчається в ліцеї.
- А власні, кровні
діти у вас є?
- Так, дві дочки, Аня, 1992 року народження та
Катруся,
1994.
- Як ви зважилися
брати підлітків? Зазвичай і усиновителі, і прийомні батьки намагаються цього
уникнути.
- Спонтанно
(сміється). Я їх знав 7 років. Брав їх додому в гості. Знаєте, як воно в
дитячому будинку, хочеться влітку кудись на канікули вирватися, я і брав. Ходили
в походи, юшку варили, в господарстві вони нам допомагали, з городиком. На моря їздили. Брав не тільки Настю
і Рому, але Рома більше всіх навколо мене крутився. Шебутний такий. Деколи бував і противний, звичайно, не без того
(сміється). Коли він закінчив 9 класів інтернату і вступив до ліцею, йому дуже
важко довелося. Випускникам всім непросто, коли самим доводиться все
вирішувати. Рома і став нашим першим прийомним сином. Потім Настуся, теж скільки років ми її знаємо...
Вона до нас попросилася, коли Перещепинський
інтернат розформували в Нікополь. Поїхали, забрали її, а там зустріли Мішу, він
каже: «Візьміть і мене, будь ласка!» Я пообіцяв, повернулися потім і за Мишком...
- А скажіть, ось
чому, для чого ви взагалі берете дітей? З
першими зрозуміло,
ви до них були прив'язані. А ось Мішу? Навіщо?
- Та просто любов,
напевно. Небайдужість. Запали в душу і все.
- Що найскладніше ви
переживаєте як прийомні батьки?
- Брак місця -
найскладніше. Матеріально ми в принципі живемо непогано: будиночок, машина. Але
у нас на вісьмох чотири кімнати. Нам з бабусею довелося оселитися на кухні.
Взагалі-то ми з дружиною хотіли взяти ще дітей, щоб був ДБСТ. Наташа (дружина - О.Л.) адже сама росла з
прийомними батьками. Але ніде жити, якщо ще народу додасться. Пообіцяли нам житло,
ми і будинок пригледіли, але наскільки це реально, важко сказати. Поки що чекаємо.
- Що вас підтримує у
важкі хвилини?
- Ділимося один з
одним проблемами, сімейно все вирішуємо. Чи не керуємося тим, що «люди
скажуть». Можемо не посадити город, якщо нам це невигідно або незручно. Можемо майже на останні гроші на море
з'їздити.
- Скажіть, будь
ласка, доводиться вам компенсувати якісь негативні риси, придбані дітьми в дитбудинку?
- Та нічого такого
серйозного назвати не можу, у нас хороша школа, діти були замучені. Так,
дрібниці якісь. Світло, наприклад, довго не вимикалося, Міша досі забуває. Знаєте, як
воно, комуною жити. Але мої дітки-старожили самі підказують Міші, ми вже майже
не втручаємося.
- Що б ви могли
порадити прийомним батькам у найскладніших ситуаціях, коли опускаються руки?
- Усе треба робити
спільно. Безвихідних ситуацій не буває. Ми все важливе вирішуємо на сімейній
раді. І трапляється, прислухаємося до порад дітей, і навіть не шкодуємо потім.
Ми всі переживаємо разом. Нещодавно у нас померла бабуся, Наташина мама, важко
це для нас було, але діти нас дуже підтримували.
- Які можете згадати
найсвітліші моменти свого прийомного батьківства?
- Ну от, коли бабуся
наша лежала в лікарні, з того світу її лікарі витягували, а тут ще одночасно
мама злягла, з онкологією. Я носився в Дніпропетровську між двома лікарнями з
передачами. І ось приїжджаєш додому, а там все прибрано, наготовлено. І
головне, зробив це хлопчик, який взагалі ніколи не готував, не вмів! І як
зробив: картоплю на паровій бані, насмажив котлет, перше, друге, третє.
Надивився, як бабуся готувала, і відмінно впорався сам. Ми просто вражені були.
Зараз спочатку хлопчиків звозив на море,
тепер з дівчатками у Сонячногірську. Хлопчаки на господарстві
залишилися. Дзвонимо - вони кажуть: «Та не переживайте, відпочивайте, то
зробили, це не забули». Ромка там за десятком каченят ходить, як матінка-гуска.
(Сміється). Одним словом, молодці дітки.
- Якщо б у вас була
чарівна паличка і ви могли зробити для своїх дітей щось одне, що б ви зробили?
Матеріальне або душевне, може, рису характеру яку збавити-додати...
- Ну, якщо ви вже не
кажете
про здоров'я, то не буду ханжею: звичайно, хотілося б, щоб у них було житло. Ні
кола, ні двора за ними своїх, особистих. Якщо не окреме житло, то хоч щоб
кімнати окремі були у дітей...
- А в душах у них, ви
вважаєте, всього дістає?
- Так, цілком. Ще б
удачі їм у житті, і все було б добре.
Ті ж питання я задала
мамі ДБСТ з смт. Томаківка Дніпропетровскьої області Шаблі Тетяні Петрівні.
Зрозуміє
той, хто сам такий.
- Скажіть, будь
ласка, хто ви за професією.
- У мене 2 освіти. По
першій
я зоотехнік, закінчила в Дніпропетровську Аграрний університет. А друга - психолог.
- Скільки у вас
дітей?
- Десять.
- А кровні є?
- Донька, 14 років
їй.
- Тетяна Петрівна, як
ви зважилися, маючи одну свою дитину, самотужки створювати ДБСТ?
- Скільки разів
ставили мені таке питання... Я думаю, і все не можу відповісти. Не знаю, чесне
слово, звідки, як мені це прийшло. Напевно, робота психологом посприяла. Взагалі,
мені з дитинства хотілося маленьких захищати. Знаєте, в школі, малюків з
молодших класів. Завжди, якщо бачила якогось хулігана недоглянутого, так
хотілося відмити, зачесати, одягнути, дівчинці кіски заплести - красотулечка
буде! (Сміється). Якось так.
- Скільки років
вашому ДБСТ?
- У 2007 році ми
відкрилися, як раз тільки запустилася програма Ющенка. Ми були 13-м за рахунком
ДБСТ в області.
- І що, ви відразу
взяли десятьох?
- Ні, звичайно,
відразу взяла одного, але з умовою, що поступово будемо наповнювати сімома
новими дітьми.
- Скільки років було
діткам, яких ви брали?
- П'ять. Потім ще
п'ятирічний. Потім 10 і 10... Півроку...
- Ще й піврічного
зважилися взяти?
- Так, знаєте,
побачила фото, і не змогла відірватися. Така Лапулечка... Все, кажу, хочу цього
хлопчика. (Сміється). Знаєте, він нам так допоміг, дуже допоміг.
- Яким чином? Ви
згуртувалися, доглядаючи за малюком?
- Не зовсім. Мої
дітки з ним всі стадії дорослішання проходили. Вони самі були як малюки,
недонянчені.
Женечці п'ятирічному рік був по вихованню. Всі вони разом з маленьким
проходили: соски, пірамідки складали, всім лялечка хотілося побути. Це дуже
важливо було.
- Коли вам доводилося
найважче?
- У перший рік,
мабуть. Я зірвала голосові зв'язки. Тому що діти тихий голос не сприймали, а мені
важко було, коли мене не чули. Потім пам'ятаю, дали моїм дітям путівку в табір,
а як я їх до табору відпущу, вони зі мною всього пару місяців, а там цілий
місяць на волі? Мені потім знову доведеться заново всю роботу з ними
проробляти. Я й поїхала з ними на море вихователем. Важкий це був відпочинок.
Особливо страшно було купати їх. Вони ж далеко від берега заходять, а я тоді
була застуджена, у воду не можна... Рахувала їх щохвилини. Тільки що було 10, вже 6! Бігаю по
берегу,
кричу: Женя, ти де?! А він вже далеко... Схожа була на квочку, якій довелося каченят виховувати. (Сміється). Весело, але тяжко.
- Вам доводилося
долати якісь негативні риси, придбані дітьми в дитбудинку?
- Мені попалися різні
діти. Але в основному з сім'ї. Іра з інтернату, хтось з притулку... Вважається,
що це найкращий варіант, коли діти з сім'ї і зовсім не були в інтернаті.
Напевно, так воно і є. Але і
у моїх були звички, з якими нелегко мені доводилося. Вони зовсім не могли
сидіти в будинку, поїли - втекли, повертаються у десять. А я божеволію. Ну,
звичайно, сміття
не бачили в будинку, все
розкидували.
Зараз-то давно вдома сидять, купа ігор у них тут. І в гуртки, студії ходять.
Загалом, ми добре влаштувалися, що живемо в райцентрі: з одного боку не страшно
відпустити дитину погуляти, не заблукає, доріг небезпечних немає. З іншого
боку, є і музична школа, футбол, інше.
- А куди ваші діти ходять?
- О, це довго можна
перераховувати. Владик - у музичну школу на гітару, футбол, волейбол, танці.
Женя - духові, танці, волейбол. Дівчатка - танці, бісер, малювання...
- Ясно, без діла не
сидять.
- Так, це точно.
- Тетяна Петрівна, що
вам допомагає у важких ситуаціях, коли опускаються руки?
- Мені дуже допомагає
організація «Сяйво веселки», от
чесно. Група взаємопідтримки величезну допомогу надає, таке психологічне розвантаження... Я,
звичайно, і сама собі, як можу, допомагаю, арт-терапевтичними методами: малюю,
танцюю. Але коли їдеш і бачиш, що не у однієї тебе все складно - і в інших
сім'ях ті ж труднощі, відразу робиться спокійно, розумієш, що в цілому-то все
добре, все йде як треба, бачиш прогрес у дітей. Я от пропускала навесні, тепер
їжджу. Вже знаю: як тільки дрібниці починають дратувати - треба їхати до групи
взаємопідтримки.
- Про які «підводні
камені», несподіваних труднощах ви б могли попередити людей, які тільки
збираються стати прийомними батьками?
- Для мене таким
підводним каменем стало насильство над дітьми, в тому числі і сексуальне. Адже
це така штука, розумієш, що таке трапляється, але думаєш: вже з моїми такого не
було, просто не могло бути. А через деякий час це проявляється. Я була
впевнена, що п'ятирічного хлопчика повинно було це минути, а виявляється, ні, і з ним було. У 80% дітей щось таке
було. Дуже важливий у вас пройшов тренінг про насильство. Деякі речі,
виявилося, я робила неправильно, не знаючи.
- І що б ви порадили
робити тим батькам, які щось подібне з'ясовують? Звертатися до психолога?
- Так, однозначно.
Такі речі батькам без сторонньої допомоги не розгребти.
- Останнє запитання:
а для чого або чому ви це робите взагалі? Берете сиріт у сім'ю?
- Я людина віруюча, і
цим усе пояснюється. Я альтруїст, завжди тяглася допомогти іншим. Знаєте, це
неможливо пояснити людям іншого складу, цього не зрозуміє той, хто сам не
такий. Десь, напевно, думаю, що у Господа Бога мені це зарахується, цього теж
трохи є (сміється). Ну і сподіваюся, що зі мною у цих дітей буде інша доля, ніж
була б без мене. Адже вона вже змінюється, я бачу. Одна дівчинка вступила до фінансової академії, відучилася рік, хоч і не без
проблем. Проблеми проблемами, але ж це вже крок у житті, і який! Інші діти теж допомагати мені почали.
Словом, мабуть, все це не дарма.
Коли
неможливо інакше
Тетяна Петрівна та
Віталій Юрійович по-різному відповідають на запитання. У них різні труднощі і
різні способи з ними справлятися. Вони, власне, звичайні люди. Але розмовляючи
з ними, я відчуваю цей стрижень, який дозволяє цим звичайним людям жити так, що
багато інших або захоплюються, або не розуміють, або зневажають. Цей стрижень -
зовсім не особлива твердість якась. Це цілісність особистості, коли чітко
розставлені пріоритети: що дрібниця, а що важливо, на що в житті варто
витрачати нерви, а на що ні. Для цих людей добро і зло, чистота і ницість -
зовсім не даремні слова зі шкільних підручників, не абстрактні категорії. Точніше, абстракція не дорівнює фікції.
І любов, і альтруїзм - не менш реальні і існуючі речі, ніж будинок і машина.
Коли я записувала це
інтерв'ю, мені зустрівся в Інтернеті пост Віри Олегівни Дробінської, прийомної мами дев'яти інвалідів з
Астрахані. Він виявився настільки співзвучний моїм питанням і відповідям моїх
співрозмовників, що я не можу його тут не процитувати.
«Мене завжди
розчулюють ці роздуми: «Чому
я візьму? Або чому я не візьму?» Як
правило - людина спершу вирішує, а потім розмірковує, чому вона все ж так вирішила. І насправді вона не знає взагалі, що і чому, а
щось сказати треба. І раптом велика Любов Творця людства втручається в твоє
життя, і ти не можеш сказати «ні», це просто неможливо».
Ольга ЛЕВЧЕНКО
www.pomogaem.com.ua