Правозахисниця Лариса Татарінова: «Інклюзія працює тоді, коли є бажання співпрацювати»
Первое июня больше не день защиты детей в Украине: Всемирный день ребенка теперь отмечают 20 ноября.
Но разговор о правах детей всегда актуален. Особенно в июне, когда многие родители задумываются о выборе учебного заведения для ребенка.
Об инклюзивном образовании мы расспросили заместителя директора центра социальных служб Соломенского района города Киева, мастера социальной работы, правозащитницу Ларису Татаринову.
Лариса ведет «Школу для родителей по правам»: проект Киевского городского центра социальных служб – и постоянно консультирует родителей и специалистов. Занятия школы бесплатны в формате онлайн; зарегистрироваться на них можно здесь.
Ольга Левченко: Хотелось бы начать с общего вопроса: в чем ценность инклюзивного образования как для детей с инвалидностью, так и для общества?
Лариса Татаринова: Для меня инклюзивность – это нормальный образ жизни, потому что мы разные, но права у нас одинаковые. Никто не может решить, что у определенной группы больше прав.
Наше законодательство предусматривает, что вид, форму, учебное заведение выбирают родители, это статья 55 Закона об образовании.
От этого все выиграют. Проигрывать начинают только тогда, когда одна из сторон ставит такое право под вопрос. Тогда возникает непонимание, неприятие и отторжение.
А когда есть желание сотрудничать, все работает.
Если тридцать детей в классе, и мы просто посадим в класс тридцать первого с аутизмом, без учета особых образовательных потребностей – это не сработает.
А если у нас добавляется помощник ребенка и помощник учителя, дополнительное финансирование учителю, коррекционные программы: модификация или адаптация, ресурсная комната – тогда ребенок набирается компетенций для жизни.
Какая главная задача образования? Открываем Конвенцию о правах ребенка. В преамбуле, в седьмом абзаце говорится: «ребенок должен быть полностью подготовлен к самостоятельной жизни в обществе и воспитан […] в духе мира, достоинства, терпимости, свободы, равенства и солидарности».
Школа – это не только академические знания, это компетенции для жизни, причем самостоятельной жизни, о чем у нас часто забывают. И в Конвенции о правах ребенка, и в Конвенции о правах лиц с инвалидностью речь идет о самостоятельности.
У нас в реабилитационном «Иоанновом центре» работает студия «Паприка»: инклюзивные кружки для детей с инвалидностью и других детей местной громады. Мы видим, что мамы здоровых детей водят их туда с удовольствием и с радостью делятся положительным опытом. У них исчезают опасения по отношению к детям с инвалидностью, они видят, что инклюзия работает у нас и может работать повсюду.
Да, потому что разнообразие – это норма.
Я не говорю, что все дети с инвалидностью должны быть на инклюзивной форме образования. В Украине достаточно форм обучения: у нас есть инклюзивно-ресурсные центры, индивидуальная форма, инклюзивное обучение, сейчас еще и создали специальные классы в общеобразовательных школах.
Следует знать, что индивидуальная форма обучения предполагает три вида: домашний, экстернат и педагогический патронаж. Причем ребенок на педагогическом патронаже может учиться как дома, так и в школе, приобщаться к отдельным мероприятиям или урокам.
Когда учитель и школа заинтересованы, возможностей много.
А право выбирать есть только у родителей. Рекомендации инклюзивно-ресурсного центра (далее ИРЦ) учитываются командой сопровождения ребенка, но ИРЦ никогда не даст указаний, где именно учиться ребенку и на какой форме. У них нет этих полномочий.
Родители могут прислушаться к лечащему врачу, а могут к ИРЦ или к реабилитационному центру – к кому угодно.
Я знаю родителей, которые исключительно в интересах ребенка избрали домашнюю форму обучения. Прекрасно, когда это осознанный выбор, а не вынужденная необходимость.
В нашем законодательстве хорошо все прописано. Если бы все это работало в полной мере, оно действительно обеспечивало бы каждому ребенку наилучший способ обучения.
К сожалению, работает не всегда. Например, учебно-реабилитационные центры, когда-то являвшиеся интернатами, часто продолжают «отбрасывать» детей на индивидуальное обучение. «Принесите справку от психиатра» – и после этого родителям предлагают индивидуальную форму.
Когда нет укрытий и из-за обстрелов детям приходится переходить на индивидуальное обучение – разве от этого хорошо детям? А ребенка с инвалидностью принуждают к этому даже вне контекста войны.
Когда у семьи нет выбора, и ребенок остается без коммуникации, без социализации, а у мамы нет возможности выйти на работу – это неправильно.
В прошлом году мы провели форум, где присутствовали педагоги – специалисты по инклюзивному образованию, директора школ, родители, представители департамента образования, – была поднята проблема, что многие школы пытаются избежать зачисления детей на инклюзивную форму.
Есть небольшое количество школ в городе, которые уже принимают детей на инклюзивную форму обучения. А другие директора пытаются во время первой встречи отказать родителями и предложить им школу, которая уже предоставляет эту услугу.
Родители обычно не спорят, а идут в школы, которые готовы их принимать. И когда мы задаем этот вопрос департаменту образования, он отвечает: «Что мы можем сделать, если мы не получили жалобу? Есть проблема, но мы о ней не узнали».
Родители часто не готовы писать жалобы. Выходит, что нет работающего канала связи между родителями и департаментом образования, и немного непонятно, что с этим делать.
Здесь должна быть четкая позиция родителей. Невозможно изменить ситуацию, если не будет запроса «снизу».
У родителей есть мотивация идти именно в ту школу, в которую они пришли? Значит, имеет смысл отстаивать свое право. По месту жительства детей принимают в школу в первую очередь, потому что ездить в другой район не удобно.
В соответствии с Законом об образовании инклюзивный класс или группа создаются в обязательном порядке по заявлению родителей при условии наличия заключения ИРЦ (любого заключения, а не такого, которое рекомендует именно инклюзивную форму). Если будет письменное заявление, директор обязан на него отреагировать.
Мы понимаем, что детям может быть сложно в школе, где раньше не было инклюзивного образования. Но это нужно именно им, детям, – учиться в удобной школе по месту жительства. Значит нужно пробовать.
Я провожу несколько консультаций в день по этому поводу. Если родители хотят – мы, как правозащитники, поддержим. Но все зависит от желания родителей.

Что происходит, когда ребенок с особыми образовательными потребностями приходит в учебное заведение?
Для него создается команда психолого-педагогическое сопровождение. У каждого участника команды свои роли.
Есть положение об уровне поддержки, в котором нуждается ученик. На втором уровне – в классе может работать ассистент учителя, на третьем – к ассистенту учителя добавляется ассистент ребенка.
Плюс идут дополнительные коррекционные занятия: второй уровень поддержки – два часа, третий – четыре часа, четвертый – шесть и пятый – восемь дополнительных часов в неделю.
Их должна обеспечить школа. Но на период военного положения постановление позволяет получать дополнительные коррекционные занятия в ИРЦ.
Когда ребенок на индивидуальном обучении, ребенок тоже получает дополнительные коррекционные занятия в ИРЦ.
Специалисты ИРЦ должны быть включены в команду психолого-педагогического сопровождения.
Часто бывает: пошел учебный процесс и начинаются жалобы: «ребенок не сидит», «ребенок бегает»… С этим следует обращаться к специалисту ИРЦ. Он должен выйти на место обучения ребенка, понаблюдать за ним и сделать вывод: возможно, ребенок устает и ему нужно отдохнуть в ресурсной комнате, возможно, есть другие причины и способы решения проблемы.
В конце прошлого года у нас было обучение для ССД, ЦСССДМ, ИРЦ, педагогов, там предлагали обсудить кейсы. Один из них был такой: ребенок не хочет спать днем, когда другие дети спят. Что делают воспитатели? Говорят родителям: заберите его в двенадцать часов.
Но в действительности это не проблема мамы и не проблема ребенка. Садик должен привлечь специалиста ИРЦ. Те специалисты ИРЦ, которые проходили обучение, подтвердили, что это «их» случай.
Во всех случаях, когда ребенок не слушается, не делает чего-то – это работа сотрудников ИРЦ. Они обучены методикам, у них есть инструменты, чтобы это регулировать. Поэтому учебное заведение должно не перекладывать проблему на ребенка и маму, а привлечь специалиста, чтобы разобраться, что в образовательном процессе пошло немного не так.
Кто должен искать ассистента ребенка и ассистента учителя?
Помощника учителя обязана найти школа. А ассистент ребенка – социальная услуга. Все социальные услуги – это к управлению соцзащиты, то есть местного департамента социальной политики.
Родителям нужно объединиться и сделать запрос в департамент. Найти организацию, которая будет набирать этих специалистов – уже это задача города.
Как это было в Киеве: сначала не было Государственного стандарта социальной услуги сопровождения во время инклюзивного обучения. Приняли стандарт и выделили деньги, но такие смешные, что никто не пошел работать на 8 000 грн. Три года были деньги, но не было поставщика.
Родители все это время писали о потребности. Тогда организация Союза самаритян Киева начала набирать людей для Киевского городского центра социальных служб. Город их обучает и доплачивает им средства из городского бюджета – в общей сложности они имеют до 15-20 тыс. грн. Эти доплаты предусмотрены законом как материальное вознаграждение за социальные услуги.

Ассистент учителя – это педагогическая ставка, он работает в штате школы. И учитель, и ассистент учителя могут получать до 20% надбавки за инклюзию.
Родители также могут работать помощниками учителя, если они прошли соответствующее обучение. Могут работать с оплатой, а могут согласиться без оплаты – и это предусмотрено.
Ассистент ребенка должен пройти 60 часов специального обучения, если это социальный работник. А родители как законные представители ребенка могут выступать ассистентами ребенка безоплатно. Для этого они должны пройти 15 часов обучения.
В нашем городе часто именно родителям предлагают быть ассистентами. А ведь родители могли рассчитывать выйти на работу, пока ребенок в школе.
Это не правильный подход.
Есть письмо министерства социальной политики Украины с Рекомендациями по организации предоставления социальной услуги сопровождения во время инклюзивного обучения. СКАЧАТЬ PDF
В нем говорится, что родители могут быть предоставляющими услуги сопровождения во время учебы, однако «родителям предлагается пользоваться услугами других социальных работников для обеспечения возможности их отдыха, психологического восстановления и поддержки психического здоровья, что в дальнейшем обеспечит качественный уход за ребенком на дому».
Многие дети, которые учились до полномасштабного вторжения на инклюзивной форме, потеряли эту возможность из-за того, что нет подъемников, которые спускали бы детей в укрытия. Знаете ли вы о случаях, когда эта проблема решалась?
Это опять-таки вопрос к администрации школы. Родители пишут заявление директору школы: «Прошу обеспечить доступность, безбарьерность…»
Понятно, что поначалу может быть какое-то изменение в тоне общения и родители этого опасаются. Но им придется выстроить в себе эту броню, если хотят, чтобы ребенок получил все услуги.
У нас был случай, когда девочка в инвалидном кресле очень хотела в школу, готовилась, мечтала, купили платье, школьные принадлежности, а ей отказали из-за недоступности укрытия. В результате руководитель заведения нашел людей, которые спускали ее в укрытие, учитывая все требования безопасности.
Вообще, заявление родителей – это возможность для руководителя школы пользоваться этим заявлением как флагом и всюду настаивать на удовлетворении образовательных потребностей ребенка.
С этим заявлением он может просить, чтобы подъемник, например, включили в бюджет города, в целевую программу. Во Львове лифты и подъемники финансируют за счет целевой программы города.
Заявление родителей – это инструмент директора, это его защита, потому что он должен на него отвечать. С помощью заявления он может сделать школу современной, классной, отвечающей всем требованиям.
Громады, решающие эти вопросы, становятся комфортными для жизни людей. Как мы сохраним страну и людей, если мы не сделаем среду доступной? Громада обязательно почувствует и оценит это преимущество.
Каких знаний, умений не хватает родителям, чтобы отстаивать право детей на инклюзивное образование? Что должны делать родители и что должна делать образовательная система?
Я не хочу, чтобы родители это чувствовали как недостаток и вину. Но я вижу, что часто им не хватает уверенности в своих действиях, направленных на отстаивание интересов ребенка. Эти действия должны быть спокойными, взвешеными, не нужно «махать шашкой».
Но они должны быть полностью уверены, что их ребенок имеет такие же права, как другие дети. Почему другие дети не едут учиться в другой район, а моя должна ехать? Эта осведомленность в правах очень важна.
У нас очень часто говорят родителям: «Что вы хотите – у вас такой ребенок!» У каждой мамы ребенка с инвалидностью спросите – каждый слышал эту фразу.

Таким образом родителям – возможно не осознанно – прививают выученную беспомощность. Чтобы они ничего не ожидали, ничего не требовали. И родители принимают эту позицию.
А на самом деле ребенок с инвалидностью - обычный человек. Ему нужно немного больше ресурса, немного больше услуг. И государство способно дать ему их, если государство поставит перед собой такую задачу. Но пока у нас равенство только в декларациях.
А если у меня здоровый ребенок, что я выиграю от инклюзивного образования?
Конечно, важно знать, что если что-нибудь случится с нами, то поддержат и нас – особенно в условиях войны, когда происходят обстрелы. Но мне бы не хотелось, чтобы это было главным доводом.
Если здоровый ребенок принимает другого ребенка, ему легче будет принять всех других людей с инвалидностью, которых он встретит. Для него не станет шоком ни такой человек в коллективе, ни пандус в подъезде, ни инвалидное кресло.
Возвращаются участники боевых действий – что мы предложим им? Равные возможности, уважение или унижение?
В конце концов, мы все страдаем от того, что становимся свидетелями несправедливости по отношению к другим людям. Жизнь в условиях равенства для всех – это нормальная, комфортная жизнь.
Ольга Левченко, 1.06.2026
Перше червня – більше не день захисту дітей: Всесвітній день дитини тепер відзначають 20 листопада.
Але розмова про права дітей завжди на часі. Особливо в червні, коли чимало батьків замислюються над вибором навчального закладу для дитини.
Про інклюзивну освіту ми розпитали заступницю директора центру соціальних служб Солом'янського району міста Києва, майстра соціальної роботи, правозахисницю Ларису Татарінову.
Пані Лариса веде «Школу для батьків з прав»: проєкт Київського міського центру соціальних служб – і постійно консультує батьків та фахівців. Заняття школи безкоштовні у форматі онлайн; зареєструватися на них можна тут.
Ольга Левченко: Хотілось би почати з загального питання: у чому цінність інклюзивної освіти як для дітей з інвалідністю, так і для суспільства?
Лариса Татарінова: Для мене інклюзивність - це нормальний спосіб життя, тому що ми різні, але права у нас однакові. Не може хтось визначити, що у певної групи більше прав.
Наше законодавство передбачає, що вид, форму, заклад навчання обирають батьки, це 55 стаття Закону про освіту.
Від цього всі виграють. Програвати починають лише тоді, коли одна зі сторін ставить таке право під питання. Тоді з’являється нерозуміння, несприйняття й відторгнення.
А коли є бажання співпрацювати, все працює.
Якщо тридцять дітей у класі, і ми просто посадимо у клас тридцять першу з аутизмом без урахування особливих освітніх потреб – так не спрацює. А якщо у нас додається асистент дитини й асистент учителя, додаткове фінансування вчителю, корекційні програми: модифікація або адаптація, ресурсна кімната – тоді дитина набирається компетенцій для життя.
Яке головне завдання освіти? Відкриваємо Конвенцію про права дитини. У преамбулі, в сьомому абзаці говориться: «дитина має бути повністю підготовлена до самостійного життя в суспільстві та вихована […] в дусі миру, гідності, терпимості, свободи, рівності і солідарності».
Школа – це не тільки академічні знання, це компетенції для життя, причому самостійного життя, про що у нас часто забувають. І в Конвенції про права дитини, і в Конвенції про права осіб з інвалідністю йдеться про самостійність.
У нас в реаблітаційному «Іоанновому центрі» працює студія «Паприка»: інклюзивні гуртки для дітей з інвалідністю та інших дітей місцевої громади. Ми бачимо, що мами здорових дітей водять їх туди із задоволенням і з радістю діляться позитивним досвідом. У них зникають побоювання щодо дітей з інвалідністю, вони бачать, що інклюзія працює у нас, отже, може працювати всюди.
Так, бо розмаїття – це норма.
Я не кажу, що всі діти з інвалідністю мають бути на інклюзивній формі освіти. В Україні достатньо форм навчання: у нас є інклюзивно-ресурсні центри, індивідуальна форма, інклюзивне навчання, зараз ще й створили спеціальні класи в загальноосвітніх школах.
Варто знати, що індивідуальна форма навчання передбачає три види: домашню, екстернат і педагогічний патронаж. Причому дитина на педагогічному патронажі може навчатися як дома, так і в школі, долучатися до окремих заходів або уроків.
Коли вчитель і школа зацікавлені, можливостей багато.
А право обирати є тільки у батьків. Рекомендації інклюзивно-ресурсного центру (далі ІРЦ) враховуються командою супроводу дитини, але ІРЦ ніколи не дасть вказівок, де саме вчитися дитині й на якій формі. У них нема цих повноважень.
Батьки можуть дослухатися до лікуючого лікаря, а можуть до ІРЦ або до реабілітаційного центру – до кого завгодно.
Я знаю батьків, які виключно в інтересах дитини обрали домашню форму навчання. Прекрасно, коли це усвідомлений вибір, а не вимушена необхідність.
У нашому законодавстві добре все прописано. Якби все це працювало в повній мірі, воно б дійсно забезпечувало кожній дитині найкращий спосіб навчання.
На жаль, працює не завжди. Наприклад, навчально-реабілітаційні центри, які колись були інтернатами, часто продовжують «відкидати» дітей на індивідуальне навчання. «Принесіть довідку від психіатра» - і після цього батькам пропонують індивідуальну форму.
Коли нема сховищ і через обстріли дітям доводиться переходити на індивідуальне навчання – хіба від цього добре дітям? А дитину з інвалідністю змушують до цього навіть поза контекстом війни.
Коли у сім’ї нема вибору, і дитина залишається без комунікації, без соціалізації, а мама не має можливості вийти на роботу – це неправильно.
Минулого року ми скликали форум, де були присутні педагоги – фахівці інклюзивної освіти, директори шкіл, батьки, представники департаменту освіти, - була піднята проблема, що багато шкіл намагаються уникнути зарахування дітей на інклюзивну форму.
Є невелика кількість шкіл у місті, які вже в темі інклюзивної освіти і приймають таких дітей. А інші директори намагаються під час першої зустрічі відмовити батьками і запропонувати їм ту школу, яка вже надає цю послугу.
Батьки зазвичай не сперечаються, а йдуть до шкіл, які готові їх приймати. І коли ми ставимо це питання департаменту освіти, він відповідає: «Що ми можемо зробити, якщо ми не отримали скаргу? Є проблема, але ми про неї не дізналися».
Батьки часто не готові писати скарги. Виходить, що немає працюючого каналу зв’язку між батьками та департаментом освіти, і трохи не зрозуміло, що з цим робити.
Тут має бути чітка позиція батьків. Цього не зрушити, якщо не буде запиту на зміни «знизу».
У батьків є мотивація йти саме в ту школу, в яку вони прийшли? Значить, варто обстоювати своє право. За місцем проживання дітей приймають у школу першочергово, бо їздити в інший район не зручно.
Відповідно до Закону про освіту інклюзивний клас або група створюються в обов’язковому порядку за заявою батьків за умови наявності висновку ІРЦ (будь-якого висновку, а не такого, що рекомендує дитині саме інклюзивну форму). Якщо буде письмова заява, директор має на неї відреагувати.
Ми розуміємо, що дітям може бути складно в школі, де раніше не було інклюзивної освіти. Але це треба саме їм, дітям, - учитися в зручній школі за місцем проживання. Значить, потрібно пробувати.
Я маю безліч консультацій щодня з цього приводу. Якщо батьки хочуть – ми, як правозахисники підтримаємо. Але все залежить від бажання батьків.

Що відбувається, коли дитина з особливими освітніми потребами приходить у навчальний заклад?
Для неї створюється команда психолого-педагогічного супроводу. У кожного учасника команди свої ролі.
Є положення про рівень підтримки, якого потребує учень. На другому рівні – у класі може працювати асистент вчителя, на третьому – до асистента вчителя додається асистент дитини.
Плюс ідуть додаткові корекційні заняття: другий рівень підтримки – дві години, третій – чотири години, четвертий – шість і п’ятий – вісім додаткових годин на тиждень.
Їх має забезпечити школа, але на період військового стану Постанова дозволяє отримувати додаткові корекційні заняття в ІРЦ.
Коли дитина на індивідуальному навчанні, дитина так само отримує додаткові корекційні заняття в ІРЦ.
Фахівця ІРЦ мають включити в команду психолого-педагогічного супроводу.
Часто буває: пішов навчальний процес і починаються скарги: «дитина не сидить», «дитина бігає»… З цим варто звертатися до фахівця ІРЦ. Він має вийти на місце навчання дитини, спостерігати за дитиною і зробити висновок: можливо, дитина втомлюється і їй потрібно відпочити в ресурсній кімнаті, чи є якісь інші причини і способи вирішення.
Наприкінці минулого року у нас було навчання для соціальних працівників, освітян тощо. Нам пропонували вирішити кейси. Один із них був такий: дитина не спить вдень, коли сплять інші. Що роблять вихователі? Кажуть батькам: заберіть її о дванадцятій годині.
Але насправді це не проблема мами і не проблема дитини. Садочок має залучити фахівця ІРЦ. Ті фахівці ІРЦ, які проходили навчання, підтвердили, що це «їхній» випадок.
Всі випадки, коли дитина не слухається, не робить чогось – це підтримка ІРЦ. Вони навчені методикам, у них є інструменти, щоб це регулювати. Тому заклад освіти має не перекидати проблему на дитину й маму, а залучити фахівця, щоб розібратися, що в освітньому процесі пішло трошки не так.
Хто має шукати асистента дитини й асистента вчителя?
Асистента вчителя має шукати школа. А асистент дитини – соціальна послуга. А всі соціальні послуги – це до управління соцзахисту, тобто місцевого департаменту соціальної політики.
Батьків треба гуртувати і робити запит до департаменту. Знайти організацію, яка буде набирати цих фахівців, - вже це завдання міста.
Як це було у Києві: спочатку не було Державного стандарту соціальної послуги супроводу під час інклюзивного навчання. Ухвалили стандарт і виділили гроші, але такі смішні, що ніхто не пішов працювати на 8 000 грн. Три роки були гроші, та не було надавача.
Батьки писали про потребу весь цей час, і організація Спілка самаритян Києва почала набирати людей і направляти їх у Київський міський центр соціальних служб. Місто їх навчає і доплачує їм кошти з міського бюджету – загалом вони мають до 15-20 тис. грн. Ці доплати передбачені законом, як матеріальна винагорода за соціальні послуги.

Асистент учителя – це педагогічна ставка, він працює у штаті школи. І вчитель, і асистент вчителя можуть отримувати до 20% надбавки за інклюзію.
Батьки також можуть працювати асистентами вчителя, якщо вони пройшли відповідне навчання. Можуть працювати з оплатою, а можуть погодитися працювати без оплати – і це передбачено.
Асистент дитини мусить пройти 60 годин спеціального навчання, якщо це соціальний працівник. А батьки, як законні представники дитини, можуть виступати асистентами дитини безоплатно. Для цього вони мають пройти 15 годин навчання.
У нашому місті часто саме батькам пропонують бути асистентами. Але ж батьки могли розраховувати вийти на роботу, поки дитина в школі.
Це не є правильний підхід.
Є лист міністерства соціальної політики України з Рекомендаціями щодо організації надання соціальної послуги супроводу під час інклюзивного навчання. ЗАВАНТАЖИТИ PDF
В ньому йдеться про те, що батьки можуть бути надавачами послуги супроводу під час навчання, однак «батькам пропонується користуватись послугами інших соціальних робітників для забезпечення можливості їхнього перепочинку, психологічного відновлення та підтримки психічного здоров’я, що у подальшому забезпечить якісний догляд за дитиною вдома».
Багато дітей, які навчалися до повномасштабного вторгнення на інклюзивній формі, втратили цю можливість через те, що нема підйомників, які б спускали дітей до укриття. Чи знаєте ви про випадки, коли ця проблема вирішувалася?
Це знов-таки питання до адміністрації школи. Батьки пишуть заяву до директора школи: «Прошу забезпечити доступність, безбар’єрність…»
Зрозуміло, що спочатку може бути якась зміна в тоні спілкування, і батьки цього побоюються. Але їм доведеться вибудувати в собі цю броню, якщо хочуть, щоб дитина отримала всі послуги.
У нас був випадок, коли дитина в кріслі колісному дуже хотіла до школи, готувалася, мріяла, купили сукню, шкільне приладдя, а їй відмовили через недоступність укриття. В результаті керівник закладу знайшов людей, які спускали її в укриття, враховуючи усі безпекові складові.
Взагалі заява батьків – це можливість для керівника школи користуватися цією заявою як прапором і всюди наполягати на задоволенні освітніх потреб дитини. З цією заявою він може просити, щоб підйомник, наприклад, включили в бюджет міста, в цільову програму. У Львові ліфти, підйомники фінансують за рахунок цільової програми міста.
Заява батьків – це інструмент директора, це його захист, бо він має на неї відповідати. За допомогою заяви він може зробити школу сучасною, класною, такою, що відповідає всім вимогам.
Громади, які вирішують ці питання, стають комфортними для життя людей. Як ми збережемо країну і людей, якщо ми не зробимо громади доступними? Громада обов’язково відчує і оцінить цю перевагу.
Яких знань, умінь не вистачає батькам, щоб відстоювати право дітей на інклюзивну освіту? Що мають робити батьки і що має робити освітня система?
Я не хочу, щоб батьки це відчували як недолік і провину. Але бачу, що часто їм не вистачає впевненості у своїх діях, направлених на відстоювання інтересів дитини. Ці дії мають бути спокійні, виважені, не потрібно махати «шаблею».
Проте вони мають бути стовідсотково впевнені, що їхня дитина має такі самі права, як інші діти. Чому інші діти не їдуть навчатися в інший район, а моя має їхати? Оця обізнаність у правах дуже важлива.
У нас дуже часто кажуть батькам: «Що ви хочете – у вас така дитина!» У кожної мами дитини з інвалідністю спитайте – кожна чула цю фразу.
Таким чином батькам – можливо не усвідомлено – прищеплюють вивчену безпорадність. Щоб вони нічого не очікували, нічого не вимагали. І батьки приймають цю позицію.
А насправді дитина з інвалідністю - звичайна людина. Їй треба трошечки більше ресурсу, трохи більше послуг. І держава спроможна дати їй це, якщо держава поставить собі це в завдання. Але поки що у нас рівність лише в деклараціях.
А якщо у мене здорова дитина, що я виграю від інклюзивної освіти?
Звісно, важливо знати, що якщо щось трапиться з нами, то підтримають і нас – особливо в умовах війни, коли відбуваються обстріли. Але мені б не хотілося, щоб це було головним аргументом.
Якщо здорова дитина сприйме іншу дитину, вона так само простіше сприйматиме всіх інших людей з інвалідністю, яких вона зустріне. Для неї не стане шоком ні така людина в колективі, ні пандус у під’їзді, ні крісло колісне.
Повертаються учасники бойових дій – що ми їм запропонуємо? Рівні можливості, повагу чи приниження?
Зрештою ми всі страждаємо від того, що стаємо свідками несправедливості по відношенню до інших людей. Життя в умовах рівності для всіх - це нормальне, комфортне життя.
Ольга Левченко, 1.06.2026