Дитячий будинок сімейного типу.
Нет, это не детдом, похожий на семью. И не семья, похожая на детдом. Это обычная приёмная семья. Детский дом семейного типа (ДДСТ) отличается от неё только количеством детей: от 5 до 10. Чем ещё отличается? Ну, наверное, распределение домашних обязанностей построже: если из десятерых половина не вымоет за собой посуду, внимания, которое мама уделит непосредственно детям, будет несколько меньше… Поэтому посуду за собой мыть надо как ни крути. А во всём остальном обычная семья. Родители и дети. С обычными отношениями, проблемами, любовью и привязанностью.
Детский дом семейного типа: история
Первые детские дома семейного типа в Украине появились в далеком 1989 году, когда Альберт Лиханов призвал образовывать их по примеру Чехословакии, где обычных детдомов почти нет. Нашлись желающие воспитывать нескольких сирот в своей семье и в нашей области. Передо мной интервью с двумя мамами, очень разными. В одной семье тогда был один своерождённый ребёнок, в другой – пятеро. Одна мама педагог, профессия другой никак не связана с воспитанием детей. И мотивация с первого взгляда очень разная. В одном случае: огромное желание реализовывать своё призвание, в другом - просто «иметь в доме такое непредсказуемое чудо, ребёнка». А началось, в общем, всё одинаково: обе мамы мечтали о большой семье, обе горячо сочувствовали детям, оставшимся без родителей. Чужим детям.
Вот тут у многих начинаются вопросы. Зачем человеку чужие дети? Особенно если есть свои и можно родить ещё? Своя рубашка ведь ближе к телу, не так ли? Эксплуатируют там, небось, детей, используют как бесплатную рабочую силу. Или пользуются выплатами на них…
О том, как они «пользовались» выплатами полтора десятка лет, мамы рассказывают долго, подробно и с горечью. Как в страшные 90-е не давали наличных, а только талоны на продовольствие. Как на жалкую сумму надо было одеть всех детей на сезон и ездили в Одессу на оптовый рынок, запасаясь самыми «расходными» майками, трусами и носками. Как не выделялись деньги на лечение, на операции: у нас ведь бесплатная медицина. Как боялись и пикнуть о своих проблемах: «Если что, скажут: не справляетесь, отберут детей…» Это было самое страшное: потерять чужих детей, ставших родными. Не жизнь, а выживание.
Семейный детский дом сегодня
Слава Богу, сейчас всё иначе. Детский дом семейного типа перевели под начало другого ведомства, и кроме контроля со стороны государства поступает реальная помощь. Не нужно больше сидеть над подробной бухгалтерской отчётностью о расходах. Пособие на ребёнка позволяет не только кормить и одевать его, но и оплачивать лечение, кружки и репетиторов. ДДСТ вздохнули свободной грудью… «Теперешним приёмным родителям грех жаловаться, - заявляют мамы в один голос. – Они не застали тех страшных времён…»
Жалею, что не задала мамам вопроса: взяли бы они детей в том вполне уютном 1989, когда нищета не стучалась в их двери, если бы знали, что случится со страной и с ними через год? Но ответ нетрудно угадать. Ведь выпуская подросших деток, в те же 90-е родители брали новых. Не один десяток сирот прошёл через каждую семью. «Вспоминая всё, могу сказать твёрдо: у меня нет никаких сожалений. И сейчас ко мне (смеётся) пришло второе дыхание, хочу взять одну девочку под опеку».
Даже те, кто не подозревает приёмных родителей, создающих семейный детский дом, в эксплуатации и наживе, недоумевают: как они справляются? Невозможно растить десятерых одновременно, невозможно уделять им достаточно внимания! На этот вопрос есть один ответ: у каждого человека разные ресурсы. Кто-то сбивается с ног с единственным ребёнком, и не представляет, как можно воспитывать троих. А кто-то, имея семерых приёмных детей, среди которых инвалиды, умудряется не только справляться с хозяйством, но и шить на детей, учиться в автошколе, получать второе высшее образование, как одна русская приёмная мама… В это можно просто не поверить. Это личное дело каждого, впрочем, проверить нетрудно. А можно поверить и сказать: «Ну хорошо, они это могут. Но зачем это им?»
И тут есть ответ. Один мудрый человек сказал: «Если вы намеренно избираете меньшее, чем то, на что вы способны, то я предупреждаю вас: вы будете глубоко несчастны до конца своей жизни». Истинная правда.
Ольга Левченко
Ні, це не дитбудинок, схожий на сім'ю. І не сім'я, схожа на дитбудинок. Це звичайна прийомна сім'я. Дитячий будинок сімейного типу (ДБСТ) відрізняється від неї тільки кількістю дітей: від 5 до 10. Чим ще відрізняється? Ну, напевно, розподіл домашніх обов'язків суворіше: якщо з десятьох половина не вимиє за собою посуд, уваги, яку мама приділить безпосередньо дітям, буде дещо менше... Тому посуд за собою мити треба як не крути. А в усьому іншому звичайна сім'я. Батьки і діти. Зі звичайними відносинами, проблемами, любов'ю і прихильністю.
Перші ДБСТ в Україні з'явилися в далекому 1989 році, коли Альберт Ліханов закликав утворювати їх за прикладом Чехословаччини, де звичайних дитбудинків майже немає. Знайшлися охочі виховувати декількох сиріт у своїй родині і в нашій області. Переді мною інтерв'ю з двома мамами, дуже різними. В одній сім'ї тоді був одна особлива дитина, в іншій - п'ятеро. Одна мама педагог, професія іншої ніяк не пов'язана з вихованням дітей. І мотивація з першого погляду дуже різна. В одному випадку: величезне бажання реалізовувати своє покликання, в іншому - просто «мати в домі таке непередбачуване чудо, дитини». А почалося, загалом, все однаково: обидві мами мріяли про велику родину, обидві гаряче співчували дітям, які залишилися без батьків. Чужим дітям.
Ось тут у багатьох починаються питання. Навіщо людині чужі діти? Особливо якщо є свої і можна народити ще? Адже воя сорочка ближче до тіла, чи не так? Експлуатують там, мабуть, дітей, використовують як безкоштовну робочу силу. Або користуються виплатами на них...
Про те, як вони «користувалися» виплатами півтора десятка років, мами розповідають довго, докладно і з гіркотою. Як в страшні 90-ті не давали готівки, а тільки талони на продовольчі товари. Як на жалюгідну суму треба було одягнути всіх дітей на сезон і їздили до Одеси на оптовий ринок, запасаючись самими «витратними» майками, трусами і шкарпетками. Як не виділялися гроші на лікування, на операції: у нас же безкоштовна медицина. Як боялися і пискнути про свої проблеми: «Раптом щось, скажуть: не справляєтеся, відберуть дітей...» Це було найстрашніше: втратити чужих дітей, що стали рідними. Не життя, а виживання.
Слава Богу, зараз все інакше. ДБСТ перепідпорядкували в інше відомство, і крім контролю з боку держави надходить реальна допомога. Не потрібно більше сидіти над детальною бухгалтерською звітністю про витрати. Допомога на дитину дозволяє не тільки годувати й одягати його, але й оплачувати лікування, гуртки та репетиторів. ДБСТ зітхнули вільно... «теперішнім прийомним батькам гріх скаржитися, - заявляють мами в один голос. - Вони не застали тих страшних часів... »
Шкодую, що не задала мамам питання: взяли б вони дітей в тому цілком затишному 1989, коли убогість не стукала в їхні двері, якби знали, що станеться з країною і з ними через рік? Але відповідь неважко вгадати. Адже випускаючи підлітків, в ті ж 90-е батьки брали нових. Не один десяток сиріт пройшов через кожну сім'ю. «Згадуючи все, можу сказати твердо: у мене немає ніякого жалю. І зараз в мене (сміється) друге дихання, хочу взяти одну дівчинку під опіку».
Навіть ті, хто не підозрює прийомних батьків в експлуатації та наживі, дивуються: як вони справляються? Неможливо ростити десятьох одночасно, неможливо приділяти їм достатньо уваги! На це запитання є одна відповідь: у кожної людини різні ресурси. Хтось збивається з ніг з єдиною дитиною, і не уявляє, як можна виховувати трьох. А хтось, маючи сімох прийомних дітей, серед яких інваліди, примудряється не лише справлятися з господарством, але й шити на дітей, вчитися в автошколі, отримувати другу вищу освіту, як одна російська прийомна мама... У це можна просто не повірити. Це особиста справа кожного, втім, перевірити неважко. А можна повірити і сказати: «Ну добре, вони це можуть. Але навіщо це їм?»
І тут є відповідь. Один мудрий чоловік сказав: «Якщо ви навмисно обираєте менше того, на що ви здатні, то я попереджаю вас: ви будете глибоко нещасні до кінця свого життя». Істинна правда.
Ольга Левченко
www.deti.dp.ua
