Такі різні добрі справи
Жил-был один папа. И был у него особый малыш. Тяжело больной мальчик. Избавиться полностью от его болезни было невозможно. А вот уменьшить страдания и приблизить условия существования к нормальным – вполне реально. Но для этого нужны деньги, и довольно много денег. А их как раз у папы было мало… И решил с помощью СМИ попросить о помощи людей: ведь спасают же жизни многим деткам состоятельные благотворители. Нашёлся на телевидении замечательный человек, режиссёр, снявший сюжет о ребёнке. Показали его среди новостных сюжетов на одном из центральных телеканалов. И посыпались звонки… в основном, от бабушек, которые рассказывали, что у внука знакомой бабушки то же самое было и какая замечательная знахарка его исцелила. Деньги переводили, но очень немного. Необходимую сумму собрать не удалось.
Когда автор телесюжета спросил у папы, как дела, тот посетовал на неудачу. Режиссёр вздохнул: «Я предвидел это заранее». «Но почему? - удивился папа, - Ведь собирают же, и очень быстро, суммы гораздо больше нашей, для операций онкобольным детям, например!» «Так ведь там речь идёт о спасении жизни», - ответил режиссёр.
Почему так выходит? Когда жизнь ребёнка висит на волоске и всё зависит от дорогостоящей операции, деньги находятся очень быстро. Когда же речь идёт об этапе восстановления или профилактике, о поддерживающих препаратах для неизлечимых больных, собрать средства гораздо сложнее. А разве это не важно: как проведёт свою жизнь больной ДЦП: прикованным к постели или самостоятельно передвигаясь после многочисленных реабилитационных курсов? Разве не важно, проживёт больной муковисцидозом 18 лет или 40, будет ли ежедневно страдать от удушья или дышать полной грудью? Разве не важно, будет ли эпилептик страдать от приступов или противосудорожные препараты избавят его от мучений?
Конечно, приятно чувствовать себя волшебником и знать, что после одного лишь перевода денег обречённый ребёнок выздоровеет, будет бегать, смеяться и радоваться жизни. Прямо как в сказке про «Цветик-семицветик»… Но, к сожалению, творить чудеса выходит далеко не всегда. И гораздо чаще нужны именно не чудеса, а шаги, небольшие шаги на пути борьбы с недугом… И бывает, что болезнь так и не отступает. И бывает, что шаг оборачивается топтанием на месте. Но всё же кто-то меньше страдал от боли. А кто-то не задыхался ночью. А кто-то впервые за много лет сумел сесть или произнёс свои первые слова. Благодаря людям, которые вовсе не вершат судьбы, а просто делают добрые дела. Не грандиозные, но очень-очень важные. Спасибо этим людям.
Ольга Левченко
www.deti.dp.ua
Жив собі один тато. І був у нього особливий малюк. Тяжкохворий хлопчик. Повністю позбутися його хвороби було неможливо. А от зменшити страждання й наблизити умови існування до нормальних - цілком реально. Але для цього потрібні гроші, і досить багато грошей. А їх якраз у тата було мало... І вирішив він попросити людей про допомогу через ЗМІ: адже заможні благодійники рятують життя багатьом діткам. На телебаченні знайшлася чудова людина, режисер, який зняв сюжет про дитину. Його показали серед новинних сюжетів на одному з центральних телеканалів. І посипалися дзвінки... в основному, від бабусь, які розповідали, що в онука знайомої бабусі було те ж саме і яка чудова знахарка його зцілила. Гроші переводили, але не дуже багато. Необхідну суму зібрати не вдалося.
Коли автор телесюжету запитав у тата, як справи, той поскаржився на невдачу. Режисер зітхнув: «Я передбачав це заздалегідь». «Але чому?» - Здивувався тато, - Адже ж збирають, і дуже швидко, суми набагато більші від нашої, наприклад, для операцій онкохворим дітям!» «Але ж там мова йдеться про порятунок життя», - відповів режисер.
Чому так виходить? Коли життя дитини висить на волосині й усе залежить від дорогої операції, гроші знаходяться дуже швидко. Коли ж мова йде про етап відновлення або профілактики, про підтримуючі препарати для невиліковних хворих, зібрати кошти набагато складніше. А хіба це не важливо: як проведе своє життя хворий на ДЦП: прикутим до ліжка, або самостійно пересуваючись після численних реабілітаційних курсів? Хіба не важливо, проживе хворий на муковісцидоз 18 років або 40, чи буде щодня страждати від задухи або дихати на повні груди? Хіба не важливо, чи буде епілептик страждати від нападів, або протисудомні препарати позбавлять його від мук?
Звичайно, приємно відчувати себе чарівником і знати, що після одного лише переказу грошей приречена дитина одужає, буде бігати, сміятися й радіти життю. Прямо як у казці про «Цвєтік-семицвєтік»... Але, на жаль, творити дива виходить далеко не завжди. І найчастіше потрібні саме не дива, а кроки, невеликі кроки на шляху боротьби з недугою... І буває, що хвороба так і не відступає. І буває, що крок обертається топтанням на місці. Але все ж хтось менше страждав від болю. А хтось не задихався вночі. А хтось вперше за багато років зумів сісти або виголосив свої перші слова. Завдяки людям, які зовсім не вершать долі, а просто роблять добрі справи. Нехай не грандіозні, але дуже-дуже важливі. Дякуємо цим людям.
Ольга Левченко
www.deti.dp.ua
