Лишитися без квартири в Сєвєродонецьку, потім - без вікон у Дніпрі: історія пані Любові
Під час видачі допомоги у гуманітарному хабі БФ «Помагаєм» трапляються такі знайомства, що не знаєш, хто більше отримав: людина зі статусом ВПО чи ти, зігріта спілкуванням із нею.
Пані Любов із Сєвєродонецька ми підтримали набором засобів гігієни, придбаним завдяки компанії Linde Gas Ukraine.
А вона надихнула нас своєю щирою вдачею: війна не стерла посмішку з її обличчя, не позбавила її бажання жити далі й працювати.
Ось її історія:
«Я приїхала до Дніпра у квітні 2022 на Благовіщення. Донька з дитиною поїхала раніше, а я ще кілька тижнів залишалася в Сєвєродонецьку разом із сусідкою, її кішкою й собакою.
У березні мене контузило. Зараз іноді шумить у вухах, бувають провали в пам’яті. Сталося це так.
Якось уранці ми з сусідкою сіли у передбанничку виглядати у «вічко», хто стріляє: росіяни чи наші дають «отвєтку». Чекаємо, бо треба знайти зручну хвилинку, щоб вивести собаку на двір. Той передбанник був найбільш захищеним містом між двох квартир і найтеплішим, бо був березень, мінус десять, опалення вже давно не було.
Ми вже пішли коридором, і тут щось ніби смикнуло мене; я кажу: почекай! Повернулася, знайшла забуту річ, і тільки хотіли йти – як рвонуло… Сусідню квартиру винесло повністю, вибухова хвиля пішла на мою, двері вирвало. Там, куди ми могли б уже дійти, - було місиво будівельного сміття. Нас би вже не було, якби я не затрималася.
На деякий час у нас відібрало слух. Стоїмо, нічого не чуємо, а навколо падають уламки. Довелося залишити мою квартиру, пішли в іншу, жили в ній ще майже місяць. Там вибухом вирвало радіатори, залило сходи, вода миттєво замерзла. Спуститися з третього поверху вивести собаку – це була ціла пригода.
Деколи ховалися в приміщенні через два під’їзди. Але дійти туди теж було ризиковано.
Забирав нас Червоний хрест, їхали аж чотири доби. Зв’язатися з рідними я в останні дні не могла, вони ледь мене дочекалися. Поруч із Рубіжним обстрілами розбило цистерну з азотною кислотою, вітер звідти дув на нас, було страшно дихати. Холодно, навколо стріляють, а нас [волонтери або співробітники допомагаючих організацій] не знають як везти, бо ми з тваринами…
У Дніпрі благодійники довезли мене до гуртожитку медичного університету в Дніпрі, де раніше вже поселилися мої рідні.
Два місяці у Дніпрі ми жили в одній кімнаті: я, донька й онук. Я спала на підлозі. Зараз доньці з чоловіком виділили окрему кімнату, а ми залишилися в першій з онуком.
А я що тут роблю? Помагаю людям. З семи років у мене голка в руках: шию, в’яжу, стрижу. З дитинства дала собі слово все робити самостійно.
Сім’ю я поховала ще перед повномасштабним вторгненням: батьків і чоловіка. Доглядаючи батька, чотири місяці майже не спала, перевертала його, а він мав велику вагу. Після цього у мене глаукома й катаракта.
Тут мене прооперували, безкоштовно, хоч і стільки принижень було… Розвинулася вторинна катаракта, і ось зараз я вас бачу з «дірками» й «метеликами» (сміється). Але і з оптимізмом!
Я своїм кажу: З почуттям гумору та на оптимізмі – виживемо! Лише так!
Потім нас ледь не завалило вже тут, у Дніпрі. Чистий четвер перед Великоднем – десять «шахедів» прилетіло в наші будинки.
Всі встигли спуститися на перший поверх. Люди хотіли повибігати на двір, добре, що їх стримав поліцейський з нашого гуртожитку. Якби не він, вони могли б загинути: весь двір був весь у залізяччі після того обстрілу. Один шахед лежав, другий висів [на гілках чи дротах], потім фахівці стягували їх…
У нашій будівлі двома прилітами розвалило дах, повибивало вікна й двері в кімнатах. Пішов дощ – усе затопило. Закрили плівкою вікна – так досі й живемо.
Страшно після тієї ночі. У 100 метрах від нас бомбосховище, то ми шукаємо розкладачку, щоб під час тривоги там і спати. А за засоби гігієни вам величезна вдячність! Будь-яка допомога важлива, коли опиняєшся в такому становищі».
Пані Любов погано бачить, їй важко ходити, але її стійкості й бадьорості можна повчитися будь-кому з нас. Такі зустрічі на складі надихають.
Ми від душі вдячні кожному, хто допомагає нам допомагати українцям!