48 улюблених дітей Шури Деревської

img

Родина

48 улюблених дітей Шури Деревської

Джерело: газета «Час жити разом»

 

Насправді, їх було більше – сиріт, яких пригріло її материнське серце: 65! Але тільки 48 із них (31 сина і 17 дочок) вона встигла довести до повноліття, перш, ніж передчасно пішла з життя. І кожні 5 років на день народження Мами вже сиві діти і діти дітей з усіх кінців колишнього Союзу збираються в Ромнах, щоб вшанувати її пам'ять.
Час невблаганний, їх стає все менше, але дружба і любов не слабшають. Не у всіх рідних по крові людей зустрінеш такі стосунки! Багато хто із старших членів сім'ї підтримував молодших, доки ті отримували професію і ставали на ноги, надаючи їм притулок і допомогу. Дотепер Деревські в будь-який час дня і ночі готові привітати один одного, як заповідала Мама: «Завжди відкривайте двері своїм братам і сестрам. Вони будуть приїжджати, я знаю. Поділіться з ними останнім, розділіть радість і горе, і тоді ваше життя буде таким же щасливим, як і моє».
Зібравшись у Ромнах, у будинку свого дитинства на вулиці Інтернаціональній, біля якої ростуть все ті ж яблуні, вони приходять до могили, де на пам'ятнику викарбувано: «Земний уклін тобі, наша незабутня!» З 48 підписами... І - крізь сльози - згадують, згадують...
- Матусю! Ось я. Іди сюди, мені тебе не видно! Дитячі рученята потягнулися до Шури.

Жінку, як вогнем, полоснуло по серцю, вона рвонулася до ліжечка.

- Ось цей буде мій, оформляйте.

- Але дівчинка майже незряча, у неї куряча сліпота через авітаміноз.
- Я медик, якось впораємося з цією бідою. Чули, вона мене впізнала!
Так у подружжя Олександри і Омеляна Деревських з'явилася дочка Валя. І хоча вона стала четвертою дитиною в родині, фактично з цієї дівчинки розпочався відлік безприкладної батьківської самовіддачі. Адже перші троє були пов'язані з Омеляном Деревським родинними або сусідськими узами... Шура вперто буде брати і виходжувати самих хворих, занедбаних, безнадійних дітей. І в її чарівних руках бридкі каченята перетворяться на прекрасних лебедів.
До речі, Валентина Деревська не тільки виправила зір, але і, подорослішавши, написала про своїх прийомних батьків книгу унікальних спогадів «Все починається з сім'ї».
Долю Олександри пронизує стільки перипетій, що вистачило б на десять життів. Її ім'я міфологізували, зводячи в ранг культового радянського персонажа, потім знищували пам'ять про неї, і, нарешті, висвітили материнський подвиг у всій глибині і святості. Ім'я Олександри Аврамівни Деревської присвоєно Малій планеті номер 2400, відкритої вченими Криму...
Парадоксально, але до відновлення справедливості доклав зусиль один з тих людей, який свого часу зробив все для планової «ліквідації» сім'ї Деревської - колишній інспектор роно, а згодом директор інтернату імені Деревської Григорій Купченко. Це була його спокута: просто одного разу він зрозумів, ЩО створив. Фільми, пам'ятники, привласнення вулиці та школи імені Деревської, музей, видання книг, пафосно обставлені зустрічі братів і сестер в Ромнах - все це його заслуга. Що ж, від помилок, навіть фатальних, ніхто не застрахований…

Щастя вщент

Шурочка Семенова народилася в 1902 році у Грозному в родині швачки Ганни і нафтовика-бухгалтера Аврама. Її мама була сиротою, вихованкою дружини англійського лорда, - власника нафтопромислу. Господарі піклувалися про молодих, навіть подарували будиночок на весілля. Батьки Шури мріяли, що дівчинка вступить до Інституту шляхетних дівчат. Але склалося інакше: грянула революція, лорд спішно покинув Росію, і справа обмежилася гімназією. Тим часом, уже в 10 років дочка проявила характер, виступивши на захист сусідської дівчинки, яку карала мати: «Не смійте бити маленьких! Віддайте дівчинку мені, я сама її виховаю». Можливість проявити свої виховні таланти випала досить скоро: в 16 років, після закінчення 8 класу, Шурочку, яка навчилася за прикладом мами, шити дорогі і тонкі сукні руками, видали заміж. Сватання було умовним: батько сам приглядів майбутнього зятя, привів його на чаювання і, незабаром, без зайвих зволікань зіграли весілля. У Шури та Івана народилася дочка Вірочка, вони чекали другу дитину. Але епідемія тифу зруйнувала сімейне щастя: від хвороби помирають і чоловік, і донька. Не було вже на світі й рідної матері Шури… У пориві відчаю молода жінка зважилася на непоправний крок. «Після аборту ви не зможете мати дітей»,  - сказав їй лікар. Свій вчинок вона спокутувала до останнього подиху – всім своїм багатостраждальним і щасливим життям. Шура не просто стала матір’ю. вона залишилася в пам’яті людей Роменською мадонною.

Медсестра і червоноармієць

Переживши трагедію, сенс життя Шура знайшла в порятунку людей. Закінчивши курси медсестер, вона з головою занурилася в роботу в госпіталі, де лікуються поранені білогвардійці: на початку 1920 року місто було повністю під їхньою владою. Струнка сіроока красуня з довгою важкою косою користується серед видужуючих карколомним успіхом, і в її серці нарешті оселяється любов. 19-річна дівчина, можливо, полюбила по-справжньому вперше в житті. Її обранець - головлікар, людина приголомшливої досвідченості і культури. І ... набагато старший за неї. Шура таємно мріє розділити з ним життя і стати таким же першокласним хірургом. А поки ретельно приховує свої почуття і, ризикуючи життям, ховає пораненого червоноармійця - Омеляна Деревського. Виходець із села, її новий знайомий небагатослівний, проте, вміє слухати. А ще в нього золоті руки і надійне плече.

М'яко, але рішуче кохана людина відібрала в Шури надію на взаємність, заявивши, що, мовляв, любить її, як дочку, і не має морального права... Зі спустошеною душею Олександра залишає рідний будинок, в якому вже давно хазяйнує мачуха, і йде на фронт у складі санчастини, яка підоспіла до березня 1920 Червоної армії - разом з Омеляном Деревським. Після перемоги вони їдуть на батьківщину Омеляна: там у нього підростає син Дмитрик, що залишився через невиліковний недуг дружини під опікою діда й бабці. «У нього авітаміноз і рахіт, і може розвинутися дистрофія, йому треба в місто», - професійним поглядом оцінила Шура стан дитини. - «Так йому ж мати потрібна, а як же я з ним один?». Шура коливалася недовго. «Буде в нього мати», - пообіцяла вона. І слово своє стримала. Так народилася сім'я Деревських.

Перше поповнення

Через рік у Дмитра з'явилася сестричка - 10-річна Панна, сирітка з рідного села Омеляна. Потім у їхній крихітній орендованій квартирі оселився Тимофій, рідний брат Омеляна. А коли Тимофій і Панна відокремилися і створили власні сім'ї, Шура принесла з Будинку дитини дворічну Валю... «Нехай у Дмитрика-підлітка виховується відповідальність...», - так пояснила вона своє рішення. Здавалося, з кожною новою дитиною в мами Шури додається енергії. Назавжди вбере Валя неповторний дух сім'ї Деревських тих часів - атмосферу поваги до праці, підтримки і участі...
Запальна, товариська Шура прекрасно доповнювала мовчазного, розсудливого Омеляна, який освоїв професію нафтовика-бурильника і став фахівцем високого класу. Вона хапалася за будь-яку роботу, благо, нестачі вакансій у державі не було. А незабаром в Олександри Деревської з'явилася Справа, яка ідеально підходила для її активної натури: Шура стає завідуючою дитбудинку в Сизрані, який користувався поганою славою. Те, що вона побачила, привело її в жах: діти були ослабленими, змарнілими, спали на незмінюваних смердючих, мокрих простирадлах... Через кілька місяців, після звільнення недбайливих співробітників і встановлення людських порядків, дитбудинок став зразковим, і в житті знедолених малюків з'явилися сміх і радість. Про нового керівника заговорили... Але не слава була сенсом Шуриного життя.
- Олександра Аврамівна, подивіться на цих новеньких. Олександра з болем дивилася на зморщені, хворі на рахіт тільця дворічних малюків. Сергій і Веня. Одного знайшли в порожньому вагоні, батьків іншого вбили грабіжники.

-           Я візьму їх додому на деякий час. Виходжу і поверну.
Але повернути вже не змогла: серце не відпустило. Тим більше що улюбленого Дмитрика призвали в армію.


Мати всіх сиріт

Грозний, Нефтегірськ, Сахалін, Казахстан, Куйбишев, Україна - куди тільки не закидало Омеляна по службі. Звістка про початок війни застала родину в селі Відважному, що під Куйбишевом, на Волзі. Як цінного працівника Омеляна на фронт не взяли. Він продовжував бурити свердловини на стратегічно важливих точках, жив там же, з'являючись вдома тільки наїздами. А Шуру не переставала гризти туга за старшими синами, Тимофієм та Дмитром, від яких так погано приходили звістки. Тимофія вони так і не дочекаються...
Восени 1941 по Волзі потягнулися пароплави, що везли евакуйованих дітей. Капітани зверталися до жителів навколишніх сіл по рупору з проханням дати притулок на деякий час хворим малюкам, не допустити їх загибелі.

Хіба могла Шура не відгукнутися?

Додому вона прийшла, тримаючи за руку 4-річну Ніночку. Мине два роки, й у велику сім'ю увіллються рідні брати і сестри Ніни - Коля, Марійка і Митя, що втекли з дитбудинку. А ще - діти блокадного Ленінграду, безпорадні й ледь живі. День і ніч виходжувала їх Шура, вигодовуючи з ложечки... Слава про маму всіх сиріт росла, як на дріжджах. Вона не могла відмовити нікому. Іноді дітей просто підкидали - потайки, вночі, на ганок.

«Діти продовжували прибувати в сім'ю. Кожного разу, повернувшись із роботи додому, Омелян знаходив одного-двох, а то і трьох новеньких, - пише у книзі «Все починається з сім'ї» Валентина Деревська. - Руки мами завжди були до виразок роз'їдені вапном від прання. Кожен день вона ставала до ребристої дошки. Всі свої запасені перед війною вбрання Олександра перешивала, а ті клаптики, що залишилися, йшли на лагодження білизни».

Планова ліквідація

Після Перемоги сім'я Деревських, яка налічує 29 дітей, опинилася на Україні, в Ромнах Сумської області. Яблучний край і став останнім притулком Олександри Аврамівни.

Шура належала до тієї породи жінок, які ніколи, нікого і нічого не просять, розраховуючи тільки на себе. Коли її запитували, чи буде вона ще всиновлювати дітей, відповідала стримано, але рішуче: «Буду! Поки сил вистачить!». Тим часом дітей ставало більше, а сил - все менше. Одержима материнством, вона пустила на самоплив свої стосунки з чоловіком. Про яке особисте життя може йти мова, коли в домі «повна рукавичка» дітей, а на відпочинок не залишається буквально ні хвилини?

Чи варто дивуватися, що у молодого, гарного чоловіка, яким був Омелян, з'явилися захоплення на стороні? Незважаючи на чоловічий протест, Омелян продовжував віддавати гроші в сім'ю і брав активну участь у вихованні дітей. А потім зламався. «Ти взяла непосильний тягар. Усім сиротам не дати притулок. Прошу тебе, зупинись!», - Благав він дружину, перш ніж покинути будинок назавжди в 1954. Але вона вже не могла зупинитися. І хоча життя родини було чітко організоване, діти самі вирощували і збирали овочі, працювали по господарству, доглядали за худобою, старші наглядали за молодшими, в їх розпорядженні була машина, це не могло компенсувати жахливого напруження, яке відчувала Шура з ранку до ночі. «Руки і голова завжди повинні бути зайняті чимось корисним», - говорила вона.

Розлад відносин з чоловіком і нескінченна робота підкосили здоров'я Олександри Аврамівни. Про себе вона не думала, а коли схаменулася, було пізно: запущений ревматоїдний артрит не залишав шансів на одужання ...
І держава, яка писала про сім'ю хвалебні нариси, держава, яка переконала її вступити до партії й стати депутатом, почала операцію з «плановлї ліквідації сім'ї Деревської». Цей план був жахливим у своєму цинізмі - поки мати лежала в лікарні, в будинок зачастили комісії, а потім з'явилися грубі люди на вантажівках, які без погоджень і пояснень вивезли дітей у невідомому напрямку. Як виявилося, в різні інтернати та дитбудинки. Сліди деяких загубилися назавжди.
У 1959 році Олександри Аврамівни не стало. У цьому ж році, так до кінця і не зрозумівши її, пішов з життя Омелян Деревський, з яким вони прожили 30 і 3 роки... Кажуть, вмираючи, він кликав у маренні свою Шурочку... Вже невиліковно хвора, Олександра Аврамівна часто просила дочок заспівати сумну пісню про покинуту жінку. І сльози котилися по її щоках...

РОЗПОВІДІ ДІТЕЙ:

Лідія Деревська (Тищенко):

Нас, дітей блокадного Ленінграду, вивозили в 1942 по Дорозі життя. Ми були справжніми живими трупами, вже навіть голова не трималася. Після того як мої батьки померли, я опинилася в дитбудинку, де навіть не було скла на вікнах: бомбування все вибивало. Пам'ятаю, ми весь час лежали в ліжках, бо ходити вже не могли. Годували нас так: горох на сніданок, горох на обід і на вечерю. І хліба не було. Спочатку нас везли на вантажівках, а потім була залізна дорога. Дітей клали на полиці вагона по троє. Дві дівчинки поруч померли. Але у мене не було страху. Єдине, - хотілося весь час їсти. І одного разу нам зварили суп-локшину, поставили на мою полицю, а тут бомбування. Машиніст то давав хід вперед, то зупинявся, і цей суп перекинувся. Я звісила руку, щоб дістати локшину і картоплю. Але рука мене не послухалася. Я лежала і плакала... Потім нас довезли до Волги і переправляли у трюмі на пароплаві. З нами була одна вихователька, яка бігала, витирала великим мішком наслідки качки і все говорила: «Ой, маленькі мої, потерпіть. Ой, я їх не довезла». А я їй відповіла: «Я потерплю, я потерплю». А терпіти було вже ніяк неможливо... Потім нас на руках винесли і поклали на берег. Ми лежали на березі, зібралося багато народу, і жінки стали переступати через нас, вибираючи дітей, які могли хоча б сидіти. А я не могла. І через мене крокували, кажучи: «Ця помре, ця помре». Так я потрапила в лікарню, де прив'язалася до лікаря. Все просила, щоб вона мене в дочки взяла. Обіцяла їй підлоги мити. Вона мені сказала, що їй чоловік не дозволяє. Але пообіцяла знайти мені маму... Мене виписали з лікарні, не долікувавши, і направили в дитячий будинок. Пам'ятаю своє розчарування: а як же мама, її ж обіцяли знайти? На наступний день почула: «Ліда! За тобою мама прийшла!». Мені здавалося, я бігла, але насправді йшла, ледве чіпляючись за стінки. І бачу: мама моя! І сукня така ж, і волосся. Я до неї кинулась: «Мамочко! Де ж ти так довго була?» Вона говорила: «А ти не пам'ятаєш, я тебе під час бомбардування втратила?» Так я і згадувати не хотіла. Вона попросила мене зачекати, і пішла в інший дитячий будинок за братиком. Братиком виявився Вова, з яким ми ходили з один дитячий садок. І ось мама нас взяла і понесла. Ми ж були не ходячі. Понесе мене небагато, посадить, потім йде за Вовою. І так два кілометри. Принесла і поклала прямо на землю, сама сіла на колоді відпочити, і раптом відкривається хвіртка і вискакує багато дітей. Виявляється, у неї було вже п'ятнадцять чоловік.
Було гробове мовчання, а потім один як плюне: «Макаки! Мама, де ти їх взяла?» Це був Сергій, він відразу приклеїв до нас це прізвисько. У нас ручки і ніжки були дистрофічні, сидіти було ні на чому. Загалом, вони нас навіть злякалися. А мама нас посадила за грубку. Тут у нас з'явився висип, по всьому тілу пішли нариви. Там, за грубкою, вона купала нас у ванні з цілющою травою, парила в бані і прямо руками здирала з нас корости, засипаючи якимось білим порошком. А по ночах вона ходила в сарай, де в неї було п'ять кіз. Через кожні дві години вона нас поїла парним молоком з ложечки. Якби не вона, звичайно, ми б не вижили... Через рік тільки ми почали з Вовкою ходити, правда, нас ще довго здувало вітром. На ганок піднімалися на четвереньках...

Мама завжди дуже співчутливо ставилася до кинутих, самотніх, хворих дітей. Під Куйбишевим, де ми жили, була колонія російських німців. Коли почалася війна, їх відгородили колючим дротом. Почалися репресії. В одній родині заарештували спочатку батька інженера нафтового промислу, потім матір, сільську вчительку. У будинку залишилося двоє дітей - хлопчики 10 років і 6 місяців. Десятирічний був змушений ходити на базар красти, щоб якось годувати шестимісячного. Ми ходили в школу поруч з їхнім будинком і розповіли про все мамі. Вона відразу ж пішла і забрала обох, хоча нас тоді вже було двадцять чоловік. Так у сім'ї з'явився Рональд, якого потім перейменували в Михайла. На жаль, його братик захворів дифтеритом і помер.

Я не знаю, коли мама спала. По-моєму, майже ніколи. І була чудовим організатором. Вранці діти вставали і, отримавши шматок коржа, йшли виконувати свій наряд. Кому дров принести, кому підлогу помити, води нанести, кому глядіти малюків. Хлопчаки пасли кіз. Прала і варила тільки мама, і город мама копала, а саджали ми всі разом. Ми росли у праці з раннього дитинства. Коли я виходила заміж, вміла робити абсолютно все, що потрібно по господарству. Готувала, шила, вишивала. Бувало, вечорами сідали чистити картоплю. І вона сідала з нами. Пісню затягне, ми підспівуємо. Особливо вона любила співати «За вікном черемха колишеться». А я дуже любила кіно. І мама мені, бувало, дасть тихенько гроші: «Сходи, і мені розкажеш». Так я їй не тільки розкажу, а й покажу. Вона і насміється, і наплачеться...
Встигали ми й пограти. Нам відводився час на гуляння, десь години дві перед сном. Найулюбленіші ігри - лапта і футбол. Була футбольна команда Деревських, що грали вулиця на вулицю!
Особистих рахунків у мами ніколи не було. Вона ходила в одних і тих самих стоптаних туфлях і старій сукні - весь свій довоєнний одяг перешила нам. А ті, хто перевіряв її, міркували так: «Не може бути, що вона без всякого якогось інтересу набрала стільки дітей. Щось тут не так». Тому визначили нам двісті карбованців на кожного, щоб вона «не збагачувалася».

Мама вся в дітях розчинилася. Все своє життя віддала нам, до єдиної краплі. Коли, проходячи повз нас, гладила когось по голові, - це було щастя незвичайне ...

Коли вона захворіла, мучилася неймовірно. На погану погоду криком кричала. У неї всі кістки були травмовані, всі суглоби деформовані, не згиналися пальці, коліна та лікті. А поки вона лежала в лікарні, приїхали і забрали дітей без попередження. Тринадцять людей завантажили в машину. Діти верещать, вислизають, а їх хапають і знову в машину кидають. Ми прийшли до лікарні, розповіли мамі про це. Вона як стояла перед вікном, так відразу і впала. Стрес був таким, що більше на ноги вона не встала... Дев'ять років...
А Середино-Будський дитбудинок, куди я потрапила після маминої хвороби, виявився справжнім пеклом. Наш директор Олексій Кузнєцов спокушав старшокласниць, підбирався і до мене, стверджуючи, що завдяки волохатій лапі завжди вийде сухим з ​​води. Після того як я дивом вирвалася звідти, за допомогою Мами вдалося залучити мерзотника до відповіді. Розслідування показало, що він жив з 23 дівчатами, яких періодично возив на аборти і яким забезпечував спецхарчування ...

Я вийшла заміж за сусідського хлопчика Льоню, який став льотчиком. Ми їхали з ним до Якутії, де у нього була служба, а Мама мені сказала: «Більше ми не побачимося». Я відповіла: «Ну що ти, я буду приїжджати у відпустку». Але вона похитала головою: «Ні, донечко, прощай». Вона відчувала свій відхід ...


Борис Деревський:

Я і три моїх брати жили в селі Поляна Калузької області. Батько після поранень помер, мами теж не стало, і ми залишилися одні. Це був 1945 рік. І ми потрапили до Олександри Аврамівни в село Відважне. Старшому брату - 14, мені 10, а наймолодшому було всього півтора роки. Крім нас, в сім'ї було ще 25 дітей.

Мама Олександра була заповзятливою, сильною і вмілою. Пам'ятаю, своїми руками зробила мазанку. Їй допомогли тільки дах накрити. Вона спочатку сплела цю будову з прутів ліщини, а потім замазала глиною. Із сараю зробила ще один будиночок, прорубавши там вікна.

Райсобес виділяв 200 грн на кожну дитину до 14 років. А що робити тим, кому 14? Ось мамі і доводилося весь час брати нових малюків, щоб звести кінці з кінцями. Загальна сума виходила невелика - 6000 рублів на місяць. В цей час на ринку буханець хліба коштував 150.

Продукти у нас були свої, своя земля була хорошою підмогою. Мама отримувала по 500 г хліба на людину. В результаті виходило 10-12 буханців, два з яких завжди продавалися на базарі старшим братом Миколою. Вдома у нас було своє господарство - кінь, три корови, свиня, машина полуторка. 2 га землі ми засаджували картоплею і просом. 4 га сінокосу. Так весь день з сапкою на прополці і проводили. Сіно ми, правда, не косили, а тільки підгрібали.

Якось приїхав Омелян Костянтинович Деревський і привіз дві валізи яблук. Для нас це було щось особливе, оскільки клімат у Відважному був холодним, і яблук ми ніколи не бачили. Омелян запитав нас: «Хочете переїхати на Україну, де яблук скільки завгодно?»  І ми всі радісно погодилися і вмовили маму.

Наші шефи виділили три «Студебеккера», ми занурилися в них і вирушили в Куйбишев, до якого було 60 км. Там Омелян Костянтинович зняв квартиру, де ми прожили днів п'ять, поки він не знайшов вагон. Правда, товарний. Вагон продезінфікували і обладнали - поставили нари, піч-буржуйку. До Ромнів добиралися 3 місяці: всю осінь. Пам'ятаю, що в Москві вже був сніг і морози. За цю поїздку ми так ослабли, що коли приїхали в Ромни, вилізли з вагона і зрозуміли, що не можемо йти. Тоді ми всі взялися за руки і якось доповзли до будинку на вулиці Інтернаціональній.
Кілька років потому, вже вивчившись, ми з братом вирішили заїхати у Відрадне й купили дві валізи яблук. Думали, почастуємо місцевих жителів. Але яке ж було наше розчарування - у них продавалося багато яблук, і краще тих, які привезли ми...
Один з найяскравіших спогадів про маму -  як вона безперервно прала в кориті, весь час зігнута. Вічна виварка на плиті...
Якось мама Олександра, перучи мій одяг, знайшла у мене в кишенях залишки тютюну й акуратно розірвані папірці. Я, звичайно, тоді швидше балувався, ніж палив. Правда, тютюн крав у неї з великої банки. Вона запропонувала палити разом. Після другої цигарки я мало не втратив свідомість. Після цього взагалі не палю...
Отець Омелян Костянтинович зіграв величезну роль у моєму становленні. Мало того, що я успадкував його спеціальність, він навчив мене чоловічим роботам - тримати молоток, забити цвях, відрізати бляшанку. Пам'ятаю, якось він зібрав всіх хлопчиків і повів в майстерню. З нас зняли мірки і через місяць зробили 17 пар чобіт, які він сплатив.

Деревський, відправляючи мене вчитися, змайстрував дерев'яну валізу, яка була дивом слюсарного мистецтва. Вона довго служила мені й була настільки хорошою - на ній можна було і посидіти, і поспати. Дуже міцна. Мій син Юра теж пішов по моїх стопах, закінчив геологічний факультет.

Валерій Деревський:

Я був тридцять сьомим в сім'ї. Олександра Аврамівна взяла мене восьмимісячним із Засульського будинку дитини. Мій батько загинув в тому році, в якому я народився, а мати померла в 1946. І старші брати і сестри здали мене в дитбудинок.
А мама Олександра забрала 30 липня 1946 року. Оскільки в родині вже був один Олександр, я отримав ім'я Валерій. Мама всіх дітей переводила на своє прізвище. Сім'я була дуже дружною. Старші допомагали доглядати за молодшими, всі один одного любили і не кривдили.
Одного разу до нас прийшла жінка, пригощала мене цукерками і пряниками й хотіла забрати з собою. Я нічого в неї не взяв, втік в іншу кімнату і сховався за дверима. Тоді скликала всіх дітей мама Олександра і запитала у мене: «З ким ти хочеш жити?» Обняв я її міцно і відповів: «Ти моя мама, я з тобою хочу». Тоді мама запитала у братів і сестер: «Ну що, віддамо Валєру?» Всі голосно відповіли: «Ні». Чужа жінка пішла, опустивши голову, і більше не приходила. Тільки потім я дізнався, що це була моя старша сестра. Вже пізніше, коли я був у Путивському дитячому будинку, в дев'ятому класі, мене знову знайшли мої родичі. І до моїх 47 братів і сестер додалося ще 5...

Життя йшло своєю чергою. Була робота, були і пустощі. Бувало, всієї юрбою діти залазили в чужий сад, хоча в дворі був чудовий власний - яблуні всіх сортів, груші, сливи, вишні.
У п'ятдесятому році мати почала сильно хворіти. Одного разу в будинок прийшли люди з міськради, хотіли забрати дітей у дитбудинок. На що мама їм відповіла: «А ви б віддали своїх дітей? Адже вони для мене рідні». Нас на деякий час залишили в спокої, а потім, коли її відвезли до лікарні, все повторилося, тільки далеким від цивілізованого методом. Приїхали люди і почали насильно запихати малюків у машину. У дворі був шум, крик і плач, діти чинили опір, хто як міг... Тікали, але їх знову садили в машину. Я двічі зістрибував з машини, але мене наздогнали і затримали... Коли машина рушила, ще довго було чути крик і плач дітей...
Коли я вчився в 6 класі Путивського дитбудинку разом з трьома Деревськими, прийшла сумна звістка про смерть Мами. На похорон нас не відпустили, але Жора виявився сміливішим і просто втік, щоб провести її в останній шлях...

Після армії я працював одинадцять років у Житомирі директором «Будинку культури» в централізованій клубній системі. Під моїм керівництвом там було сім клубів, сім бібліотек. Але й коли я працював директором будинку культури, я вирішив якось день 8 березня присвятити нашій матері. Я написав листа в житомирську кінофікацію, щоб мені вислали фільм «Свято печеної картоплі» Іллєнко. З цим фільмом я побував у багатьох містах Житомирщини, розповідаючи про Маму.

Катя Деревська (Кононенко):

Олександра Аврамівна взяла мене вже тоді, коли була сильно хвора, я була її останньою, 48 дитиною, і у нас був особливий зв'язок. Мама для мене - втілення самого доброго і прекрасного. Я пам'ятаю її лагідною, ніжною і життєрадісною. Вона була сильною, енергійною людиною, її доброта була діяльною і йшла від серця.
Мама дуже любила співати. Ми, дівчатка, часто співали разом з Мамою її улюблені пісні. Мені, як маленькій, вона співала жартівливі. Одна з улюблених - про кошеня і паровоз. Потім я вивчила цю пісеньку і співала для неї. Мама слухала і сміялася, при цьому на щоках з'являлися маленькі ямочки. Вона красиво сміялась, і мені хотілося співати ще і ще.

Одного разу мамі стало зовсім погано, і її знову відвезли в лікарню. Як сьогодні пам'ятаю той день, коли я пішла з дому, нікому не сказавши, що йду до Мами. Заблукала, якісь люди допомогли пройти до лікарні. Мама дуже зраділа. Я розповідала їй про своє життя, а потім Мама попросила, щоб я заспівала їй про кошеня. Коли я закінчила співати, мама вперше не посміхнулася. Вона лежала з закритими очима. Я подумала, що вона спить, доторкнулася до її руки. Вона була холодною... Мама заснула назавжди, і я була останньою, хто бачив її живою...

Через багато років я отримала листа зі штемпелем з Києва. Виявляється, знайшлася моя рідна мати. Я вирішила нікуди не їхати. А через півроку отримала ще одне послання, з Харкова. На цей раз серце здригнулося... Але, побачившись з цією жінкою, я тут же виїхала. Це була не моя Мама. Мама у мене одна. Її звуть Олександра Деревська ...


Федір Деревський:

Мене взяли зовсім маленьким із Засульського будинку дитини. У мене було прізвисько «бессараб», тому що я весь час просився в Бессарабію. Кажуть, першим моїм слово було «бесаяб». І в мене там дійсно знайшлися родичі - після виходу документального фільму «Роменська мадонна».

І хоча ми, бувало, спали по дві або три людини, багато працювали, ігри, дитяча радість - все це у нас було. Ялинку, зрубану в лісі, завжди приносив хтось із старших хлопців. На сім'ю до свят перепадало по 50 кг цукерок. Були навіть мандарини, які я спробував у одне зі свят Нового року вперше.
Коли після хвороби мами нас почали відвозити до дитбудинків, я ховався від «загарбників». І не один раз. До нас почали приїжджати, коли мама лежала в лікарні. Господарством в цей час заправляла Віра й інші старші сестри.

Я два рази ховався в торфі. А третій раз, коли мене шукали в торфі (хтось заклав), я сховався в скирті сіна, і мене знову не знайшли! Так я залишився в будинку. Я дуже не хотів в дитбудинок і навіть не міг собі уявити, як буду жити без своєї родини, без Мами, братів і сестер.
Так вийшло, що ініціатором об'єднання сім'ї був я. Я служив на підводному човні, і під час кожного занурення волею-неволею починаєш думати про вічне... Я написав Ліді в Якутію, Юрі в Москву, вийшла стаття в газеті «Комсомольська правда», в якій було оголошено пошук Деревських по всьому Союзу... У 1968 році я закінчував службу в армії. Брати запрошували в різні міста, але я приїхав у Київ до Саші, який будував київську ГЕС. Київ все ж таки до м. Ромни, до рідного дому, ближче... Саша допоміг мені влаштуватися на завод Арсенал. Я жив у нього, поки не дали кімнату в гуртожитку. Працювати довелося і гравером, і фрезерувальником, а зараз я водій в генпрокуратурі. У 1972 році ми вперше всі разом зібралися в Ромнах. Борис тоді вже працював геологом і дістав граніт, який пішов на пам'ятник Мамі. Це було справжнє свято, зі сльозами на очах... Тоді ми й домовилися зустрічатися кожні 5 років.

Залиште свій коментар