Рідний край (переможець літературного конкурсу)
Изо дня в день, проснувшись от ласковых солнечных лучиков, которые просачиваются сквозь плотные шторы и нежно шепчут на ухо: «Эй ты, соня, просыпайся скорее, а не то мы убежим без тебя!», я открываю глаза, и с улыбкой понимаю, что родился еще один день. А это значит, что нужно быстренько одеваться, умываться и, получив заряд бодрости и энергии, отправляться навстречу новым впечатлениям, встречам и эмоциям! Как говориться «Нас ждут великие дела!». И я, взвалив на себя тяжкий груз знаний, знакомым до боли маршрутом, отправляюсь в наш местный храм науки, Черкасскую школу №1. Ох, что не говорите, а тяжела нынче жизнь современного школьника: грызешь-грызешь этот гранит одиннадцать лет в одном храме, а потом, в течении еще пяти лет, уже другие «настоятели» всеми силами пытаются посвятить нас в самые сокровенные тайны науки. А дальше? Незнакомый город, куда отправляешься работать по распределению, постепенно перед тобой открываются новые горизонты и перспективы. Продвижение по карьерной лестнице, семья, дети… И вот уже когда твой старший внук ранним утром еле передвигает ноги по квартире, собираясь в школу, ты невольно вспоминаешь себя и свое детство, минувшее в небольшом поселке. Все сильнее и сильнее ностальгия по родным местам тревожит бессонными ночами… Закрываешь глаза, и в памяти всплывают картинки прошедшей юности: родительский сад, где так сладко пахло черемухой по весне… И старого друга, с которым вместе съели не один пуд соли… Нет, так больше не может продолжаться!.. Надо ехать! Сей же час! Немедленно!
Стук колес сопровождает твое триумфальное возвращение на малую родину спустя сорок лет… Пейзажи за окном постоянно меняются и почему-то все вокруг такое малознакомое и отчужденное… Странно… Но ты успокаиваешь себя мыслью, что, мол, это еще не твоя станция и поэтому, вполне закономерно, что за столько лет близлежащие поселки немного стерлись из твоей памяти. Что не говорите, а годы берут свое! Но тут голос проводника, подобно грому среди ясного неба, сообщает, что тебе пора сходить с поезда. И глазам открывается совершенно иная панорама… Первым делом, в глаза бросается большой, красиво отреставрированный вокзал. Конечно, когда ты уезжал, здесь было всего-навсего небольшое накрытие с несколькими лавочками!.. С трудом находишь родную улицу, но все уже совсем по-другому. Со всех сторон на тебя смотрят большие, неприветливые дома, непонятно откуда взявшиеся тропинки то и дело пересекают старый знакомый маршрут. И самое главное совершенно незнакомые люди… При помощи какого-то шестого чувства тебе все же удается отыскать дорогу, которой одиннадцать лет ходил в школу. И что же ты видишь? На месте родной школы большое серое здание, окруженное детской площадкой! И только смех ребятишек доказывает, что это и есть школа… Все изменилось… слишком долго ты отсутствовал…Я не хочу, чтобы меня постигла та же участь. Да, я поняла это только что. Вполне возможно, что через два года мне уже не придется каждое утро отправляться порядком поднадоевшим маршрутом. Но я не забуду свой родной поселок, и не хочу, чтобы он забывал меня. Может это и прозвучит эгоистично, но я не хочу, чтобы моя малая Родина как-то менялась. Пусть все остается как есть: родные переулки с запутанной траекторией, все те же дома, речка, сад!.. А главное, все те же люди! Поселок моей мечты существует! Это Черкасское - самое прекрасное место на земле!
Елена Кравицкая
www.deti.dp.ua
День у день, прокинувшись від ласкавих сонячних променів, які просочуються крізь щільні штори і ніжно шепочуть на вухо: «Гей ти, соня, прокидайся скоріше, а не то ми втечемо без тебе!», я відкриваю очі, і з посмішкою розумію, що народився ще один день. А це означає, що потрібно швиденько одягатися, умиватися і, отримавши заряд бадьорості та енергії, вирушати назустріч новим враженням, зустрічам та емоціям! Як говориться «Нас чекають великі справи!». І я, зваливши на себе тяжкий вантаж знань, знайомим до болю маршрутом, вирушаю в наш місцевий храм науки, Черкаську школу № 1. Ох, що не кажіть, а важке нині життя сучасного школяра: гризеш-гризеш цей граніт одинадцять років в одному храмі, а потім, протягом ще п'яти років, уже інші «настоятелі» всіма силами намагаються присвятити нас в найпотаємніші таємниці науки. А далі? Незнайоме місто, куди вирушаєш працювати по розподілу, поступово перед тобою відкриваються нові горизонти і перспективи. Просування по кар'єрних сходах, сім'я, діти... І ось уже коли твій старший онук рано вранці ледве пересуває ноги по квартирі, збираючись до школи, ти мимоволі згадуєш себе і своє дитинство, що пройшло в невеликому селищі. Все сильніше і сильніше ностальгія за рідним місцям турбує безсонними ночами... Закриваєш очі, і в пам'яті спливають картинки минулої юності: батьківський сад, де так солодко пахло черемхою по весні... І старого друга, з яким разом з'їли не один пуд солі... Ні, так більше не може тривати!.. Треба їхати! Зараз же! Негайно!
Стук коліс супроводжує твоє тріумфальне повернення на малу батьківщину через сорок років... Пейзажі за вікном постійно змінюються і чомусь все навколо таке малознайоме і відчужене... Дивно... Але ти заспокоюєш себе думкою, що, мовляв, це ще не твоя станція і тому, цілком закономірно, що за стільки років прилеглі селища трохи стерлися з твоєї пам'яті. Що не кажіть, а роки беруть своє! Але тут голос провідника, подібно грому серед ясного неба, повідомляє, що тобі пора сходити з потяга. І очам відкривається зовсім інша панорама... Насамперед, в очі кидається великий, красиво відреставрований вокзал. Звичайно, коли ти виїжджав, тут було всього лише невелике накриття з декількома лавочками! Насилу знаходиш рідну вулицю, але всі вже зовсім по-іншому. З усіх боків на тебе дивляться великі, непривітні будинку, незрозуміло звідки взялися стежки раз у раз перетинають старий знайомий маршрут. І найголовніше абсолютно незнайомі люди... За допомогою якогось шостого почуття тобі все ж вдається відшукати дорогу, якою одинадцять років ходив у школу. І що ти бачиш? На місці рідної школи велика сіра будівля, оточена дитячим майданчиком! І тільки сміх дітлахів доводить, що це і є школа... Все змінилося... занадто довго ти був відсутній... Я не хочу, щоб мене спіткала така ж доля. Так, я зрозуміла це щойно. Цілком можливо, що через два роки мені вже не доведеться щоранку відправлятися порядком набридлим маршрутом. Але я не забуду свій рідне селище, і не хочу, щоб воно забувало мене. Може це і прозвучить егоїстично, але я не хочу, щоб моя мала Батьківщина якось змінювалася. Нехай все залишається як є: рідні провулки із заплутаною траєкторією, все ті ж будинки, річка, сад!.. А головне, все ті ж люди! Селище моєї мрії існує! Це Черкаське - найпрекрасніше місце на землі!
Олена Кравицька
www.deti.dp.ua
