Просто робити свою справу

img

Родина

Просто робити свою справу

Живе в Астрахані чудова людина, Віра Олегівна Дробінська. Вона не виходила заміж і не народжувала дітей - так уже склалося, але вона мама. У неї дитячий будинок сімейного типу. І це вже саме по собі чудово. Але є щось, що робить її сім'ю однією з небагатьох на території СНД, майже унікальною: всі її діти (їх 7, а було 8) - інваліди, деякі важкі.

Сім'я Віри Дробінської почалася у 2001 році, із хлопчика з найважчим діагнозом - і долею.

Віра Олегівна, лікар-неонатолог, зустріла одного разу знайому завідуючу відділенням астраханської дитячої лікарні. Та поскаржилася, що на годування та лікування дітей, від яких відмовилися батьки держава не виділяє майже ніяких засобів і діткам, по суті, нічого їсти. Так Віра Олегівна потрапила в палату «відмовничків». І зникла. Вона тоді роздумувала над пропозицією німецьких друзів працювати за фахом і жити в Німеччині. Але, побачивши кинутих астраханських малюків, зрозуміла, що не може їх залишити... Отже, першим був Данилко. Вірніше Рамазан Серажітдінов - християнським ім'ям він був хрещений вже у Віри, на честь святого Даниїла, кинутого в клітку з левами.

Хлопчик лежав у ліжечку на клейонці без простирадла, а коли приходив час його годувати, медсестри просто вставляли в рот пляшку і йшли. Смоктати Рамазан не вмів, він лежав у молочній калюжі й плакав. У 3 місяці він важив трохи більше 3 кг. Животик у нього був страшенно роздутий, тоненькі скорчені ніжки і ручки - у хлопчика не розгиналися суглоби. Серед безлічі його діагнозів - ДЦП і артрогрипоз. День і ніч у лікарні він кричав. Батьки не відмовлялися від Рамазана, але й додому не забирали. Зайняті кар'єрою, вони зовсім не бажали бути пов'язаними інвалідом по руках і ногах. Без коливань вони оформили на Віру документи опіки. І вона забрала дитину додому. Лікарі пророкували, що більше 2 тижнів Рамазан у неї не протягне. Віра сподівалася тільки на те, що, як вона чула, поза стінами лікарні, в сім'ї відступають найстрашніші хвороби. Дома боялася відійти від нього навіть на хвилину, не спала... І диво сталося: Данило став набирати вагу...9 років прожив він разом із Вірою. А доля важка у нього не тільки тому, що ходити і говорити він так і не навчився, а тому, що в 2009 їх розлучили. Біологічні батьки запропонували підписати Вірі Олегівні, як опікуну, дозвіл на продаж квартири, де хлопчик був прописаний разом з бабусею. Бабуся померла, і батьки вирішили поліпшити свої житлові умови. Віра порахувала, що це проти інтересів Данила, і відмовила. Батьки довго намагалися добитися дозволу в обхід опікуна, коли ж їм це не вдалося, вирішили забрати дитину. Віра Олегівна подала зустрічний позов про позбавлення батьківських прав: адже протягом 9 років батьки не цікавилися долею сина і не допомагали матеріально. Суд виніс рішення залишити Данилка у Віри, але й Серажітдінових батьківських прав не позбавив. Ті продовжили боротьбу і другий суд виграли. «За все заплачено і ви не рипайтеся!» - попередили вони Віру. Коли приїхали Данилка забирати, вона намагалася розповісти батькам про догляд за хлопчиком, але ніхто не слухав. І Данило знову став Рамазаном. За перший же місяць без названої мами він втратив у вазі 3 кг. А на другий місяць у нього почалися епілептичні напади, скоріше за все через стрес. У 2010 році Віра Олегівна подала заяву до суду з проханням дозволити бачитися іноді з Данилком. Але їй відмовили. Тому що Віра не родичка, а дитина, по завіренню адвоката Серажітдінових, нікого не впізнає. Діти Віри до цього часу, коли до них приїжджає опіка, запитують: «А коли нам повернуть Данилку?» Нудьгують.

Звідки ж взялися інші діти? Слідом за Данилом у будинку з'явилися Тавіфа і Маша, обидві з відмовників. Тавіфу Віра Олегівна возила до Австрії для операції на серці. Потім і оформила опіку. А коли повернулася, просто не стала віддавати дівчинку. Період, коли з Вірою жили тільки Данило і Тавіфа, був найважчим: обидва не говорили, не користувалися горщиком - Віра ніяк не могла навчити цьому Тавіфу. Коли ж у будинку з'явилася 4-річна Маша, Тавіфа навчилася за 3 дні.

Правда, появі третьої дитини чинила опір Вірина мама. Довелося Вірі Олегівні купувати окреме житло. Грошей вистачило лише на старий будиночок у віддаленому татарському селі. Умови там були ті ще, і почалися проблеми з опікою. Але світ не без добрих людей - на пожертви друзів Віра змогла таки купити приватний будинок в Астрахані.

А з рештою дітей була зовсім інша історія. Почалася вона в 2005 році, коли Віра Олегівна в якості волонтера почала їздити в Різночинівский інтернат для розумово відсталих.

Це величезний заклад на 250 дітей знаходиться в 50 кілометрах від Астрахані, 15 з яких - бездоріжжя. Коли навесні трапляється розлив, доїхати туди взагалі практично неможливо. Тому не тільки перевірки й комісії рідко туди добираються - не потрапляють туди і педагоги, психологи, лікарі, які так необхідні мешканцям Різночинівки.

Навколо інтернату вже близько року ведуться скандальні дискусії. Що ж насправді там відбувається? Є два погляди на це.

Перший: співробітники інтернату - герої-подвижники, піклуються про інвалідів, абсолютно безнадійних дітей, яким взагалі було б краще померти і не мучитися. А розформувати його хочуть ті, яким благодатний куточок природи знадобився для побудови розкішного готелю. Саме так представили ситуацію в передачі «Нехай говорять», присвяченій Різночинівці.

І другий: інвалідів, більшу частину з яких можна реабілітувати, там не вчать і не лікують. Догляд полягає в годуванні і купанні. Діти, психічно абсолютно здорові, інваліди по зору або з ДЦП, там перебувають разом із розумово відсталими (а відсталість теж буває дуже різною). Половина діагнозів виставлена ​​невірно. Дітей, яким могли б допомогти в столичних лікарнях, ніхто не вважає за потрібне туди спрямовувати. І ті, хто міг би бути відносно здоровим і в родині, втрачають всякий шанс. Тому що після 18 років із Різночинівки дорога одна - в будинок престарілих. А претензії на землю інтернату, про які говорила його директор, взагалі, скоріш за все, вигадка чистої води... Історія дівчинки Христини, яку ледь врятували звідти, і фотографії безіменних дитячих могил на Різночинівському цвинтарі зробили те, що відбувається там надбанням громадськості. До цього часу перевірки нібито не виявили там порушень, крім незначних санітарних, але завдяки піднятому галасу в інтернаті відкрили 2 класи школи, де дітей хоча б вчать читати і писати ...

Коли Віра Олегівна вперше потрапила сюди, в одній із палат вона побачила прив'язаного до ліжка хлопчика. Вірніше спочатку вона його почула з коридору: він голосно ридав, не по-дитячому, а по-дорослому. Запитала, чому прив'язують - відповіли: щоб не заподіяв шкоди собі та іншим дітям. Проте, собі він шкоди завдавав більше ніж достатньо - голова була розбита, а руки покусані в кров. У Михайла була короста, мабуть, зв’язаному терпіти свербіж було справжніми тортурами. Потім, у Віри, він ще довго не розумів, що вільний; коли за їжею падала ложка, він, замість того, щоб підняти її, бився головою об стіну... У Михайла ДЦП. А у двох інших Віриних дітей, Наді і Роми - розумова відсталість. Про Рому розповіла Вірина знайома-волонтер з Італії, яка усиновила в Різночинівці дівчинку. Про Надю - співробітниця інтернату: «Таку хорошу дівчинку до нас перевели, вона ж у нас загине». У Наді була коротка вуздечка язика, через яку траплялися проблеми з мовою - звідси і діагноз... І Надя, і Рома тепер ходять у звичайну школу. Надя закінчує художню, чудово малює, вчиться на комп'ютерних курсах, з обліку на розумову відсталість знята. Рома вчиться паралельно з нею, займається у спортивній секції. На них, старших, зараз в разі чого можна залишити будинок, інші діти слухають їх беззастережно, а Віра безоглядно їм довіряє. Коли ж вони тільки прийшли в сім'ю, молодших били, не вимовляли слова без мата, а вчитися не хотіли, тому що «ми дурні». На що Віра Олегівна відповідала: «Раз ви дурні, збирайтеся, поїдете назад в інтернат». Через декілька місяців дітей було не впізнати...

Максим, хлопчик з важким пороком розвитку хребта, потрапив у цю сім'ю випадково. Коли в опіці оформляли документи відразу на трьох: Надю, Рому і Михайла, то переплутали і оформили ще й Максима. Не могла ж Віра відмовитися... «Він у нас інтелектуал, багато читає, сам намагається у всьому розібратися», - розповідає Віра Олегівна.

Останнім був Микола, теж абсолютно здоровий розумово, але з важкою формою ДЦП. З нею його збиралися відправити в Різночинівський інтернат, після того як розладналося плановане усиновлення у французьку родину... Віра взяла і його.

Що зараз із Машею і Тавіфою? Маша вчиться у звичайній і художній школі. Тавіфа до 6 років не говорила, тепер почала говорити, займається індивідуально, у 2 класі. Мишко ходить (в інтернаті тільки повзав на животі), висловлює почуття й бажання словами і жестами.

Як зважилася Віра Олегівна на стількох дітей? «Боятися не в моєму характері. Я ж лікар, я звикла працювати і працювати добре...» «Я знала одне: якби свого часу не взяла Рамазана, то він би просто помер. Якби я не взяла Тавіфу, то вона б теж померла. Максим - дуже розумний і хороший хлопчик, але, як у сироти, у нього не було абсолютно ніяких перспектив, і якби він залишився разом з психічно хворими в інтернаті, то згинув би без сліду.  Інші мої діти теж довго б не протрималися». Ось так. Просто «не могла не...»

Живуть на дитячі пенсії та допомогу, добровільні пожертвування, Віра Олегівна підробляє перекладами. В інтернеті безліч статей про їх сім'ю та відео, на яких не можна не побачити любов і взаємну довіру... Важко повірити, що комусь прийде в голову засумніватися в опікунських здібностях Віри Олегівни... Але таки настало.

Два тижні тому, 16 січня 2012 року, пізно ввечері у неї вдома з'явилися недобрі гості. Співробітники опіки, які відмовилися, проте, пред'явити посвідчення, приїхали з розпорядженням про звільнення господині від обов'язків опікуна та припинення виплати грошових коштів дітям. Біля воріт стояв автомобіль, готовий відвезти дітей. Рішення про «відлучення» дітей було прийнято на підставі доносу Віри Зауер, пастора лютеранської церкви, про те, що в сім'ї дітей б'ють і не надають необхідної медичної допомоги. На питання Віри Олегівни, чому не перевірили спочатку сигнал, відповіли, що «не встигли». Приїхати з перевіркою не встигли, а приїхати за дітьми встигли. Та й взагалі, за словами співробітників опіки, не довіряти «духовному керівникові» немає підстав. Дітей Віра Дробінська, звичайно ж, не віддала. І дуже скоро надіслали листа губернатору області, підписане Оленою Альшанською, президентом БФ «Волонтери в допомогу дітям-сиротам», Тетяною Тульчинською, директором БФ «Тут і зараз» і ще сотнями людей. У Віри Дробінської багато друзів.

У наступні дні в сім'ю йшла комісія за комісією. Діти, звичайно, нервували, і мамі жилося неспокійно. Атмосфера ще більше загострилася, коли в інтернеті з'явилися фотографії, що демонструють безлад у будинку Дробінської. Фотографії супроводжувалися статтею скандально відомого астраханського журналіста, першого речення якої достатньо, щоб судити про її об'єктивність: «На днях деякі засоби масової інформації дали сльозоточиві матеріали із заголовками, що Дробінську нібито необхідно захистити...» За словами Віри Олегівни, фотографії зробила людина, яка незаконно пробралася в будинок у її відсутність, і безлад, почасти, створила вона ж, наприклад, у ванній вивернули білизняний кошик... Так ось в прямому розумінні копаються в брудній білизні, щоб зганьбити людину, кожен день якої, по суті, подвиг.

Заради чого і чому все це? Є кілька припущень. Найбільш правдоподібне: це спроба, піднявши шум навколо сім'ї Дробінської, відвернути увагу від Різночинівського інтернату. Туди, начебто, зараз збирається комісія лікарів із Російської дитячої клінічної лікарні, яка може виявити всі кричущі порушення, яких не виявили попередні перевірки.

Заразом, можна помститися Вірі Олегівні, адже саме вона разом з іншими волонтерами витягла на світ історію Христини (яка ледь не померла від голоду в інтернаті), і сфотографувала безіменні могили на різночинівському цвинтарі.

Звичайно, багатьом може бути на руку цькування Дробінської, перш за все, тим чиновникам, які роками закривали очі на те, що відбувається в Різночинівці.

Слава Богу, хвиля, піднята в інтернеті, лист губернатору, а головне, голос на захист Віри правозахисника, члена Громадської палати Бориса Альтшулера зробили свою справу. Рішення опіки було скасовано і виплата дитячої допомоги відновлена. Але неприємний осад, як мовиться, залишився. І настороженість, і очікування нових нападок. Залишається побажати Вірі Олегівні сил і небайдужих людей серед чиновників.

І ще хочеться сказати небагато про те, яким лакмусовим папірцем виявилася ця історія для суспільства, в якому ми з вами живемо. Те, що Вірі Олегівні, по репутації якої буквально потопталися брудними черевиками, довелося переглянути список своїх друзів, це зрозуміло. Цікаво, як реагували блогери, незнайомі люди, на розвиток подій. Хтось скрупульозно почав з'ясовувати, чи є у Дробінської автомобіль і чи не жирує вона на дитячі пенсії. Хтось обурювався безладом у будинку: «Ну знаєте, це занадто!» Причому явно ні ті, ні інші самі не пробували виростити сімох інвалідів. Ну не видно було чомусь жодного коментаря: «Ось у мене теж сім інвалідів, а я...» Тому дуже хочеться запропонувати таким людям спробувати. А потім вже коментувати.

Хтось гордо заявив: «Я ж ось не беру на себе відповідальність сімох таких дітей виховувати, хоча в мене теж прийомна дитина. А Віра Олегівна явно не справляється. Забула про свою високу місію...» Хочеться запитати, а за якими критеріями видно, що не справляється? Через безлад? А може, все ж таки будемо судити за медичними та психологічними показниками дітей? Віра Дробінська, дійсно, забувши про «високі місії», просто робить свою справу. І якби вона послухала таких розсудливих людей і не взяла на себе цю відповідальність, було б зламано 7 дитячих доль. В інтернаті, де Мишко був зв'язаний і покусаний, зовні був цілком порядок...

А були інші люди. Які відразу запропонували зібрати кошти на няню в сім'ю Дробінської. Або які взагалі нічого не пропонували, а переводили гроші на телефон Вірі Олегівні, щоб вона в цій тривожній ситуації могла телефонувати, не піклуючись про стан рахунку. А хтось із Слідчого комітету надіслав посилку з подарунками та солодощами.

Нема чого таких, як Віра Дробінська, зводити в ранг святих. Їм потрібно тільки дати спокійно працювати. Ну, і допомагати в міру сил. Щоб, дивлячись, як із людською та Божою допомогою справляється Віра, людина, яка досі роздумує, чи не взяти б у сім'ю дитину-інваліда, відкинула сумніви. Бо людські долі перестануть перемелювати в різночинівках, тільки коли ці діти почнуть потрапляти в сім'ї. Ох, скоріше б... 

 

Ольга Левченко

www.deti.dp.ua

Залиште свій коментар