«Вільні!» Мешканка багатостраждальної Херсонщини розповідає, як вони живуть і чому село потребує допомоги
Доставляти гуманітарну допомогу на деокуповані території благодійний фонд «Помагаєм» почав ще навесні 2022 року. Її отримували жителі Сєвєродонецька, які ще мали надію на звільнення міста й не хотіли залишати свої оселі, мешканці щойно звільненої Сумської області, Харківщини.
Потім стало очевидно, що наша допомога потрібна переселенцям у віддалених громадах Дніпропетровської області. До списку додалися постійно обстрілюваний Нікополь, Донеччина, Запорізька область. Як важливо нам було в перші ж дні привезти допомогу до звільненого Херсона!
А потім була зруйнована Каховська ГЕС, і Херсонщина та Миколаївщина надовго стали пунктами призначення у наших маршрутах.
За півтора роки повномасштабного вторгнення мобільний гуманітарний хаб здійснив 117 виїздів у 10 областей України і допомоміг 21 000 родин на суму більш ніж 41 000 000 грн.
Які історії ми чуємо в громадах – іноді тільки пряма мова може передати весь спектр емоцій, які переживають люди.
Окуповане Приозерне
Село Приозерне під Херсоном багато місяців було в окупації. Після катастрофи на Каховській ГЕС частину села затопило. З моменту звільнення його чи не щодня поливають артилерійським вогнем. Але місцеві мешканці кажуть, що готові терпіти обстріли, ховатися у підвалах – аби тільки бути вільними.
Пані Олені 43 роки, разом із чоловіком та старшим сином вона живе в Приозерному. Молодшого сина вдалося переправити під час окупації спочатку на підконтрольну Україні територію, а потім - у Туреччину до родичів.
Вона докладно розповідала, як окупанти грабували нові будинки, господарі яких евакуювалися, як навантажували повні машини крадених речей. Як заходили до селян, не питаючи дозволу, як треба було пильнувати, щоб не гавкав собака, бо по галасливих собаках стріляли. Як агітували чоловіків працювати в новостворених «правоохоронних органах».
«Телефони доводилося ховати, - розповідає пані Олена. - У нас був один старенький, кнопочний, а інші ховали, бо не дай бог. Нас рятувало те, що вставали рано. Бо вони о п’ятій, шостій годині ранку могли прийти, коли люди сплять, а вони неочікувано заходили і, авжеж, люди попадались.
Знайшли у сусіда ще за 2019 рік, що йому прислали вітання з Днем Незалежності, а він поставив смайлик. І його так матлошили, потім викинули в полі. Він на світло вийшов у село, в Надеждівку, а потім приїхав сюди.
Тому на ніч ми чистили телефони. Спать лягаєш – усе чистиш, де які вибухи знімав, щоб ніде нічого. […]
Боялася випускати з хати сина, щоб не забрали. Було таке, що у нас забирали хлопців дорогою й били. Потім вони їх відпускали, але було й таке, що не відпускали, є в нас досі полонені цивільні хлопці».
«Вставай, наші йдуть!»
Коли питаєш жителів Херсонщини про звільнення, вони плачуть від радості й згадують той щасливий день у найдрібніших деталях.
«Ми дивилися телеграм-канали наші й дуже ждали завжди, - у пані Олени перехоплює дихання. - Я казала: все одно будуть наші, все одно! Ніколи ні я, ні моя сім’я ні краплини не сумнівалися! Інші казали: а може, буде як у Донбасі, вісім років, але я відчувала, що наші прийдуть.
Я в той день прихворіла. Прийшла до мене сусідка й каже: «Лєнка, вставай, наші!» А я не можу повірити, кажу: «Мовчи, бо щастя любить тишу!» А вона каже: «Ти шо, дурна? Яка тиша? Наші, хлопці!»
Підтоплення села
Під час підтоплення, розповідає пані Олена, було страшно. «Так як я колись не вірила, що буде війна, так і не вірила, що вони підірвуть цю ГЕС. І коли вже почали про це писать, ми ходили до річки й бачили, що воно потрошки-потрошки підіймається».
Обійстя пані Олени на пагорбі, тому до нього вода не дійшла, зупинилася. А ось найстаріша в селі вулиця серйозно постраждала: у стареньких хат просто обвалилися стіни. В кар’єрі затопило і нові, міцні будинки. Кілька родин із дітьми виїхало: через сирість та сморід неможливо було залишатися в будинках навіть після того, як зійшла вода. Але багато хто відбудовує хати: ремонтують хоча б одну кімнату, ставлять піч, ремонтують дах, щоб було де жити далі.
«Тільки одне слово: вільні!»
«Уже скільки ми всього пережили, - підсумовує пані Олена, - страшніше окупації не було нічого. Зараз важко, так, нас бомблять, страшно. Потребуємо допомоги, бо люди багато втратили через обстріли, підтоплення. Але ми вільні!
Тільки просто одне слово: вільні. Ти можеш просто розвернутись і поїхать куди хочеш. Хочеш в Одесу, Миколаїв, Київ, а не так, що я дев’ять місяців боялася з хати вийти. Зараз ми живемо!»
Найболісніша тема для пані Олени – розлука з п’ятнадцятирічним сином. Вони спілкуються через онлайн-дзвінки. Разом мріють. Син обіцяє: «Мамо, я приїду, ми продамо корів і будемо мандрувати, поїдемо десь, де ти ніколи не була».
Коли звільнили село, він дуже хотів повернутися, але за два тижні почалися обстріли, почали гинути люди. «Я в житті собі не пробачу, - говорить пані Олена, - якщо з моєю дитиною щось станеться. Він теж переживає: а раптом зі мною щось? Я кажу: я живу заради тебе, ти живеш заради мене. Ми з ним домовилися і чекаємо перемоги!»
Як виживають мешканці Приозерного
Гуманітарна допомога дуже важлива для мешканців таких сіл. 95 будинків тут постраждали від підтоплення та обстрілів, але далеко не кожна родина може дозволити собі поїхати: знайти житло та роботу на новому місці не просто, а вдома допомагає протриматися господарство. Хтось доглядає літніх родичів, хтось не має ні сил, ні бажання залишати рідний дім у поважному віці. А хтось залишається, щоб допомагати іншим, волонтерити, підтримувати односельців.
У Приозерне ми привезли продукти харчування, засоби гігієни та воду для 227 родин на загальну суму 516 444 грн – за фінансування міжнародної гуманітарної організації World Vision International. Від усієї душі дякуємо всім нашим партнерам, які не залишають українців у біді!